fbpx
Життєві історії
Світлани не було в Україні довгих сім років, приїхала на хрестини онука. У доччиній оселі вже господарювали свати, родина, знайомі. Жінка виймала з таксі сумки з гостинцями, а у самої душа була не на місці. Найбільше вона хвилювалася перед зустріччю з колишнім чоловіком

Світлана жила з Миколою дванадцять років, донька підростала, все було добре, доти, поки жінка не зрозуміла, що коханий їй зраджує. Навіть не відразу повірила у це, а коли переконалася, здавалося, що земля пішла з-під ніг. Якось на роботі не витримала і розплакалася.

– Він мені зраджує. А я ніяк не вірила, коли медсестри у відділенні шепотілися, – по обличчю Світлани текли два нестримні струмочки гірких сліз. За матеріалами

– Не може бути, – спробувала заспокоїти її Марійка, бо їй ніколи навіть на думку не спадало, що Микола може стрибати у гречку. Він здавався таким надійним, відповідальним, закоханим.

– Я б і сама не повірила, якби на свої очі усе не побачила. Сьогодні на роботі виглянула у вікно, а там – Микола заходить у лікарню, тому вирішила зачекати його у коридорі. Але він не зупинив ліфт на нашому поверсі, а поїхав вище. Я за ним піднялася сходами…

– І хто вона?

– Старша медсестра.

– Ота низенька, кирпата і руда? – не повірила Марійка.

Витримати такого Світлана не могла, тому вже через тиждень жінка ошелешила: доньку відвозить до батьків, а сама їде в Італію на заробітки. Вона залишала Україну з одним неймовірно болючим запитанням: чому Микола зрадив. І не знаходила на нього відповіді, адже у них була чудова сім’я.

***

– У вас не буде розміняти монетки, щоб було дві по дві копійки? – русява юнача голова визирнула з прочинених дверей телефонної будки і звернулася до черги.

– Ось ціла жменя – беріть, скільки треба, – майбутня медсестра-щебетуха завжди була рада допомогти.

На знак вдячності запропонував їй піти разом на морозиво. Русявка з очима стиглих каштанів настільки сподобалася Миколі, що він жодного дня не міг прожити, щоб не зустріти її біля медучилища. Сам він навчався на останньому курсі політехнічного, та й Світлана вже закінчувала свій заклад. Тож наступної осені вони відгуляли весілля. А через рік справили хрестини.

– Якби не ті дві копійки, не бачити б мені щастя, – любив нагадувати дружині Микола.

Душа танула, коли чула такі слова. Який він у неї вродливий, турботливий! Це таке щастя прокидатись і бачити, як його очі з любов’ю та ніжністю дивляться на неї, бажаючи доброго ранку.

Та згодом між подружжям наче повіяло якимсь холодом. Ніби все, як і раніше, однак… Коли Світлана вперше почула за спиною перешіптування колежанок, мовляв, як тільки вона не бачить, що Микола частенько не до них, у терапію, забігає, а піднімається поверхом вище, подумала: заздрять. І от дожилася.

***

Час летить швидко. Її не було в Україні довгих сім років. Уже й легалізувалася в чужій країні і авторитет здобула. Тепер не вона шукала роботу, а робота її, бо таких медсестер, як Світлана, люди цінують. Донечка гостювала у мами в Мілані кожного літа. Скоро її Софійка сама стане мамою, тоді Світлані таки доведеться відвідати Батьківщину. «Як буде – так і буде», – набиралася сміливості. Ну, то й що, як побачить Миколу? Він забрав машину, їй дісталася квартира. Світлана ніколи не запитувала доньку, як тато. Знала, що він одружився з тією рудою медсестрою, але їхній шлюб довго не протримався. Зрештою, у неї в Італії теж є особисте життя – Андреа. І незабаром вони одружаться офіційно.

***

– Вітаю, бабусю! – щасливий зять готовий був співати у скайпі.

У Світлани аж дух перехопило. Вона – бабуся! Щастя яке!

Через роботу Світлана на весілля доньки не потрапила, то ж вирішила, що на хрестини онука обов’язково поїде. За кілька днів її літак приземлився у Києві, а звідти до рідного містечка – рукою подати. Виймала з таксі сумки з гостинцями, а у самої душа була не на місці. У доччиній оселі вже господарювали свати, родина, знайомі.

День видався чудовим. А коли гості розійшлися, хтось тихенько постукав у двері. То був… Микола. Сіли пити чай. Розмова не клеїлася. Пора додому – вирішила Світлана.

– Я підвезу, – пропозиція колишнього чоловіка була несподіваною. На підтримку татові прийшла Софія, котра весь час мріяла, що батьки помиряться і на старості будуть разом.

Чому вона сіла в Миколине авто, Світлана не могла пояснити. Усе було, наче в тумані: його голубі, наче небо, очі, магнетичний голос, ніжний дотик рук, що тремтіли від хвилювання, як у юності… І довга сповідь про життя без неї. Уже в квартирі Микола вийняв з кишені стару двокопійчану монетку.

– Ніколи з нею не розлучався, – чоловік підійшов до Світлани так близько, що у неї аж запаморочилося в голові.

Микола казав, що досі любить і просив не повертатися більше в Італію. Світлана і сама визнавала, що Микола – її єдине справжнє кохання, яке вона безповоротно втратила. Багато років сама собі боялася зізнатися, що й досі любить колишнього чоловіка. Може, варто було його тоді простити, а тепер дослухатися до свого серця – і залишитися в Україні, як вмовляє Микола? Але щось підказувало жінці, що цього робити не треба. Світлана обережно зачинила за собою вхідні двері.

За кілька годин вона вже реєструвалася на рейс «Київ – Мілан». «Хто зрадив раз – той зрадить вдруге», – від цієї думки у неї розвіялися всі сумніви щодо Миколи, а пережити ще одне розчарування у неї не вистачить сил. Вона навчилася жити без Миколи, так буде краще. Та й там, на чужині, її не переставав чекати Андреа.

Наталія ЛЕГКА

Фото ілюстративне – vexillum.

You cannot copy content of this page