Світлана стояла посеред вітальні, стискаючи в руках теку з ескізами. Її обличчя, зазвичай лагідне й зосереджене, зараз палало від обурення. Перед нею стояв Сергій і з виглядом людини, яка щойно виграла тендер на будівництво дороги, застібав куртку.
— Повернуся за три дні. Мама сама не впорається, ти ж знаєш, доглянеш за нею добре, — кинув він, навіть не підводячи очей.
— Зачекай, — Світлана зробила крок вперед, перегородивши йому шлях до дверей. — Ти щойно сказав, що привезеш маму сюди? До нашої квартири? Без жодного дзвінка, без запитання?
Сергій нарешті подивився на дружину. Його погляд був спокійним, як плесо Говтви у безвітряну погоду.
— А куди мені її подіти, Світлано? В готель? У неї тиск скаче, вона в Решетилівці зовсім одна залишилася, поки тітка Галя в санаторії. Побуде тут три дні, я повернуся з відрядження і відвезу її назад додому. У чому проблема?
— Проблема в тому, Сергію, що ми домовлялися! — Світлана ледь стримувала голос, щоб не зірватися на крик. — У мене наступного тижня здача великого проєкту. Я ілюструю книгу для видавництва, у мене дедлайн, я сплю по чотири години! Мені потрібна тиша, а не.
— Три дні, — відрізав Сергій, наче цвях забив. — Вона тиха, сидітиме собі в кімнаті, телевізор подивиться. Погодуєш пару разів — і все. Не роби з мухи слона.
Він коротко поцілував її у щоку, підхопив сумку і вийшов. Двері зачинилися з характерним клацанням, яке для Світлани пролунало як вирок. Вона залишилася стояти в коридорі з чайником у руці — вона якраз збиралася заварити міцної кави, щоб протриматися ще ніч над малюнками.
Минуло рівно двадцять хвилин. Рівно стільки, скільки потрібно було таксі, щоб доїхати від автовокзалу.
Дзвінок у двері був вимогливим і довгим. На порозі стояла Валентина Степанівна. Вона тримала два величезні вузли, сумку через плече і мала такий вигляд, ніби приїхала не в гості, а принаймні приймати командування полком.
— Ну, здрастуй, Світланко, — промовила вона, оглядаючи передпокій так, наче шукала там безлад або стратегічні помилки в дизайні. — Килимок у вас зовсім злиняв. Я ще минулого літа казала: треба брати вовняний, наш, місцевий, а не цей синтетичний сором.
— Добридень, Валентино Степанівно. Проходьте, — Світлана намагалася дихати рівно.
— Куди капці ставити? — запитала свекруха, виставляючи вузли на підлогу.
— Ось тут, на полиці, є місце.
— Це не по-людськи, — Валентина Степанівна похитала головою. — Капці мають бути біля дверей. Щоб одразу взув — і в теплі. А ви їх ховаєте, наче не зрозуміло що.
Світлана подумки почала рахувати від десяти до одного. На цифрі «сім» вона посміхнулася:
— Добре. Я переставлю.
— І дзеркало у вас каламутне, — продовжувала свекруха, проходячи далі. — Навіщо ви його цією хімією бризкаєте? Треба оцтом розвести з водою, газеткою протерти — буде блищати, як сонце над Полтавою.
— Угу, — тільки й змогла видавити з себе невістка.
Валентина Степанівна по-господарськи пройшла на кухню, поставила один пакунок на стіл і одразу заглянула в холодильник.
— Порожньо у вас тут, як у коморі в неврожайний рік. Чим ти дитину годуєш?
— Я збиралася в магазин після роботи, — виправдовувалася Світлана.
— Сергій що, грошей не залишив? Чи ти все на фарби свої витратила?
— Залишив. Я просто не встигла.
— Зрозуміло, — свекруха дістала з пакунка величезну скляну банку. — Я борщ привезла. Справжній, полтавський, з пампушками та часником. Вчора зварила, тільки розігріти. Сергійко мій тільки такий любить, твій він ледь їсть, бідна дитина.
— Я знаю, що він любить ваш борщ, — Світлана схопила телефон і швидко написала чоловікові: «Ти мені винен не вечерю, а поїздку на Мальдіви».
Він надіслав у відповідь смайлик із сердечком і сонечком. Це роздратувало її ще більше.
Ближче до вечора з’ясувалося, що Валентина Степанівна має унікальну суперздатність: вона відчуває електрику. Буквально.
— У вас холодильник гуде, — заявила вона, з’явившись на порозі вітальні, де Світлана намагалася зосередитися на ескізі.
— Він завжди так працює. Це нормальний звук.
— Гучно. Я в гостьовій кімнаті чую, як він вібрує. У мене від цього звуку мігрень починається.
— Валентино Степанівно, там через два коридори, — Світлана відклала стилус. — Як ви можете його чути?
— А ось так! — свекруха вийшла в коридор у своєму байковому халаті й стала біля кухонних дверей. — Чуєш? Дир-дир-дир. Хіба це життя? Як ви взагалі тут спите?
Була вже одинадцята вечора. Перед Світланою на екрані ноутбука мерехтів незавершений малюнок дитячого парку.
— Нормально ми спимо. Звикли.
— Отож, що звикли до поганого. Треба було брати німецький, або наш, але сучасний. Сергій вибирав?
— Разом вибирали.
— Зрозуміло, — Валентина Степанівна підтиснула губи. — Ти його, мабуть, вмовила, бо колір сподобався. А техніка — то серце хати. — Вона помовчала, а потім додала: — У тебе рушник у ванній один висить. Мені свій дістати чи ти змилостивишся?
— Я поклала вам чистий. Блакитний, на полиці зверху.
— Блакитний мені не пасує до настрою. — Свекруха розвернулася і пішла до себе.
Наступного дня ситуація погіршилася. Поки Світлана була на короткій онлайн-нараді, Валентина Степанівна вирішила провести «ревізію» на кухонних полицях. Коли Світлана прийшла заварити чаю, вона виявила, що всі її баночки зі спеціями переставлені.
— Ви все перемішали! — вигукнула вона, марно намагаючись знайти копчену паприку.
— Я навела лад, — спокійно відповіла свекруха, перебираючи квасолю. — У тебе там був хаос. Тепер усе за алфавітом.
— Але це мій лад! — Світлана відчула, як у неї сіпається око. — У мене своя система: те, що я використовую щодня, стоїть спереду. Це зручно!
— Зручно — це коли порядок. Коли ти знаєш, де що лежить, навіть з заплющеними очима. А твої «системи» — то лінощі.
Світлана знайшла паприку між петрушкою та перцем і мовчки відійшла до плити.
— Валентино Степанівно, я вас дуже прошу: не чіпайте мої речі. Будь ласка.
— Я просто допомагаю. Ти ж заклопотана, світла білого не бачиш за тим комп’ютером.
— Я не просила про допомогу. Мені потрібно працювати.
Свекруха ображено замовкла. Минуло десять хвилин напруженої тиші, яку переривало лише булькання води.
— Борщ розігріти? — запитала вона раптом.
— Ні, дякую. Я приготую пасту з креветками.
— Пасту, — Валентина Степанівна вимовила це слово так, ніби це була назва якоїсь рідкісної неждуги. — Сергій від тих твоїх макаронів ніколи не ситий. Йому м’ясо треба, густий навар.
— Сергія тут немає, — різко відповіла Світлана.
Пауза затягнулася. Свекруха важко зітхнула:
— Я просто кажу. Для твого ж блага.
Увечері другого дня зателефонував Сергій. Його голос був бадьорим і задоволеним.
— Ну, як мої дівчата? Не побилися ще?
— Все чудово, — процідила Світлана, виходячи на балкон. — Спеції тепер стоять за алфавітом. Я тепер знаю, що «чорний перець» — це на літеру «Ч», а не там, де мені зручно.
— Що? Який алфавіт?
— Неважливо. Ти коли повертаєшся?
— Завтра по обіді буду. Мама як? Тиск не піднімався?
— Тиск у нормі. Вона якраз дивиться серіал про поліцію і голосно підказує слідчому, хто там що накоїв. Так що енергії в неї вистачає.
— Світлано, ти в мене золота, чесно. Я все компенсую.
— Вечеря в ресторані. Тільки ми вдвох. Без мами.
Довга пауза на тому кінці дроту. Світлана відчула, як Сергій підбирає слова.
— Світлан. Ну як ми її одну залишимо.
— Сергію. Це була твоя умова: три дні. Я свою частину угоди виконала. Завтра ми йдемо вдвох. Це не обговорюється.
— Добре, добре. Вдвох.
На третій день вранці Світлана почувалася розбитою. Очі боліли від монітора, спина нила, а в голові була каша з кольорів та шрифтів. Вона сиділа на кухні з порожньою чашкою, коли увійшла Валентина Степанівна.
— Вже працюєш? Навіть не поснідала?
— Дедлайн сьогодні, — пробурмотіла Світлана. — Кава — це мій сніданок.
— Кава — це недобре для порожнього шлунку, — свекруха по-хазяйськи відсунула невістку, дістала з холодильника яйця та домашнє сало. — Зараз зроблю яєчню.
— Не треба, я не хочу.
— Три хвилини. Ти малюй, малюй.
Світлана хотіла заперечити, але раптом відчула таку втому, що просто замовкла. Через кілька хвилин перед нею з’явилася тарілка: ідеально підсмажена яєчня на салі, з хрустким краєм, присипана зеленою цибулькою та шматочок житнього хліба.
— Їж. На голодну голову тільки дурниці малюються. У нас в Решетилівці кажуть: «Хто добре їсть, той добре робить».
Світлана подивилася на тарілку, потім на свекруху. Та стояла поруч, витираючи руки рушником, і в її погляді вперше не було критики — лише якась дивна, заземлена турбота.
— Дякую. Справді смачно.
Валентина Степанівна сіла навпроти зі своєю чашкою трав’яного чаю.
— Проєкт важливий?
— Дуже. Оформлення дитячої книжки про пригоди козаків. Видавництво серйозне.
Свекруха помовчала, помішуючи ложечкою чай.
— Покажеш потім? Що ти там навигадувала?
Світлана здивовано підняла очі:
— Якщо вам цікаво — звісно, покажу.
— Сергій казав, що ти талановита. Що твої малюнки наче живі. Я думала — баловство це, мазню якусь малюєш. А він каже — робота.
— Робота, Валентино Степанівно. Важка й іноді виснажлива.
— Все одно, — Свекруха знайшла слово. — Це добре, коли людина щось своїми руками створює. Не просто папери перекладає, а красу робить. Це по-нашому.
В обід приїхав Сергій. Він влетів у квартиру, обійняв матір, кинув сумку і вичікувально подивився на дружину.
— Ну що, мирний договір підписано?
— Спеції за алфавітом, — посміхнулася Світлана.
— Бо так порядок має бути! — підхопила Валентина Степанівна.
Вони обмінялися поглядами, в яких Сергій не зміг прочитати нічого зрозумілого.
— Я в ресторан обіцяв, — обережно нагадав він. — Мамо, я тебе спочатку додому відвезу, а потім ми зі Світланою.
— Не треба мене возити, як кришталеву вазу, — перебила його мати. — Я сама таксі викличу, мені ще до Ганни треба зайти, вона замовлення моє забрала. — Вона почала збирати свої вузли. На порозі зупинилася і подивилася на невістку: — Світлано. Книжку покажи. Як надрукують.
— Обов’язково покажу.
Двері зачинилися. Сергій стояв посеред коридору, переводячи погляд з дверей на дружину.
— Що це було? Вона що, не образилася?
Світлана закрила ноутбук і нарешті відчула, що проєкт здано.
— Нічого. Просто ми знайшли спільну мову через яєчню. Збирайся, я хочу їсти.
У ресторані Сергій замовив вино, але все одно виглядав напруженим.
— Ти злишся на мене? За те, що привіз її без попередження?
— Я голодна, Сергію. Це зараз головне почуття.
— Це не відповідь.
— Це дуже чесна відповідь. — Світлана відклала меню. — Ці три дні були важкими. Не тому, що твоя мама погана людина. А тому, що ти не поважаєш мій простір і мій час. Ти поставив мене перед фактом, наче я додаток до твоєї квартири.
Сергій покрутив у руках виделку.
— Пробач. Справді. Я просто звик, що ти з усім справляєшся. Ти така сильна, самостійна. Я думав — ну що там три дні, ви ж ладнаєте.
— Сильна — не означає залізна. — Світлана відламала шматочок хліба. — Вона вимірювала мені тиск кожні дві години. Вона пояснила мені, що дзеркало треба терти газетою. Вона переставила мої спеції!
— Вона просто по-іншому не вміє, — тихо сказав Сергій. — Знаєш, вона після того, як не стало батька зовсім згасла. У тій великій квартирі в Решетилівці вона просто розмовляє з телевізором. Коли вона починає керувати тобою — це вона так намагається бути потрібною. Вона боїться стати невидимою.
Світлана замовкла. Вона згадала, як свекруха стояла над нею з тією яєчнею. Як вона принесла той борщ, який Світлана спочатку сприйняла як образу.
— Я це зрозуміла, Сергію. Сьогодні вранці зрозуміла. Але це не скасовує того, що ти мав запитати мене. Не поставити перед фактом, а порадитися. Ми б могли разом це вирішити. Може, я б звільнила ці дні від роботи. А так — ми обидві були в стресі.
— Я зрозумів. Наступного разу.
— Наступного разу ми обговорюємо це заздалегідь. Домовилися?
— Домовилися.
За вікном ресторану знову почався дрібний полтавський дощик. Він приємно шелестів по склу, створюючи затишок.
— Вона справді попросила показати книжку? — запитав Сергій з усмішкою.
— Справді.
— Знаєш, вона ніколи не цікавилася роботою батька. Казала — то все «залізяки». А твої малюнки її зачепили.
Вже пізно ввечері, повернувшись додому, Світлана відкрила месенджер. Вона знайшла номер свекрухи й написала: «Проєкт прийняли без жодної правки. Козаки вийшли чудові. Ось посилання на електронну версію».
Відповідь прийшла миттєво. Мабуть, Валентина Степанівна чекала.
«Дуже гарно. Особливо той козак на коні, схожий на мого діда покійної пам’яті. Молодець, Світланко».
А через хвилину прийшло ще одне повідомлення:
«Але килимок у коридорі все-таки поміняйте. Бо сором перед сусідами».
Світлана засміялася на весь голос. Сергій зазирнув у кімнату:
— Що там? Мама знову вчить жити?
— Ні, — відповіла Світлана, закриваючи ноутбук. — Вона просто нагадує, що вона є. І знаєш, я завтра таки куплю новий килимок. Тільки не вовняний, а який мені подобається.
За вікном дощ вщух. Над Решетилівкою панувала тиша, але це була вже не напружена тиша очікування, а спокійне затишшя після невеликої грози, яка лише освіжила повітря в домі.
Як ви вважаєте, чи мав рацію Сергій, коли привіз матір без згоди дружини, виправдовуючи це її самотністю та станом здоров’я? Чи це все ж таки неповага до особистих кордонів Світлани?
Чи доводилося вам колись «воювати» зі свекрухою чи тещею за лад у власній хаті? Як ви реагуєте на поради, яких не просили: мовчки терпите, намагаєтеся пояснити свою позицію чи йдете на відкритий конфлікт?
Чи вірите ви в те, що спільний побут із батьками може зміцнити родину, чи краще любити родичів на відстані, як кажуть у народі — «чим далі, тим рідніші»?
Фото ілюстративне.
