Моя невістка, напевно, ніколи не зміниться. Чотири роки тому не стало мого сина, і я досі відчуваю біль втрати. Мені дуже шкода його – все могло б бути зовсім по-іншому, але вже нічого не змінити.
Василь, мій син, одружився і пішов жити до своєї дружини в сусіднє село. Ми були небагатими, як і свати В їхній хаті було тісно, стара і майже руїна, але Галина, його дружина, наполягала, щоб мій син поїхав на заробітки. Звісно, він погодився – не було іншого виходу.
Василь знайшов бригаду, і почали вони їздити за кордон. Дома його не було по пів року, а коли й приїжджав, то лише на кілька днів, і знову на роботу. Всі зароблені гроші Галина вкладала у будівництво нового будинку.
Спочатку вони планували звести просту хату, але потім Галина вирішила, що треба будувати великий будинок, півтораповерховий. І Василь погодився, хоч і не був впевнений, але вона добре вміла переконувати.
Бо їхній сусід поряд збудував двоповерховий будинок. І от тоді Галина почала ночами не спати, думаючи, що її будинок буде меншим, ніж у сусіда. І знову пішли розмови, що треба піднатужитися і побудувати щось справжнє, гідне. Я вже й не пам’ятаю, скільки років вони так будували, потім меблі купували, і Галина знову хотіла тільки все найкраще.
А коли все було готово, я приїхала до них, щоб на все подивитися. Правда, мене на новосілля вони не запрошували.
Син приїхав за мною, забрав мене до себе в гості. Каже, що хоче показати будинок, заради якого стільки років важко працював.
Я була вражена: будинок справді величезний, один із найбільших на їхній вулиці, а може й у всьому селі. Та на моє велике здивування, Галина накрила стіл у старій хаті, а нову розкішну оселю показала мені як музей.
Я запитала, коли ж вони нарешті переїдуть, але Галина відповіла, що «ще встигнемо переїхати». Мовляв, їм зручніше жити в старій хаті: там і опалювати легше, і все звичніше.
Син був засмучений. Мені його дуже шкода було. Він усе життя трудився на заробітках, не бачив, як росте його дочка, а тепер ось, навіть коли будинок готовий, він не може жити в ньому – дружина його не пускає.
Я не могла йому нічим допомогти, і важко було дивитися, як він переживає. Але я нічого не могла змінити.
Син відвіз мене додому, а по дорозі я бачила, що він дуже засмучений, мовчав всю дорогу.
Через кілька днів мого сина не стало. Серце не витримало. Він так і не зміг пожити в будинку, який збудував заради своєї сім’ї.
Галина плакала, але мені здається, що це більше через те, що втратила джерело грошей, а не через те, що чоловіка не стало. Я не знаю, чи дійсно вона його любила, чи просто він був для неї засобом досягнення своїх цілей.
Після того я кілька років не спілкувалася з нею. Не було ніякого бажання. Я чула, що Віруся, моя внучка, виходить заміж, але я не чекала, що Галина зміниться.
І справді, цього літа Віруся та її чоловік просто розписалися у РАЦСі і взяли шлюб у церкві, а мене запросили лише на церемонію шлюбу.
Я сподівалася, що Галина хоч дочку і зятя впустить в нову хату, але й тут мене чекало розчарування. Будинок так і залишився закритим на замок, а Галина і далі жила в старій хаті.
Внучка і її чоловік винайняли квартиру в обласному центрі. Чому так сталося, я не знаю. Якби я була на місці Галини, я б хоч потрошку намагалася дати можливість своїй родині насолоджуватися тим, що вони так довго будували.
Але Галина, схоже, просто не хоче віддавати того, що здобула.
Я не розумію її. Для чого було будувати такий великий будинок, якщо він має стояти порожнім? Він залишиться пустим пам’ятником усіх її амбіцій. І мені шкода, що син так і не побачив, як його родина живе в тому будинку, заради якого він усе своє життя тяжко працював.
А сина мого мені шкода, дуже шкода…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
