Так склалося, що я сама виховувала свого сина, з чоловіком ми розлучилися десь через три роки після шлюбу. Як мені самій не було важко, але у Миколи було все те, що й у інших дітей, все, що потрібно йому. Я всю душу вкладала в свою дитина, бо знала, що він моє єдина опора та надія на майбутнє.
За роботою я не помітила, як мій син Артем закінчив школу, вивчився на менеджера і вже влаштувався на роботу.
Лише тоді я трохи заспокоїлася, вирішила, що хоч трохи часу можу вже приділяти собі, розуміла, що жити стане трохи легше, бо Артем вже сам заробляв на своє життя.
У нас з дорослим сином є квартира: суміжна двокімнатна в хрущовці, тільки я її єдина власниця, а син Артем тільки прописаний лише в ній.
Минав час.
Згодом Артем мені повідомив, що скоро збирається одружуватися, зустрічається з дуже хорошою дівчиною. Я все цікавилася, що це за дівчина? При цьому мій син ніяковів, нічого не говорив мені, лише обмовився, що вона живе з сім’єю в гуртожитку недалеко від нас.
Я ще здивувалася, чомусь уявила, що юна дівчина живе в тісній кімнаті з матір’ю і батьком. Зовсім для нас не перспектива для одруження.
Та дівчина Артема у нас не з’являлася досить таки довго, я все дивувалася: де ж вони зустрічаються? Але як же я була по справжньому серйозно здивована, коли дізналася, що це не юна дівчина, а майже що 30-тирічна доросла жінка. А моєму синові виповнилося на той момент всього 23 роки.
Та вияснилося ще, що сім’я цієї жінки – вона і двоє її дітей від першого шлюбу: п’яти та трьох років. Живе на дитячу допомогу і хороші аліменти, ніде не працює та жінка. Відводить дітей в садок, а вдень вони з моїм сином зустрічаються. Я все це дізналася, коли мені син сказав, що його кохана вже при надії, вони чекають свою спільну дитину, і він має намір одружитися з нею.
Гіршого я собі уявити й не могла на той час. Я була проти, але син все одно одружився, весілля вони вони з Анною не грали.
Я настільки була засмучена цією історією, що навіть подругам та рідним спочатку нічого не говорила, щоб вони мене не засміяли, щоб плітки не ходили про нас. Щиро кажучи, навіть не знала, які підібрати слова, щоб все це повідомити їм.
У однієї подруги син, за яким вона й не особливо доглядала в дитинстві, носив він недоношені речі від мого сина, які я їм віддавала, став бізнесменом, купує їй путівки в Єгипет. А у другої подруги дочка вдало вийшла заміж, поїхала жити за кордон, постійно гроші пересилає, подруга, як модель ходить в нових речах і шубах, за кордон до доньки щороку їздить.
А я так заздрю їм, а мій Артем – знайшов собі сімейку. Коли подруги дізналися, вони ніби як підтримали мене, але я ж відчуваю, що вони хихикають за моєю спиною, якась нещира зовсім їх підтримка.
Потихеньку я стала звикати до статусу свекрухи такої невістки. Начебто до невістки і претензій ніяких немає, вона дуже спокійна, акуратна, стежить за дітьми і доглядає за моїм сином – він завжди чистенький, нагодований, веселий та радісний.
Народила вона мені онука, видно, що мати хороша вона, та й людина не погана, це відчувається дійсно. Я стала їх запрошувати додому на свята, але її старші діти мене трохи втомлюють, якщо чесно: бігають та шумлять. Живуть вони звичайно в не дуже добрих умовах: п’ятеро в кімнаті розміром в 27 квадратних метрів. Все компактно, навіть кухонний куточок є, але туалет і душ загальні, з сусідами у них це спільне. Погано все це, звичайно.
А нещодавно мій Артем мене став просити помінятися місцями – вони в мою двокімнатну квартиру переїдуть жити, а я в їх кімнату в тому гуртожитку. Кажуть, що вони ні на що не претендують, невістка з дітьми буде прописана в гуртожитку, та й на роботу мені так само близько ходити буде: гуртожиток зовсім поруч з нами.
Можливо, я б і погодилася на таку пропозицію, якби старші діти були б моїми рідними внуками, але вони чужі діти, не мої, ну це абсолютно мені чужі люди. У мене в квартирі хороший ремонт, а у що ці двоє дітей можуть перетворити мою квартиру? І взагалі, у мене до них якихось теплих почуттів немає – вони чужі і все.
А ось сам Артем мене просто благає, а я ні в яку, ні і все. І тут справа зовсім не в «зручностях» гуртожитку, я сама в дитинстві в комуналці жила з мамою, але не хочу я чужих дітей в свою квартиру пускати, не хочу. Люди мене засуджують, родина навіть постійно докоряє, що дітям не хочу допомогти. А в чому я винна? Хіба я маю вчинити інакше?
Фото ілюстративне.
