Сьогодні я однокласницю свою колишню зустріла. Розмова з нею засмутила мене. Не знаю чи права вона, що ображається на рідну людину. Самі посудіть. Ви б так вчинили?
– В понеділок я з дитиною ходила у поліклініку, взяли довідку, щоб йти в садочок, – поділилася марина. – У вівторок я відвела донечку в садочок і поїхала, нарешті, на роботу, бо ми з нею до цього дуже довго вдома сиділи. Доїхала, передяглася на роботі, тільки почала щось робити, взялася за обов’язки свої – дзвінок з садочка знову, мовляв, заберіть свого сина додому, у дитини температура. Ну як так? Годину тому було все добре, а тут знову. Ти навіть уявити собі не можеш, яким був вираз обличчя мого директора, коли я пішла в черговий раз відпрошуватися до нього з роботи.
– Ой, він, напевно, був дуже незадоволеним? – підмітила я.
– Ой, краще не вже питай мене про це, гірше. Сідай, каже до мене, за стіл, бери ручку, пиши заяву на звільнення за власним бажанням. Ти ж сама розумієш, що це не робота така, мені працівник дієві потрібен, а ти зрідка буваєш. Пошкодуй людей, які працюють за тебе місяцями безкоштовно, твою роботу виконують самі.
– Ну і що ти зробила чи сказала йому?
– Поки відмовила, не буду писати. Він так посміхнувся якось недобре і я пішла. Не знаю, що він там собі задумав тепер, але я думала лише про дитину. Прийшла додому, сказала, чоловікові, що знову з дитям дома сидітиму, він знову сердиться.
– На тебе?
– Та ні, не на мене, звичайно! На мою маму, звісно. Живе від нас вона через два будинки, не працює, сидить на пенсії вже чимало часу вдома. При цьому з онуком допомагати відмовилася нам навідріз вже давно. Пару днів на місяць і з здоровою дитиною, говорить, я ще могла б посидіти, виручити вас, але не аж двадцять днів, коли дитині недобре. Десь я її розумію, звичайно. Ці дитсадкові недуги такі нехороші, я сама беру їх від сина свого через раз, сиджу потім вдома разом з ним на пару.
– Так це ти молода і здорова ще. А мама у віці, імунітет у неї вже не дуже, звичайно, там все зрозуміло. Я трохи розумію її, правду кажучи.
– Ну ось. Але чоловік мій не розуміє мами зовсім. Каже, споконвіку бабусі сиділи з онуками і нічого не було їм, чому твоя мама відмовляється? Не хоче від дитини щось дістати, то в садочок можна було не водити поки. Сиділа б з Михайликом сама вдома, він був би здоровий. Але мама не хоче і так! І ось чоловік, після того, мені вже кожного дня дорікає, що моя мама не допомагає взагалі і ніяк нам, а все тільки його мама робить для нас. І свекруха ще підливає підтакує йому. Мовляв, вона далеко, допомогти не може, якби була близько – допомогла. Та хто знає.
Сидіти вдома зараз з дитиною і залишити роботу сама Марина не має можливості: у них з чоловіком кредит на житло не виплачений ще, чоловік один сімейні витрати не тягне. Поки вона сиділа в декреті, в їхньому сімейному бюджеті трохи брали участь свекруха зі свекром – давали їм гроші на продукти.
А частенько мати чоловіка Марини регулярно переводила на карту пару сотень гривень, дитині щось купувала, передавала продукти від сільських родичів – зелень, сметану, іноді навіть м’ясо.
Свекруха, до того ж, їм і меблі віддала в квартиру, не найшикарнішу, але на перших порах цілком нормальну: шафа, пару тумбочок, диван непоганий, кухонний куточок, допомогла купити основну побутову техніку, без якої не обійтися: холодильник і пральну машинку. На дні народження і синові і невістці дарувала гарні подарунки – в загальному, свекруха зі свекром не скупитися, вклалися, як могли.
Зараз свекри дітям допомогти вже особливо не можуть, на жаль: свекор залишився без роботи, за його словами, попросили його на заслужений відпочинок. Так що грошей вони більше давати не зможуть точно.
Довелося Марині вже й самій вийти на роботу, влаштувавши сина в садок. От якби мати її погодилася сидіти з онуком!
Живе її мама недалеко, і часу у неї багато вільного. Вона давно вже не працює, на пенсії, освоїла інтернет, ходить по виставках з якимись подругами-пенсіонерок, завела собачку, захопилася активними прогулянками в парку на свіжому повітрі. Для всього в житті знайшла час і місце, але тільки не для онука!
Це ще не кажучи про те, що у мами Марини є зайва квартира, яка здається в оренду. Гроші, звісно, теща забирає собі, але ж могла б ділитися, ну хоч трохи, знаючи, що дочка в декреті, не заробляє, а зять тягне сам кредит, що йому вдається непросто.
Зараз Марину взагалі звільнити можуть. Мама її знає про це, але це не її проблеми. Дзвонила недавно, розповідала новини про свою собачку, зв’язала їй якийсь там яскравий теплий светр для прогулянок.
– Може, мама твоя все-таки посидить з Михайликом, своїм онуком, хоча б на цей раз? – сумно запитує по телефону свекруха. – Не хоче, а чому? Ех, а я б із задоволенням посиділа! Якби ви жила ближче, приходила б кожен день, а так ж не наїздишся. А мама твоя могла б. Хоч до себе додому взяти дитину, хоч до вас приїхати і сидіти з ним. Не розумію я твою маму, вибач, це ж рідний її єдиний внук. Я б їздила, але далеко, чесно кажучи. Кожен день нереально. Зрозумій мене, дитино, не ображайся на мене вже ти.
І ці розмови так втомили саму Марину, що вона вже не знає де їй подітися, щоб їй за матір не докоряли. Тут дитина занедужала, начальство погано налаштоване, грошей немає, а ще й свекруха зі своїми повчаннями та настановами, що ось вона б допомогла, а сваха її совісті не має.
Марину це ще довго слухала-слухала, та й відповіла свекрусі не дуже добре – не ваше, мовляв, діло, що там моя мама може і чому не хоче, стежте за собою, а її гроші не рахуйте. Свекруха образилася, не думала, що таке колись почує за свою доброту до дітей.
Але хіба Марина не права? Що вона може зробити? що чоловік з свекрухою докоряють її?
Фото ілюстративне.
