fbpx

Свого часу мої свекри оформили дарчу на квартиру на свою доньку, бо дуже добре з нею ладнали, любили зятя і надіялися, що донька Наталя їх догляне на старості років. А потім Наталя з чоловіком затіяли бізнес, продали квартиру батьків, а їм знайшли хату в малому селі. Наталя навідувала маму з татом, полола город, гляділа господарство, купувала продукти. А потім сестри чоловіка не стало і батьки все частіше телефонували моєму Івану. Ніде було діватися і чоловік допомагав батькам. А коли прийшла старість, стали проситись батьки жити до нас. Але свекрів в себе вдома я не хочу, вони самі зробили свій вибір

Свого часу мої свекри оформили дарчу на квартиру на свою доньку, бо дуже добре з нею ладнали, любили зятя і надіялися, що донька Наталя їх догляне на старості років.

Звісно, що ми з чоловіком це знали. Іван вважав, що це правильно, і у нас клопотів тоді менше буде, а моєї думки ніхто й не запитував, бо я чужа людина в їх родині.

А потім Наталя вмовила батьків продати ту квартиру, бо з чоловіком взяли кредит на власний бізнес. Справа їх не пішла, а гроші самі повернути не змогли. Квартиру продали, батькам купили стару хатину в малому селі.

Наталя таки частенько навідувалася до батьків, привозила харчі, допомагала на городі і по господарству, а потім, на жаль, її не стало. Пішла вона молодою, у 50 років.

Батькам в селі було важко одним, онуки доньки не навідувалися, а зятю тим паче було не до них і вони стали кликати до себе мого чоловіка. І чим частіше Іван їздив, тим частіше звали.

Тепер вже свекри старі: їй 72 роки, а йому – 76. Вони дійсно самі робити нічого не можуть, ледь не кожен день Іванові телефонують, скаржаться на щось постійно, просять допомоги. Іван не може так часто їздити до них, та й далеко дуже, це витратно для нас. І батьки стали просити сина, щоб забрав до себе в місто.

А я прямим текстом кажу Іванові, що в квартирі мені їх не треба. У нас хоч і трикімнатна, але двоє дітей. Та й доглядати за ними я не збираюся. Хату їх в селі продати неможливо, вона там нічого не варта, валиться вже, її й даром не хоче ніхто, хіба що город обробляти, бо він там давно бур’янами заріс. У батьків пенсія є, доньчині діти, хай їх і вмовляють, раз квартиру забрали.

Єдине чим я можу допомогти, це знайти гарний будинок для літніх людей. І знаєте, що мене здивувало найбільше, що навіть рідні люди мене осуджують, кажуть, що я совісті не маю, це ж батьки чоловіка.

А я не хочу брати на себе такий тягар. Я теж вже не молода, щоб доглядати за ними. Чоловік розуміє мене, але й батьків шкода. Ходить сумний вже тиждень. Ну що тут можна зробити.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – garden-zoo.

You cannot copy content of this page