Вона була дуже доглянутою жінкою і дещо зарозумілою завжди, все життя працювала на керівних посадах. Чоловік Ніну добре забезпечував, у неї завжди був бездоганний вигляд – зачіска із салонів краси, одяг із бутіків, коштовності.
Чоловік їй ні в чому не відмовляв, як і їхньому єдиному синові. Його носили на руках у буквальному значенні цього слова. З раннього дитинства у нього було все, що він хотів. Навіть тоді, коли у країні був тотальний дефіцит. Батьки діставали йому все, що потрібне.
Ніна Іванівна з родиною жила в просторій трикімнатній квартирі. І коли навідувалася зрідка до своєї сусідки Марії, то не розуміла, як вони всі поміщаються в їхній двійці. Вона дружила з Марією, хоча та жила бідненько. Просто дружити з кимось треба. Марія була вдова, мала чотирьох дітей – синів та доньку.
Доводилося тягнути все на своїх плечах. Хлопці завжди бігали брудні, гратися їм особливо не було чим. Тож хіба що кораблики могли в калюжі запускати. Але завжди лагідні були з матір’ю. Цілували її. Ніна Іванівна завжди робила зауваження – руки не миють. Як ти їх виховуєш! От мій Олександр, він взагалі інший. Такий вихований, охайний, доглянутий. У відповідь тітка Марія лише посміхалася і казала: «Ніно, та це ж діти. Вони весь час граються. Я ввечері їх помию і переодягну». Але сусідку було не переконати.
Вона гордо крокувала двором. Іноді там бачилася ще з однією сусідкою – Галиною. Їй було за 40, але у неї не було дітей. Їй Ніна Іванівна завжди читала нотації, які починалися словами:
– Ось коли постарієш, хто тобі воду приноситиме? Хто нагодує, поможе? Ось мій Олександр — я на нього сподіваюся. Така ідеальна дитина. Я впевнена, що завжди мене підтримуватиме. Він і тепер підходить і питає: «Мамо, чого тобі подати? Може, чай? Або бутерброд? Ідеальний син!».
На такі слова Галина не ображалася. Вона хіба що могла сказати:
– Звичайно, Ніночко, добре тобі, я рада за тебе. Син у тебе золото. Не натішишся ти на нього!
Ніна Іванівна гладила себе по волоссю і продовжувала хвалити свого сина.
Минали роки. Діти сусідки Марії виросли. Відучилися в училищі, дочка стала кухарем. Вони продовжували жити у своїй квартирі, куди підселилася сім’я старшого чоловіка. І дитину вони народили. Ніна Іванівна періодично зазирала до них і дивувалася. Стільки людей! А вони такі задоволені. Як так можна! Ось у неї все по-іншому. Олександр інститут закінчує. На нього вже й робота гарна чекає.
– Ой, Марія. Що це за діти в тебе? Ким вони стали? Простими робітниками? І ще ходять такі горді. Хоч би ти їм сказала. Інша річ мій Олександр – уже начальником став.
– Та що мені казати їм, Ніно? Адже я сама їх ростила. А вони гарними людьми стали. І професії вивчили. Ось Василь став водієм. Він машини вміє ремонтувати. Олег зварювальником став. А Михайло токарем, він узагалі на розхват, – хвалила своїх синів Марія.
– Так вони ж звичайні трудівники! Кашу та суп їдять. Тижнями. Або оладки.
– Ми любимо млинці з ікоркою. А ви з варенням, — дивувалася Ніна Іванівна.
– Моя мати нас таким весь час годувала. І ми виросли. Смажила нам сало на сковорідці з яєчнею – нічого смачнішого у своєму житті не їла!
Вона була жінкою доброю і не збиралася навіть заздрити сусідці. Вона не вміла це робити. І любила її сина — Олександра. Але у своїх дітях вона душі не чула. Згодом у Марії з’явилося багато онуків. І всіх їх вона любила однаково.
Минали роки. Жінки непомітно постаріли. І Марії стало важко ходити. Її сини носили жінку на руках. Ніна Іванівна бачила це, поки виглядала сина. Він під’їхав на новому позашляховику.
Доглядали сини Марію довго. Якось Олександр зіткнувся з одним із них у під’їзді:
– Ось вам не пощастило! Як ви її доглядаєте?
– Ти навіщо так кажеш? Вона ж нам мати! І вона за нами свого часу прала, ночей не досипала. Як і твоя мати.
Через якийсь час Марія почала ходити. Сини поставили її на ноги. А Ніна Іванівна занедужала. Їй ставало все гірше та гірше. Тільки Олександр не збирався її доглядати. Якось він приїхав до матері і сказав:
– Мамо, збирай речі. Тут тобі самотньо, тата давно не стало. У мене часу немає, а за тобою догляд потрібний. Я постійно працюю. Тобі компанія потрібна.
– Про що ти? Мені й тут добре. Невже ти не можеш приїхати допомогти мені? Чаю подати? Я ж люблю тебе. Я ж тебе виростила.
– Збирайся, я вже домовився, на тебе там чекають.
Коли вони вийшли з під’їзду, на лавці сиділа Марія, а сини вантажили в стару іржаву копійку картоплю, щоб їхати на дачу.
Ніні Іванівні стало так самотньо, ніяково. Один із синів Марії підійшов до Олександра, щоб з’ясувати, куди це вирушає його мати з речами.
– На місце її добре визначив. Я в змозі сплатити за її перебування в пансіонаті.
– Давай ти її перевезеш до нас? Мама в кімнаті має місце, вона не проти. Погоджуйся.
– Ще чого! Чим ви її там годуватимете? Кашою гречаною? Їй там краще буде, я знаю.
Не допомогли ні благання матері, ні сусідів. Олександр посадив матір у службове авто та відвіз. Через місяць її не стало. Серце не витримало зради сина, який так і не приїхав до неї…Так що з приводу склянки води на старості ще залишається відкритим…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
