Колишня свекруха.
Одарка вже давно сиротиною одиноко жила в хатині на краю села. Чоловіка не стало ще 20 років тому, сини розлетілися по світу, приїжджають вкрай рідко.
Колись Одарка вважала себе дуже щасливою, особливо коли дивилася на трьох своїх синів – і розумні, і красиві. Не могли вони з Остапом дітьми натішитися.
Вперше засмутив жінку старший син, Дмитро, коли вирішив взяти собі за дружину бідну дівчину Олесю.
– Та вона ж поганої сім’ї! А ти подумав, що про нас люди скажуть!, – намагалася напоумити Одарка старшого сина. – Ніколи і нізащо не прийму її за невістку!, – винесла вона свій вирішальний вердикт.
Та син ослухався матір, і одружився з коханою. Весілля відгуляли скромне, Одарка хоч і була запрошена, проте на весілля не прийшла. А в день, коли молодята брали шлюб в церкві, демонстративно пішла на город підгортати картоплю. Попутно людям, які зустрічалися їй на дорозі і питали, чому вона не на весіллі сина, говорила:
– Ноги моєї там не буде! І мого благословення теж!
Найближча сусідка намагалася спам’ятати розлючену жінку, нахвалюючи майбутню невістку:
– Дарцю, кажуть люди, що Олеся дуже хороша та мила дівчина, з доброю душею. Ти ж по батьках не суди, батьків не вибирають. А ця дитина лихо знає, то ж буде доброю дружиною для твого сина.
Після весілля молодята пішли жити до Олесі, бо в свою хату Одарка їх не впустила. Та життя в неблагополучній родині було нелегким. Батьки Олесі частенько були в нетверезому стані. Через рік Дмитро не витримав і пішов від дружини.
Олеся плакала, але вдіяти нічого не могла. Батьків уже не зміниш, а Свекруха вперто повторювала: “Ноги її не буде в моєму домі”.
Дмитро теж був виснажений цією ситуацією, бо продовжував любити свою Олесю, але і жити так далі було не сила. Тому, коли чоловікові трапилася вигідна пропозиція поїхати до Америки на деякий час, вирішив нею скористатися. І сам поїхав, і через деякий час молодших синів туди забрав.
Так і залишилася Одарка сама. Спочатку, коли ще була в силі, давала собі раду. Та й сини, хоч і не приїжджали, маму не залишали без допомоги – постійно пересилали їй гроші.
Тридцять років проминуло, немов один день. Одарка вже зовсім почала втрачати сили. – Хоч би внуки були,- бідкалася жінка. А то, начебто, життя намарне прожила.
****
Олеся поверталася з роботи пішки по дорозі, оскільки не встигла на останній автобус. Вона працювала кухарем в місцевому ресторані. З роботи завжди поверталася пізно. За ці 30 років жінка так нікого собі і не знайшла. Батьків її давно не стало. То ж єдиною її втіхою у цьому житті була робота. У неї добре виходило справлятися з різноманітними місцевими стравами, серед гостей, відвідувачів ресторану, не було жодного, хто б залишився байдужим після куштування її страв.
Стежка додому пролягала повз хату колишньої свекрухи Одарки. На перших порах Олеся чемно віталася з нею, але та жодного разу не відповіла, відвертаючи голову в сторону.
Цього разу в хаті Одарки світилося. Олеся і сама не знає чому, але якесь відчуття їй говорило, що потрібно зайти. Жінка і сама досі не пам’ятає, як насмілилася вперше в житті переступити поріг цієї хати. Зайшла, в хаті було чисто і свіжо, Одарка лежала на ліжку. Олеся дуже здивувалася, коли та, замість того, щоб вигнати її, хриплим голосом простогнала: – Донечко, подай мені води.
Олеся кинулася до свекрухи і зрозуміла, що в неї жар. Стільки так пролежала жінка, вона і сама не пам’ятає. В ту ніч Олеся не кинула свекруху, а поїла її гарячим чаєм з малини – це все, що вона знайшла у свекрухи.
Через тиждень Олеся таки виходила свекруху. Коли Одарка трохи окріпла, попросила вибачення у Олесі за зламане життя.
Олеся і сама не знає чому, але у неї зовсім не було ніякої злості чи ненависті до цієї, тепер уже, безпомічної жінки. Хіба зараз щось зміниш? Якось само по собі, Олеся все частіше почала заходити до Одарки. То продуктів купить і занесе, то зварить чогось смачненького і пригостить свекруху.
А Одарка тепер багато плакала, сльозами омивала свій гріх, бо сама побачила, що Олеся – добра дитина.
***
Одного сонячного ранку Олеся прокинулася, напекла смачненьких булочок, і гайда до свекрухи. Забігши на подвір’я – обімліла, на порозі її зустрів Дмитро. Нарешті і він приїхав.
Автор Олеся Біла
Передрук заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
