Майже рік тому я була змушена забрати свою рідну маму з села до себе додому, і я навіть подумати не могла, що нам буде так важко з нею вжитися, навіть в елементарних побутових питаннях.
Мамі 88 років, мені 56 років. У мене є чоловік і дорослий син.
Син одружений, але у них з дружиною не все гладко, тому він часто приходить до нас ночувати.
В квартирі у нас три кімнати: в одній живемо ми з чоловіком, в іншій мама, а третя – для сина про всяк випадок.
Мама кожен день говорить, що їй у нас погано, і вона хоче поїхати в село до себе додому.
Я б не проти, але справа в тому, що будинок свій вона віддала моєму старшому братові. І не просто віддала, а все документально оформила.
Тепер брат там єдиний власник, і мама йому не потрібна. Вони це прямо кажуть, не приховуючи.
Сім’я брата живе добре, у них всюди чистота і порядок, а наша старенька мама з своїми примхами їм там не потрібна.
Одного разу я приїхала в село, мама сиділа на лавці і плакала. Подивилася я на все це, і в той же день забрала маму до себе.
Брат і його дружина дуже зраділи цьому.
Я розуміла, що мені в квартирі з мамою буде непросто, але залишити її там я не могла.
Живеться нам непросто, мама старенька, заморочки вже з’являються. Одна з її фішок – вона постійно говорить, що у нас нема що їсти, тому вона варить собі супчик.
Каже, що їсти хоче. Я показую їй їжу в холодильнику, а вона відповідає, що не бачила.
Чесно скажу, дуже важко з літньою людиною ладнати.
Мені б промовчати, або сказати, ну вари. Інший раз так і зроблю. А інший – вже і скажу зайве.
Та й то не лаюся, але звичайно на підвищеному тоні.
Так, по-моєму, тон уже і не важливий. Важливий факт, що я їй кажу, що варити щось їй не треба.
Вона знімає свій суп, виливає в унітаз, йде в свою кімнату, лягає на диван і починає голосити: «Так швидше б вже потеплішало, ноги моєї тут не буде, ти не людина, матері їжу пошкодувала».
Відчуваю себе винуватою. Кілька разів просила у неї вибачення за нестриманість, за нерозуміння.
Не прощає, каже, та що вже там, я ж і сама розумію, що набридла вам тут.
Ну не шкода ж мені цієї їжі, тим більше і варить вона не від голоду.
Зранку всі зготую, і все на плиті стоїть. Я ж рідній мамі нічого не шкодую.
І не заважає вона нам. Просто вона примудряється цей процес організувати завжди дуже несподівано.
І я купуюсь на це, і розігрую її спектакль.
І тепер вона з чистою совістю знову почала збиратися «до себе додому», і винна в цьому тільки я.
Але ж наперед відомо, що буде, коли мама поїде до брата в село.
От і як себе поводити в такому випадку?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.