fbpx
Життєві історії
Своє 25-річчя я хотіла відсвяткувати з чоловіком, сподівалася, що він подарує мені гарний подарунок, але чоловік навіть додому не прийшов, знайшов собі в цей день якісь важливіші справи. Звичайно, це мене дуже засмутило. Сімейні свята він ігнорував, пропадав з друзями, міг залишити мене одну, тому я задумалася, чи варто продовжувати жити в такому шлюбі

Свою історію я хочу розповісти тому, що багато жінок час від часу опиняються в моїй ситуації. Разом з чоловіком ми прожили 10 років. І лише недавно наважилася розлучитися. Зараз я залишилася з дитиною на руках, але я ні про що не шкодую. Я сильно закохалася в свого колишнього чоловіка ще в університеті: писала за нього роботи, намагалася добре виглядати. Ми обоє – з рівних по достатку сімей, красиві, з боку всі вважали нас ідеальною парою.

Батьки схвалювали мій вибір. Але щасливі ми були тільки перші два роки шлюбу, потім я жила, як в пеклі. Сімейні свята він ігнорував, пропадав з друзями, міг залишити мене одну. Навіть свої дні народження я проводила в сльозах.

Своє 25-річчя я хотіла відсвяткувати з чоловіком, сподівалася, що він подарує мені щось цікаве, але чоловік навіть додому не прийшов, знайшов собі якісь важливіші справи. Звичайно, це мене дуже засмутило.

Чому я не пішла раніше та ще й народила від нього? Напевно, це вплив батьків, які говорили, що всі шлюби схожі один на одного, мовляв, він уже не чужа мені людина. Я часто скаржилася матері на витівки колишнього чоловіка, бідкалася їй, просила у неї поради, але вона лише знизувала плечима, даючи зрозуміти, що у всіх жінок своя ноша.

– Ідеальних сімей немає, кожному чоловікові треба терпіти, – повторювала мені мама. – Ти що думаєш, що підеш від цього і відразу собі знайдеш кращого?

Так у мене, наївної, і не вистачило мужності піти. Слухаючи маму, я продовжувала виховувати дитину сама, терпіти чоловікові походеньки, сама святкувати свої дні народження. Зате в очах усіх людей я – заміжня жінка. А вже яке воно, те сімейне життя, нікому не цікаво.

Я розуміла, що жити так далі не можна, але і піти не могла. Зважилася я на це тільки після довгої роботи з психологом. Він допоміг мені усвідомити, що чоловік спеціально топтав мою самооцінку, щоб зробити мене максимально поступливішою тихонею, такою, якою легко керувати.

Дівчата, ніколи не бійтеся, йти – страшно, але ще гірше витрачати свої кращі роки в порожню. Зараз я твердо стою на ногах, не шкодуючи про власний, хоч і запізнілий, вибір.

Наша дитина вже підросла, я знайшла гарну роботу і сама себе забезпечую, так, для суспільства я – розлучена жінка, але для себе я – вільна і нарешті спокійна людина.

Фото ілюстративне – express-novosti.

You cannot copy content of this page