На вихідних в наше селище приїхала одна моя знайома – поскаржитися на колишнього чоловіка. Взагалі то, Надія моя подруга, з якою ми провели все дитинство. Але ось зараз не знаю навіть, як її назвати і ким вважати. Росли ми разом, вона у нас на весіллях була, у мене навіть дружкою.
А одного разу я подзвонила їй поспілкуватися, а її мама повідомляє: її немає, вона заміж вийшла, і вони з чоловіком переїхали в райцентр. З яким чоловіком? Коли вийшла? Як виявилося, взагалі ніхто не підозрював про те, що трапилося. Після цього кілька років вона з нами не зв’язувалася.
Одного разу я її зустріла випадково в магазині з цим чоловіком (мабуть до мами приїжджали), але буквально привітавшись, вона сказала, що вони дуже поспішають і швидко пішла.
Все, більше ніякого спілкування, навіть з днями народження не вітала. Телефонів контактних нам ніхто не дав. А тут недавно вона розлучилася, виявилося, що чоловік пішов до іншої жінки. Ну пішов і пішов. Але тут вона про нас згадала, почала всім телефонувати, пропонувала зустрітися, а то ми щось ми перестали спілкуватися.
Надія розповідала про свого чоловіка так, ніби він був найгіршим чоловіком у світі. Жалілася на свою долю, а саме на те, що вона дуже хотіла дітей, але їх не було. 6 років на це пішло. Врешті-решт вони розлучилися. І тут вона випадково дізналася від дружини його друга, що у нього не може бути дітей. Тобто він все прекрасно знав, але нічого їй не говорив.
Ну, чесно кажучи, ми кинулися її жаліти. Адже для кожної жінки стати матір’ю – це чи найважливіше. А потім я і кажу: а чому ти відразу вирішила, що справа в тобі? А знайома каже: як чому? У нього ж в попередній сім’ї двоє дітей було! Тут настала наша черга сильно задуматися.
Я обережно запитую: так ти забрала чоловіка з сім’ї з двома дітьми? Надія почала мнутися, щось про любов говорити, про колишню дружину, яка вона була погана.
Ми за нею помічали деяку зарозумілість по відношенню до оточуючих, з якого витікала впевненість в тому, що їй можна те, що іншим не можна. Ще мій чоловік свого часу в ній це помітив, а потім уїдливо сказав, що вона себе ще й красунею вважає. На мій погляд вона і справді симпатична. Але чи це дає їй право так себе поводити з іншими людьми?
Я все одно не могла зрозуміти, звідки діти? Надія відповіла, що це діти його дружини від попереднього шлюбу були, просто вона не знала, думала, що це його діти.
Тоді я вже не витримала. Кажу, тобто ти забрала батька від двох дітей зі спокійною совістю? Ти навіть не поцікавилася у «коханого» тобою чоловіка, чи його це діти? Ти навіть не питала, а на що вони живуть тепер, думаючи, що це його діти? І ще висловлюєш претензії, що він з тобою погано обійшовся? А за кого ти заміж виходила?
Ти ж доросла людина, на що ти сподівалася: що він був непорядним з іншими, а з тобою порядним буде?
Надія щиро вважала, що ми маємо її підтримати, але після цих моїх слів вона на нас образилася. Сказала нам, що ми ж подруги, і маємо підтримати одна одну в скрутну хвилину.
А потім каже, що буде телефонувати його колишній дружині (тій, у якої двоє дітей), щоб з нею якийсь союз проти чоловіка і його нової жінки укласти. Ми взагалі в осад випали. Бідна жінка, ото сюрприз її чекає.
Я не засуджую Надю, бо не звикла втручатися в чуже життя. Але підтримувати її я теж не збираюся. У мене такі життєві принципи. Та й, взагалі, я тепер вже не знаю, чи хочу, щоб вона була моєю подругою. Дитинство – це одне, а доросле життя – це зовсім інше.
Фото ілюстративне – hotwalls.
