Світлана стояла біля вітрини й не могла відвести очей.

За прозорим склом, на елегантному манекені, висіла сукня. Вона була особливого кольору — глибокого, насиченого, наче літнє нічне небо перед грозою. М’яка тканина гарно спадала донизу, а простий, але вишуканий крій ніби шепотів: «Спробуй. Одягни. Це саме для тебе».

Світлана простягнула руку, трохи торкнулася скла пальцями, але одразу ж відсмикнула її, мов обпеклася.

— Тобі дуже личить цей колір, — почувся ззаду голос Галини, її давньої подруги. — Я ж бачу, як у тебе очі горять. Зайдімо, приміряй.

— Та ти що, Галю! — Світлана перехопила торбу зручніше й зробила крок назад від вітрини. — Куди мені її носити? На роботу? В магазин? У мене ж форма. А вдома я все одно в халаті або в спортивних штанах. Та й ціна… Ти бачила, скільки вона коштує? Та за ці гроші можна пів місяця всією сім’єю жити.

— Світло, діти виросли. Ви з Арсеном наче вже не бідуєте. Можеш ти хоч раз у житті купити щось просто так? Бо сподобалося?

— Ой, Галю, не починай, — відмахнулася Світлана, але в душі щось боляче стиснулося. — Гроші завжди є куди діти. Завжди знайдеться щось важливіше.

Вона ще раз потайки глянула на синю сукню, зітхнула й прискорила крок. Вона поспішала додому, бо треба було ще зварити борщ, випрати білизну та приготувати вечерю.

У цьому була вся Світлана.

Для неї жити — означало турбуватися про когось. Спершу про батьків, потім про чоловіка, пізніше про дітей. Власних бажань у неї просто не існувало. Вони стерлися, розчинилися у щоденних побутових клопотах, як цукор у гарячому чаї.

І якщо у 20 років це здавалося природним романтичним поривом, то у 43 стало невіддільною частиною її характеру.

Життя Світлани та Арсена починалося, як і у більшості людей її покоління.

Вони одружилися зовсім молодими, без копійки за душею. Арсен тоді тільки закінчив інститут і шукав свою першу роботу, а Світлана влаштувалася продавчинею в невеличкий гастроном біля дому. Грошей катастрофічно не вистачало. Коли народився перший син, а за два роки — донька, кожна гривня була на рахунку.

Світлана швидко навчилася віртуозно заощаджувати. Вона знала, в якому магазині дешевша олія, коли роблять знижки на курятину і як з однієї курки приготувати перше, друге й ще залишити на паштет.

Тоді це була вимушена звичка. Треба було виживати.

— Світлано, вибач, що я поки мало заробляю, — часто казав увечері Арсен, обіймаючи її за втомлені плечі. — Але я викарабкаюся, обіцяю. Я все зроблю, щоб ви нічого не потребували.

— Та ти що, Арсенчику, у нас усе є! — завжди відповідала вона з посмішкою. — Головне, щоб діти були ситі й здорові. А ми переб’ємося.

І вони «перебивалися».

Коли Арсенові запропонували першу серйозну посаду — молодшого менеджера у фірмі з продажу будівельних матеріалів, йому терміново знадобився пристойний костюм. Світлана без вагань віддала всі гроші, які відкладала собі на нове зимове пальто.

— Тобі ж на співбесіди й зустрічі ходити, — казала вона, прасуючи його єдину білу сорочку. — Ти — обличчя сім’ї. А я що? Я на роботі все одно у формі.

Арсен тоді довго не погоджувався, але вона наполягла. І він пішов. І отримав цю роботу.

Згодом справи пішли краще. Арсена помітили, почали просувати по службі. Він працював без вихідних, їздив у відрядження, вчився пізно вночі. Світлана повністю взяла на себе дім і дітей. Вона була його надійним тилом, його тихою гаванню, де завжди чекав гарячий обід, випрасувана сорочка та спокій.

Роки минали. Злидні залишилися позаду.

Спершу вони виплачували кредит за двокімнатну квартиру. Світлана економила.

Потім збирали на першу вживану машинку, бо Арсенові треба було їздити в область. Світлана економила.

Потім треба було вчити дітей у коледжі та університеті. Світлана знову економила.

Далі вони робили ремонт, купували нові меблі, а потім Арсен загорівся ідеєю привести до ладу стару батьківську дачу.

Причина заощаджувати знаходилася завжди. Вона вигадувалася самостійно, без жодного примусу з боку чоловіка.

Арсен уже давно заробляв добре. Він став регіональним менеджером великої компанії. Його поважали на роботі, з ним рахувалися колеги. Він часто казав:

— Світлано, піди купи собі щось. Подивись, ти ж усе в тих самих джинсах ходиш.

— Та нормальні джинси, Арсене! — відмахувалася вона. — Цілі, чисті. Нащо гроші тринькати? Краще на дачу плитку докупимо або дітям на свята відкладемо.

Вона щиро вважала себе доброю, бережливою господинею. Вона пишалася тим, що не витрачає гроші на «всякі дурниці» на кшталт косметики, салонів краси чи дорогого одягу. Але вона не помічала, як ця бережливість перетворилася на хворобливу відмову від власної особистості. Світлана просто викреслила себе зі списку людей, які мають право на подарунки, радощі й банальний відпочинок.

Наближався особливий день.

Арсенові мала виповнитися 45 років. І того ж самого дня виповнювалося рівно 20 років з дня їхнього весілля. Вони побралися у день його 25-річчя — просте, скромне весілля у студентській їдальні, але з великою надією на щасливе майбутнє.

Світлана почала готуватися до цього подвійного ювілею майже за рік.

Ідея спала їй на думку раптово. Одного вечора Арсен повернувся з чергового відрядження роздратований. Його старий телефон, якому було вже років п’ять, знову завис під час важливого дзвінка від директора.

— Та що ж це таке! — загарчав Арсен, сгоряча кинувши апарат на диван. — Усі на зустрічах з нормальними смартфонами, а я як динозавр з цим шматком пластику. Соромно перед партнерами дістати!

Він сказав це й забув. Наступного дня знову користувався тим же телефоном.

А Світлана запам’ятала.

«Йому треба новий телефон, — твердо вирішила вона. — І не якийсь простий, а найкращий. Останній iPhone. Щоб він почувався впевнено. Щоб усі бачили, що він солідний чоловік».

Вона дізналася ціну й затерпла. Сума була величезною. Навіть для їхнього нинішнього сімейного бюджету це було відчутно, а взяти такі гроші зі спільної картки так, щоб Арсен не помітив, було неможливо.

І тоді Світлана вигадала план.

Вона вирішила заробити ці гроші сама. Потай від усіх.

Вона працювала у великому супермаркеті старшою продавчинею. Графік був два через два, але завжди хтось хворів, хтось просив підмінити, хтось ішов у відпустку.

Світлана почала брати всі можливі додаткові зміни.

— Світлано Василівно, не підміните мене у суботу? У доньки день народження… — питала молода касирка.

— Підміню, без проблем, — одразу погоджувалася Світлана.

— Світлано, треба залишитися на нічну інвентаризацію, платять за подвійним тарифом, хто може? — гукав адміністратор.

— Я залишуся, — піднімала руку Світлана.

Воона приходила додому знята з ніг. Ноги гули, спина боліла так, що важко було розігнутися. Але вона дивилася на свій таємний конверт, захований на самій високій полиці в шафі за постільною білизною, і втомлено посміхалася.

Там додавалася нова купюра.

Арсен помічав, що дружина стала частіше затримуватися на роботі, але Світлана вигадувала тисячі виправдань: то переоблік, то заміна обладнання, то «молоді нічого не вміють, доводиться вчити».

Ніхто нічого не підозрював. Ні чоловік, ні дорослі діти, які вже жили окремо, ні подруга Галина.

Це була її таємниця. Її особистий подвиг заради коханого чоловіка.

І ось цей день настав.

У суботу зранку Світлана встала о п’ятій годині. Вона напекла запеченого м’яса, зробила три види салатів, приготувала фірмовий торт «Наполеон», коржі для якого пекла напередодні вночі.

Обідній стіл у вітальні ломився від страв. Приїхали діти — син із дівчиною та донька з хлопцем. Прийшли найближчі родичі.

Арсен був щасливий. Він щиро радів, сміявся, обіймав Світлану, дякував за теплу атмосферу.

— Ну що, тату, з 45-річчям! І вас з мамою з порцеляновим весіллям! — підняв келих син. — Ви для нас приклад!

Лунали тости, сміх, спогади. Днем усі чудово провели час. А під вечір, коли гості почали розходитися, а діти поїхали у своїх справах, Світлана прибрала зі столу, помила посуд і пішла до спальні.

Вона дістала з шафи невелику, акуратно загорнуту у святковий папір коробку. Серце калатало як божевільне. Вона почувалася дівчинкою, яка приготувала диво.

Світлана вийшла у вітальню, де Арсен сидів на дивані й гортав телевізійні канали.

— Це тобі, — тихо сказала вона, простягаючи коробку. — З днем народження. І з нашими двадцятьма роками.

Арсен здивовано глянув на неї:

— Світлано, та ми ж наче домовлялися без великих подарунків… Ми ж на дачу паркан купуємо.

— Розгорни.

Він обережно зірвав папір, відкрив картонну упаковку й завмер.

У коробці лежав останній, найновіший iPhone. Темно-сірий, розкішний, у блестячій заводській плівці.

Арсен дивився на нього кілька секунд у повній тиші. Потім підвів очі на дружину. На його обличчі не було очікуваної бурхливої радості. Був лише важкий, незрозумілий подив.

— Світлано… Ти серйозно?

— А що? — вона щасливо засміялася, очікуючи, що він зараз вискочить і почне її кружляти. — Один раз сорок п’ять років буває! І двадцять років шлюбу теж не щодня святкуємо.

Він повільно вів пальцем по коробці. Потом знову глянув на неї. І раптом Світлана побачила те, від чого в неї перехопило подих.

В очах її міцного, дорослого, стриманого чоловіка блиснули сльози.

Але це були не сльози щастя. Це були сльози пекучого, гіркого болю.

— Звідки ти взяла гроші? — тихо, майже пошепки запитав він.

Світлана трохи зам’ялася, але з гордістю відповіла:

— Підробила.

— Як підробила?

— Ну… брала додаткові зміни в магазині. Потроху відкладала. Хтось просив вийти — я виходила. Потроху накопичила.

Арсен зблід.

— Скільки часу? — спитав він, і його голос тремтів.

— Ну… майже рік.

Арсен повільно відклав коробку з телефоном на кавовий столик. Вправно, ніби вона була гарячою й пекла йому руки.

— Ти… ти майже рік працювала понаднормово? Нагах? У свій єдиний вихідний? Щоб купити мені… оце?

— Арсенчику, та що ти так реагуєш? — Світлана підсіла до нього, простягнула руку, щоб торкнутися його плеча. — Я ж хотіла зробити тобі приємно! Ти ж казав, що тобі соромно зі старим телефоном. Ти ж серед людей робиш! Я хотіла, щоб ти виглядав гідно!

Арсен обійняв її. Міцно, аж до болю притиснув до себе.

— Дякую, — шепнув він їй у волосся. — Дякую тобі, рідна.

Але Світлана серцем відчула: щось пішло не так. Це була не та реакція. Не було захоплення. Був якийсь важкий твій осад.

За кілька хвилин Арсен підвівся, пішов до передпокою, дістав зі своєї куртки невелику оксамитову коробочку й повернувся.

— Це тобі, — сказав він, подаючи її Світлані. — З нашою річницею.

Вона відкрила коробочку. На білій подушечці лежали витончені золоті сережки з невеликими камінчиками й тоненький, дуже гарний ланцюжок.

Світлана автоматично порахувала в голові приблизну вартість і зітхнула:

— Арсене, навіщо? У мене ж є золото. Нащо було витрачатися? Краще б ці гроші на дачу відклали… На той же паркан.

Арсен раптом гірко, безсторонньо засміявся і закрив обличчя руками.

— От! Знову дача! Знову паркан! Боже мій, Світлано…

Пізніше, коли вечірній шум остаточно вщух, а за вікном запалилися нічні ліхтарі, вони сиділи на кухні. Пили чай.

Арсен довго мовчав, крутячи в руках чашку. Потім підвів очі на дружину.

— Світлано, можна я тобі щось скажу? Тільки обіцяй, що не будеш ображатися. Просто вислухай мене.

Світлана одразу насторожилася. Усередині все стиснулося від тривожного передчуття.

— Кажи.

— Я дуже ціную все, що ти робиш. Чесно. Ти дивовижна жінка. Ти двадцять років дбаєш про мене, про дітей, про цей дім. Ти витягнула нас із злиднів, коли ми були молоді. Ти створила тут такий затишок, про який можна тільки мріяти. Але… мені здається, що серед усіх людей, про яких ти дбаєш, немає однієї, найголовнішої.

Світлана здивовано кліпала очима:

— Кого? Діти вдягнені, вивчені. Ти ситий, сорочки випрасувані. Батькам допомагаємо. Кого я забула?

— Тебе, Світлано. Ти забула саму себе.

Вона навіть розгубилася, аж руками розвела:

— А що зі мною не так? Я здорова, слава Богу, працюю, все в хаті є…

— Та все з тобою так! — Арсен подався вперед, перехопив її руки своїми долонями. — Я про інше. Скажи мені правду: коли ти востаннє купила собі гарну сукню? Не тому, що вона практична, чи на знижці, чи чорна, щоб не марка була… А просто тому, що вона тобі божевільно сподобалася?

Світлана відкрила рот, щоб відповісти, але застрягла. Вона не могла згадати.

— Не пам’ятаєш, — тихо сказав Арсен. — А коли ти була в перукарні? Не сама вдома фарбувалася дешевою фарбою з супермаркету над раковиною, а сиділа в кріслі, де довкола тебе ходили, мили голову, робили зачіску?

— Та я сама чудово фарбуюся, навіщо гроші переводити…

— Знаю, що сама. А коли ти просто пішла кудись із подругами? У басейн? На масаж? Чи просто сіла в кафе, замовила каву з тістечком і сиділа дві години, читаючи книжку чи розмовляючи, без того, щоб щохвилини дивитися на годинник і думати: «Ой, треба бігти, бо Арсену треба вечерю варити»?

Світлана мовчала. Вона дивилася у свою чашку з чаєм, і їй раптом стало страшно. Бо відповідь на всі ці запитання була одна: «Ніколи». Або «Двадцять років тому».

— Ти думаєш, мені справді потрібен цей телефон? — велів далі Арсен, і в його голосі звучав біль. — Світло, це просто залізяка. Я міг би сам купити його з наступної премії, якби це дійсно було так важливо. Але коли я уявив, як ти… ти, моя дружина, після важкої зміни в магазині залишалася на ніч… Як ти відкладала по сотні гривень, відмовляючи собі в усьому… Як ти цілий рік виснажувала себе заради того, щоб я похизувався перед колегами новою іграшкою… Мені стало гидко від самого себе. Мені здалося, що я якийсь монстр, який висмоктує з тебе всі сили!

— Арсене, та я ж сама хотіла! — вигукнула вона, і на очі навернулися сльози.

— Та в тому й біда, що ти хочеш жити тільки заради когось! — гаряче заперечив він. — А знаєш, чого я насправді хочу? Понад усе на світі?

— Чого?

— Щоб моя дружина нарешті перестала жити так, ніби їй постійно треба щось заслужити! Ніби вона повинна відпрацювати своє право перебувати в цьому домі! У нас усе нормально, Світлано! Чуєш мене? Ми виростили дітей. Ми виплатили борги. У нас є житло, є робота, є гроші. Нам не треба більше виживати! Можна вже просто ПОЖИТИ!

Їй стало неймовірно прикро. Комплекс жертви й образи, який вирощувався роками, миттєво підняв голову.

— Тобі не подобається, як я виглядаю? — тремтячим голосом запитала вона, ковтаючи сльози. — Ти соромишся мене? Хочеш, щоб я одягалася, як ті молоді дівчата з твоєї роботи?

Арсен важко зітхнув і закрив очі.

— Боже, Світлано… Та до чого тут це? Я кохаю тебе будь-якою. Я хочу не того, щоб ти одягалася для когось. Я хочу, щоб ти сама собі подобалася! Щоб ти прокинулася вранці й подумала: «Чого ХОЧУ Я?», а не «Що я мушу зробити для Арсена, дітей і дачі». Я хочу, щоб у тебе з’явилося щось СВОЄ. Крім кухні, роботи й прибирання.

Розмова закінчилася важким мовчанням.

Вони не посварилися в класичному розумінні цього слова. Не було криків чи биття посуду. Але між ними висіла якась тонка, прозора, але міцна стіна.

Світлана довго не могла заснути того вечора. Вона лежала спиною до чоловіка, слухала його рівне дихання й думала.

Вона почувалася глибоко нещасною й незрозумілою. «Я ж як краще хотіла, — крутилося в голові. — Я ж рік старалася. Я ж від себе відривала, щоб йому радість зробити. А він… “не треба”, “нащо”… Чому він не радий?»

Наступного дня була неділя. У Світлани був вихідний, але на душі було так важко, що вдома сидіти вона не могла.

Вона зібралася й пішла до Галини.

Галина була її антиподом. Розлучена вже років п’ять, вона виростила доньку, працювала бухгалтером і вміла жити для себе. У неї вдома завжди пахло хорошою кавою, на поличці стояли дорогі парфуми, а у шафі висіли речі, які вона купувала просто тому, що вони були красивими.

Світлана сіла на кухні в Галини, виплакалася й переповіла всю нічну розмову від початку до кінця.

— Я не розумію, Галю, — витираючи сльози серветкою, казала Світлана. — Що я зробила не так? Я рік економила, брала підробітку, ноги ввечері гули так, що заснути не могла. А він… замість того, щоб зрадіти, влаштував мені допит! Ще й винуватою мене зробив! Що він хотів цим сказати?

Галина уважно вислухала подругу, налила їй чашку міцної кави, сіла навпроти й усміхнулася. Смутно так, з великим співчуттям.

— Те, що сказав, Світлано. Те й хотів.

— Тобто?

— А тобто, Світлано, що ти двадцять років працюєш золотою рибкою для всіх, крім себе. Арсенові — найкращі сорочки й новий телефон. Дітям — гроші на навчання й нові гаджети. У хату — килими й побутову техніку. На дачу — нові вікна й плитка. А собі що?

— Мені багато не треба… — звично буркнула Світлана.

— О! — Галина підняла палець угору. — Оце і є твоя головна біда! «Мені багато не треба». Ти так довго й переконливо твердила це всім довкола, що сама в це повірила. І, що найгірше, ти змусила чоловіка почуватися винним.

— У чому винним? — здивувалася Світлана.

— У тому, що його кохана жінка перетворилася на тяглову конячку, яка добровільно відмовилася від усіх радощів життя! Арсен же не сліпий. Він любить тебе. І йому боляче дивитися, як ти згасаєш. Він дивиться на цей телефон і бачить не крутий гаджет. Він бачить твої мозолі, твою втому, твої безсонні ночі й твою стоптану зимову мозолясту ходу. Цей телефон для нього — не подарунок, а пам’ятник твоєму зреченню від себе. Розумієш?

Світлана заніміла.

Слова Галини влучили прямо в серце. Наче хтось зняв з її очей товсту плівку.

Вона згадала, як Арсен дивився на ту коробку. Згадала ті сльози в його очах. Це справді був не захват. Це був розпач чоловіка, який зрозумів, якою ціною купувалася ця іграшка.

І раптом перед очима Світлани виринув спогад.

Кілька місяців тому. Вона йшла з роботи, втомлена, після важкої зміни. Погода була паршива, мокра. Вона зупинилася біля того самого магазинчику одягу. За склом висіла синя сукня.

Світлана тоді навіть зайшла всередину. Торкнулася тканини. Дівчина-продавець усміхнулася: «Приміряйте, це ваш розмір! Вона неймовірно підкреслить ваші очі».

Світлана зайшла в примірочну, одягла її. Дзеркало показало їй не втомлену касирку у безформній куртці, а красиву, статну, жіночну жінку. Вона покрутилася, усміхнулася своєму відображенню…

А потім подивилася на цінник.

В голові миттєво спрацював калькулятор: «Так, це ж шалені гроші. Ні, не можна. Мені немає куди її носити. Краще відкладу».

Вона зняла сукню, акуратно повісила на вішалку й вийшла з магазину.

— Галю… — тихо сказала Світлана, дивившись у вікно. — А я ж хотіла ту сукню. Синя така… Вона досі там висить.

Галина посміхнулася:

— Я знаю.

— Звідки?

— Бо я твоя подруга. І вже пів року дивлюся, як ти біля цієї вітрини зупиняєшся й зітхаєш, як бідна сирітка.

Вони обидві раптом засміялися. Це був перший щирий, легкий сміх Світлани за останні кілька днів. На душі стало дивовижно легко, ніби важкий валун, який вона тягнула на собі двадцять років, нарешті скотився з плечей.

— То що мені тепер робити? — питально глянула вона на Галину.

— Для початку? Вставай. Ми йдемо в той магазин. І ти купиш цю сукню. Свої гроші в тебе є?

— Є… Трохи лишилося з підробітку.

— От і чудово. Купуємо сукню. А потім я записую тебе до свого перукаря. І це не обговорюється!

Наступні кілька днів стали для Світлани справжнім випробуванням. Але це було випробування нового типу — переступання через власні давні страхи й комплекси.

У понеділок вона купила синю сукню. Коли вона розплачувалася на касі, її внутрішній голос усе ще намагався шепотіти: «Навіщо? Це ж дорого! Краще б…», але вона рішуче заглушила його.

У середу після роботи вона вперше за останні десять років завітала до справжнього салону краси. Вона сиділа у м’якому кріслі, їй мили голову запашним шампунем, пропонували каву з корицею, а майстер довгі дві години чаклувала над її волоссям.

Коли Світлана глянула в дзеркало після стрижки та нового, м’якого мелірування, вона не впізнала себе. З дзеркала на неї дивилася доглянута, молода, приваблива жінка з живим блиском в очах.

А в суботу вранці вона зробила те, чого не робила ніколи в житті.

Вона прокинулася о восьмій ранку. Арсен ще спав. Вона не стала бігти на кухню смажити котлети чи пекти млинці. Вона одягла легкий спортивний костюм, склала в bags купальник і рушник.

На столі в кухні вона залишила записку:

«Вечеря в холодильнику (купила готову в кулінарії). Я сьогодні з Галиною їду в басейн і на масаж, а потім ми йдемо в кафе. Повернуся ввечері. Я сьогодні відпочиваю».

Світлана вийшла з під’їзду. Весняне повітря було свіжим і теплим. Серце калатало так, ніби вона здійснювала якийсь зухвалий злочин. Вона постійно поривалася розвернутися й бігти назад — до звичного плити, пилососа й хатніх справ.

Але вона втрималася. Вона сіла в автобус, де її чекала Галина.

За п’ятнадцять хвилин її телефон дзеленчав. Прийшло повідомлення від Арсена.

Світлана з завмиранням серця відкрила екран. Вона очікувала чого завгодно: здивування, розпитань, зауважень.

На екрані було лише одне слово:

«Нарешті».

І поруч — червоне сердечко.

Світлана перечитала це слово один раз. Потім вдруге.

Вона відкинулася на спинку сидіння автобуса, подивилася на зелені дерева за вікном і вперше за багато років усміхнулася абсолютно щирою, повного, безтурботною усмішкою.

Двадцять років вона жила в твердій переконаності, що любов — це постійна жертовність. Вона думала, що бути доброю дружиною й матір’ю означає беззалишково віддавати себе, економити на кожній дрібниці, ховати свої бажання на найдальшу полицю й чекати, що це хтось оцінить.

А виявилося, що справжнє кохання працює зовсім інакше.

Людина, яка була поруч з нею всі ці роки, кохала її не за зварений борщ і не за випрасувані сорочки. Він кохав її саму. І все, чого він насправді прагнув усі ці роки — це бачити поруч із собою щасливу, усміхнену, самодостатню жінку, а не втомлену тень, яка добровільно поставила себе на останнє місце у власному житті.

Увечері Світлана повернулася додому.

Вона увійшла до квартири — пахла дорогим крем-масажем, з новою зачіскою, впевнена й трохи втомлена приємною фізичною втомою після плавання.

Арсен вийшов їй назустріч з вітальні. Він зупинився в коридорі й довго дивився на неї. Його очі сяяли.

— Ти дуже красива, Світлано, — тихо сказав він, підходячи й обіймаючи її за талію. — Неймовірно красива.

— Я знаю, — усміхнулася вона й поклала голову йому на груди.

На кавовому столику у вітальні лежав новий iPhone. Арсен уже переніс туди всі свої контакти. А поруч, на видному місці, висіла синя сукня, чекаючи наступних вихідних, коли вони нарешті підуть разом у ресторан. Просто так. Без жодного приводу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.