Свого сина Петра я виховувала сама, чоловік мене залишив вже давно, ще коли син був зовсім маленьким. Мене зрозуміють жінки, які самі забезпечували себе і ростили малу житину, було в ті часи дуже важко.
Але я змирилася, що маю таку долю і вирішила, що опускати руки не можна, бо легше від того все одно нікому не буде. Дала синові гарну освіту, завжди старалася, щоб у нього було все не гірше, ніж у інших дітей. Разом з тим намагалася стати для нього справжнім другом, вчилася розуміти свою дитину.
Роки минали, Юрко виріс, але разом з тим зовсім віддалився від мене. Я знала, що він зустрічається з кимось, але жодного разу не бачила ту дівчину.
Але яка ж я була здивована, коли дізналася, що це не юна дівчина, а звичайна жінка, якій вже майже 30 років, в той час, як моєму синові лише 24 роки. Але це було ще не найгірше, бо в неї від першого шлюбу є ще двоє дітей. Живе ця жінка лише на дитячу допомогу і хороші аліменти, ніде не працює зовсім. Відводить дітей в садок, а вдень вони з моїм сином зустрічаються.
І я б про це, можливо, ніколи б не дізналася, якби та жінка вже не чекала дитину. Батько цієї дитини мій власний син. Тому він спокійно мені так повідомив, що вже збирається одружуватися.
Я була проти, але мій син все одно одружився, навіть без моєї згоди, весілля вони не робили.
Мені якось так незручно перед людьми стало.
Я була після цього дуже засмученою, адже у моїх родичів та подруг були хороші та успішні діти. Одній матері донька щороку путівки в санаторій купує, другій – син подарунки дорогі дарує, а третій – постійно діти приїжджають допомагати. І так всюди, куди не глянь.
Коли мої рідні та друзі дізналися про те, яка доля спіткала мене, вони ніби як підтримали мене в усьому, але я ж відчуваю, що вони усі сміються за моєю спиною.
Потихеньку я стала звикати до того, що я свекруха. Начебто до невістки і претензій ніяких у мене немає, вона дуже спокійна, акуратна, стежить за дітьми і моїм сином – він завжди чистенький, нагодований. Народила вона мені онука, видно, що мати хороша.
Я стала їх усіх запрошувати до себе додому на свята, але її старші діти мене засмучують: бігають і шумлять. Живуть вони звичайно в тісноті: п’ятеро в кімнаті розміром в 24 квадратних метрів. Все компактно, навіть кухонний куточок є, але туалет і душ загальні, з сусідами. Це дуже не прості умови для сім’ї з стількох людей, я все це добре розумію.
Син мене став просити помінятися з ними своїм житлом – вони переїдуть в мою двокімнатну квартиру, а я в кімнату їх у гуртожитку. Кажуть, що вони ні на що не претендують зовсім, невістка з дітьми буде прописана в гуртожитку, та й на роботу мені так само близько: гуртожиток той знаходиться зовсім поруч з нами.
Я зізнаюся щиро, що я б погодилася на це, звичайно, якби старші діти моєї невістки були моїми онуками, але ж вони мені зовсім чужі. Син дуже мене просить, адже їм там непросто, а я не можу з цим погодитися і все. І тут справа зовсім не в кімнаті в гуртожитку, не в тому, що там немає гарних умов, я сама в дитинстві в комуналці жила зі своєю мамою чимало років, але не хочу я чужих дітей в свою квартиру впускати, не правильно це.
Родичі усі мені говорять, що я чиню не правильно, але вони мене не розуміють, бо в низ немає такої ситуації, у них усіх онуки рідні. Син мене постійно про це просить, але він сам знав, на що йшов, раніше думати потрібно було, а не надіятися на мене, я й так все своє життя йому присвятила. Тепер маю останнє віддати?
Нехай кредит беруть. Мені їх трохи шкода, їм зараз не просто. Але що я маю зробити?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – bsiter.
