fbpx
Життєві історії
Свого зятя за ці роки я жодного разу не бачила. Якось донька подзвонила за 2 тижні до одруження, сказала, що до нас не приїдуть, а відсвяткують з друзями та з батьками нареченого. А потім приїхала до нас сама без чоловіка. Донька забрала ключі від квартири, яку ми їй подарували. Попросила допомогти зробити ремонт. Ми з чоловіком їздили за 80 кілометрів туди, клеїли шпалери, купували меблі. Я все питала доньку, чому свекри не з’являються. А потім побачила з чоловіком їх по телефону і дуже розчарувалася

Дочка у нас хороша – не можу сказати, що вона виросла якоюсь нехорошою ​​егоїсткою, але останнім часом я її не впізнаю зовсім. Росла вона практично як всі діти з невеликих містечок: садок, школа, канікули у бабусі в селі і раз в рік в табір їздила. Вона у нас одна, тому нашій з чоловіком метою було добре її вивчити і дати їй хороше майбутнє: збирали гроші разом з моїми батьками на квартиру в області. Вона у них теж єдина внучка.

У школі наша дочка вчилася відмінно, закінчила із золотою медаллю, тому їй не склало труднощів вступити в хороший навчальний заклад у столиці на бюджет. Жила донька наша в гуртожитку, ніякого особистого життя – вся в навчанні. На останньому курсі тільки почала зустрічатися з хлопцем, відсилала нам фотографії з ним, натякала на швидке заміжжя. Тільки ось повідомила про весілля вона за два дня до торжества.

Сказала, що це весілля не має значення – вони просто розписуються і все, а ввечері з друзями в кафе посидять.

До речі, її наречений – наш земляк, він теж з нашого обласного міста. Він працював в столиці, а потім з молодою дружиною вирішили повернутися назад. Ми зраділи: ну значить, приїдуть, а ми їм тут в подарунок квартиру, заодно і весілля зіграємо всі разом. Все це було того літа. Але перша приїхала моя донька, до нас, за ключами від квартири, сказала, що її чоловік приїде тільки до осені: контракт на роботу тоді закінчиться. На рахунок весілля сказала, щоб ми навіть не думали щось затівати, мовляв «ложка дорога до обіду». Але від допомоги в облаштуванні в новій квартирі вона не відмовляється.

Ми з батьком їздили на її квартиру, а це десь більше 80 км від нас, допомагали і з ремонтом, і з покупкою меблів. Я все питала: а чому свати не з’являються, ми б познайомилися з ними, а то якось негарно виходить зовсім, тай родичі вже всі сміються з нас за спиною, чутки різні ходять. Але свати наші, за словами доньки, були у відпустці, то зайняті, то ще десь. Я розуміла – щось тут не так. На питання: що вони з себе представляють, дочка відповідала, що це люди дуже творчі, богемні, вони аристократичні. З ними не так-то просто, але вона їх дуже поважає і навіть десь боїться трохи, так як вони такі – типу з вищого світу. Я помічала, що вони присутні іноді в цій квартирі, тому що на стіні з’являлися незвичайні картини, а ще якісь незрозумілі статуетки і вазони. Для мене так це все дрібниця якась, а доньці подобатися.

Настала похмура осінь, приїхав наречений, нас не кличуть, всі якісь відмазки. До нас молода пара теж не їде. На Новий Рік, а точніше після нього, дочка приїжджала одна. Нас вже це обурило, сварили: «Ти нареченого хоч покажи, привези! А то ми вже маємо сумнівів, що він взагалі існує!» Вона показує нам відео з ним і з його батьками. Ні слова привітання в наш адрес не записано. Зате які там батьки: сваха вся така тонка, витончена. Сват з модною борідкою з розумними очима. Я зрозуміла – дочка нас соромиться, тому що ми не такі.

Так у неї прямо і запитала: соромишся нас знайомити з цими богемними? Вона ухильно відповіла і перейшла на іншу розмову. Так, думаю це так. Ми з батьком прості: наша відпустка – це батьківська село, мій чоловік був сиротою, у нього крім нас і моїх батьків нікого немає. Наше свято – це застілля. Наші будні – це фабрична робота з невеличкими підробітками чоловіка по ремонту побутової техніки, а я працюю кухарем в їдальні. У нас нічого в житті особливого немає, але ми ж не якісь там зовсім нерозумні люди, щоб нас соромитися. Ми прості!

На 8 березня дочка не приїхала, нас не покликала, святкувала зі своєю богемною свекрухою. А ми вже й не кличемо їх до себе, спілкуємося тільки один на один з нею по відеозв’язку. Вона ніби не помічає наші образи, або просто вид робить, що все добре у наших відносинах. Ми до них в гості не напрошуємося, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує, хоча живе в квартирі, купленій на наші гроші. Ніякої подяки! Боюся, що навіть у майбутніх онуків до нас таке ставлення буде – їх так само проти нас налаштують за нашу простоту. А в чому ми винні?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – chr.aif.

You cannot copy content of this page