— Світлано! Ну чого ти знову надулася, наче миша на крупу? Мама ж не для себе просить, Сергію реально треба підсобити з тим ремонтом у новій квартирі!
Я на мить завмерла над пательнею, де шкварчали котлети для всієї нашої великої родини.
Пара від плити застеляла очі, але те, що я відчула всередині, було гарячішим за вогонь.
Я повільно розвернулася до Павла.
Він стояв у дверях кухні, розслаблений, упевнений у своїй правоті, і навіть не підозрював, що тонкий лід мого терпіння щойно тріснув.
— Підсобити? — мій голос пролунав тихіше, ніж зазвичай, і від цього чоловік мимоволі зробив крок назад, ближче до холодильника. — Павле, я вчора підбила підсумки нашого сімейного бюджету. За останні пів року ми «підсобили» твоїм родичам на сто п’ятдесят тисяч гривень. Сто. П’ятдесят. Тисяч. А тепер подивися на мої чоботи — я їх латаю в майстерні вже третій сезон поспіль!
— Ну, знаєш, не треба зараз оцих драматичних сцен. Діти в кімнаті, навіщо їм слухати твій крик?
— Нехай слухають! — я з гуркотом кинула лопатку в раковину. — Нехай знають, чому ми не поїхали в Карпати на канікули. Тому що тато вирішив, що ремонт у брата, який, до речі, заробляє вдвічі більше за нас, — це пріоритет номер один!
Павло спалахнув, збираючись щось заперечити, але в цей момент до кухні, наче господарка становища, заплила його мати, Марія Степанівна.
У руках вона тримала каталоги з будівельного гіпермаркету.
— Світланко, золотко, я тут таку плитку італійську для Сергійка пригледіла! Колекційна, у квіточку, йому точно сподобається. Дорогувата, звісно, але ж то для рідної людини. Павлусю, ти ж завтра зранку заскочиш до нього, допоможеш розвантажити?
Я повільно витерла руки об кухонний рушник, відчуваючи кожним нервом, як тремтять пальці.
— А ви, Маріє Степанівно, не заперечуєте, якщо я вам скажу, що завтра зранку Павло їде зі мною до каси вокзалу? Купувати квитки на відпочинок. Тільки для нас двох. На два тижні спокою.
Свекруха кліпнула очима, наче її щойно облили крижаною водою посеред спеки.
— Який відпочинок? У Сергія стіни нештукатурені!
— То нехай ваш Сергій бере шпатель у руки і вчиться працювати. Сам. За власні кошти.
— Ти що, Світлано, з глузду з’їхала? — Павло схопився за голову. — Ми ж на машину збирали, на вживаний кросовер!
— Збирали, — я розв’язала фартух і акуратно повесила його на гачок, наче знімала з себе лицарські обладунки після програної битви. — А тепер я їду лікувати свої нерви. Сама. Ви тут чудово впораєтеся: і з плиткою, і з котлетами. У вас же є мама, вона все знає і все вміє.
Обличчя Марії Степанівни налилося багрянцем.
— Невдячна! Ти хоч пам’ятаєш, як ми вам допомагали? Коли Софійка народилася, я два місяці у вас жила, кожну пелюшку прасувала!
— Жила і досі не виїхала, — я взяла зі столу телефон, не відводячи погляду від свекрухи. — Це було десять років тому, Степанівно. Десять. Може, вистачить продавати мені ці два місяці допомоги щодня протягом десятиріччя?
— Ти взагалі чуєш, що ти говориш? — Павло продовжував у коридорі. — Куди ти зібралася? У нас плани, робота, школа в дітей!
— Це у тебе плани на мамині забаганки та братові ремонти. А у мене відсьогодні єдиний план: не дати собі остаточно зникнути в цьому побутовому неспокої.
— Світлано, припини цей цирк! — Свекруха вмостилася на табуреті біля входу, драматично зітхаючи. — Який курорт? Хіба порядна жінка може отак кинути все напризволяще? Про сім’ю треба думати, про жертовність!
— Знаєте, мамо, жертовність — це коли добровільно. А коли тебе доять, як безсловесну худобу, — це вже зовсім інше слово.
Я пройшла до спальні й витягла з антресолей стару валізу.
Руки все ще тремтіли, але в голові панувала дивна, майже прозора тиша.
Сукні, які я купувала «на колись», купальник, що припадав пилом три роки, книжка, яку я починала читати разів десять і щоразу засинала на другій сторінці від утоми.
Павло залетів до кімнати, зачиняючи за собою двері.
— Світлано, ну давай поговоримо як дорослі люди. Ти просто перевтомилася. Давай ми завтра все обговоримо, я Сергію скажу, що затримаюся.
— Ми говорили дев’ять років, Павле. Де-в’ять. Ти колись питав, чого хочу я? Ти хоч раз помітив, що я в суботу готую обід на вісім персон, бо приходить твоя мама, твій брат із дружиною і дітьми, а потім я ще й мию за всіма посуд, доки ви обговорюєте політику? Ти хоч раз запросив мене просто в кіно за останній рік?
Він мовчав, розгублено перебираючи пальцями край ковдри.
— Отож-бо, — я клацнула замком валізи. — Тобі просто було дуже зручно. Зручно, що дім блищить, діти доглянуті, а гроші, які я заробляю, плавно перетікають у потреби твоєї родини. Ти звик, що я — це безкоштовне додаток до твоєї зони комфорту.
— Ти несправедлива до мене!
— Несправедлива? — я гірко засміялася. — Я дев’ять років у цьому домі на правах молодшого обслуговуючого персоналу. Навіть наші діти впевнені, що головна в хаті — бабуся, а мама — то десь між кухнею та пральною машиною.
З кухні донісся високий голос Марії Степанівни:
— Павлусю! Ти чуєш, як вона з матір’ю розмовляє? Я тебе вчила поваги, я тебе на ноги поставила, а вона мені умови ставить!
— От і насолоджуйтеся повагою вдвох, — я виштовхнула валізу в коридор. — Готуйте йому, прасуйте сорочки, вирішуйте, куди підуть ваші спільні гроші. А я — у відпустку від цього всього.
Свекруха підхопилася, перегороджуючи мені шлях до дверей.
— Ти нікуди не поїдеш! Це неподобство! Що сусіди скажуть?
— Сусіди скажуть, що ви нарешті поїхали до себе додому, Степанівно. На вулицю Незалежності. Прямо сьогодні.
— Павле!!!
Але чоловік просто стояв посеред коридору — блідий, розгублений, із порожнім поглядом.
Він вперше побачив не зручну дружину, а жінку, яку він власноруч довів до межі.
Я взулася, взяла сумку і, не озираючись, вийшла за поріг.
Одеський готель зустрів мене криками чайок та солодким ароматом акацій.
Я сиділа на балконі, дивлячись на те, як сонце повільно занурюється у море, фарбуючи хвилі у колір стиглого персика.
У руці був келих ігристого, а в думках — порожнеча, яку я нарешті почала заповнювати собою.
Телефон не замовкав перші три дні.
Дзвінки від Павла, гнівні повідомлення від свекрухи, навіть Сергій наважився написати, що я «егоїстка, яка руйнує родинне вогнище».
Я прочитала все це, відчуваючи дивну відстороненість, і просто вимкнула звук.
Тут, за сотні кілометрів від вічного «треба» та «ти повинна», я вперше за довгі роки згадала, як це — просто дихати.
Я гуляла, читала книги в затишних кав’ярнях, ходила в оперу.
Познайомилася з жінкою, пані Катериною, яка теж приїхала сюди сама.
Ми довго сиділи на березі, слухаючи прибій.
— А ви повернетеся? — запитала вона, дивлячись у далечінь.
Я замислилася.
— Повернуся. Але вже не в ту клітку. Якщо вони хочуть бачити мене вдома, їм доведеться вчитися жити з новою Світланою. Тією, яка має власні кордони.
На десятий день Павло надіслав повідомлення.
Коротке і без претензій:
«Мама поїхала до Сергія. У хаті порожньо і тихо. Діти дуже сумують. Я теж. Прости мене, я був сліпим. Можемо спробувати все спочатку, але інакше?»
Я подивилася на екран.
Офіціант приніс каву та маленьку шоколадку з побажанням гарного дня.
— Дякую, — усміхнулася я.
Відповідати Павлу я буду. Але не сьогодні.
Сьогодні я ще хочу почути музику моря, яка звучить у моїй душі замість гуркоту пателень.
Я точно знала одне: стара, зручна Світлана зникла в тій задушливій квартирі під пильним наглядом свекрухи.
Тут, під південним сонцем, народилася жінка, яка більше не дозволить витирати об себе ноги.
І ця нова Світлана мені подобалася значно більше.
Як мені бути далі: розлучатися, адже, якщо тебе чоловік ніколи не поважав у шлюбі він же не зміниться, чи таки пробачити і спробувати почати все з початку заради дітей?
Фото ілюстративне.
