Михайло був звичайним хлопцем із простої сім’ї. Ходив у школу, пас корови, допомагав батькам у полі, не мав ні грошей, ні якихось особливих талантів, хіба руки золоті та серце добре. А ще мав одну біду — закохався. Та так, що ночами не спав, бо перед очима стояла Світлана — перша красуня на все село.
Висока, талія тоненька, коса — як шовк, очі — сині, мов небо після дощу. Хлопці за нею табунами ходили. А вона — горда, мов царівна: на всіх усміхалася, але нікому серця не давала.
Михайло кілька разів пробував заговорити:
— Світлано, може, підвезу до школи на велосипеді?
— Ой, дякую, але я з дівчатами піду, — відповідала, навіть не глянувши в його бік.
Або на танцях підійде, запрошує:
— Може, потанцюємо?
— Танцюй сам, — сміється, відвертається до подруг.
І боляче було хлопцеві. Та він не сердився — тільки тихо казав собі: «Ще побачиш, я вибʼюся в люди».
Закінчив школу, пішов у технікум, а потім — на заробітки. Де тільки не був: у Чехії, Польщі, Італії. Працював, як віл. Усі гроші — до копійки — додому висилав, щоб щось мати. Через кілька років купив собі стареньке авто — «Опель», але для нього то була гордість.
Коли приїхав у село на тому авто, одразу всі сусіди висунулися за ворота — «Михайло приїхав!» А найцікавіше — Світлана сама підійшла.
— Ого, — усміхнулася. — То це ти такий модний став?
— Та ні, — зніяковів. — Просто, щоб було чим батьків підвозити.
— А, ну добре. Може, якось підкинеш мене в райцентр? — сказала вона з такою легкістю, ніби нічого й не було.
І почалося. Спершу вона просто їздила з ним у справах, потім — у кіно, потім — на річку. А там і поцілунки, і зустрічі вечірні.
Михайло не міг повірити своєму щастю. «Невже вона — моя?» — думав.
А якось вона сказала:
— Я, може, й вийду за тебе заміж, але не хочу жити в хаті твоїх батьків. Хочу свою хату.
— Та буде, — усміхнувся. — Побудую. Я ж роблю.
Весілля зробили гарне, по-сільському: музика, столи ломляться, гості гуляють три дні. Жили в хаті її батьків. Михайло щасливий — працює, як кінь, щоб збудувати ту омріяну хату.
Їздив на заробітки, приїздив раз на рік-два. Привозив дітям подарунки, дружині — прикраси. А вона все казала:
— Треба добудувати другий поверх. І дах переробити. І машину вже треба кращу, бо ця — старе барахло.
Він не перечив. Мовчки знову їхав. І так минуло двадцять років.
Хату побудував — гарну, простору, з сучасними меблями, паркетом, воротами з пультом. Двоє дітей виросло — в університетах, у містах. Здавалося, живи й тішся.
Та якось приїхав додому без попередження. Думав зробити сюрприз. Зайшов тихенько у двір — чути жіночий сміх. Заглянув у вікно — Світлана сидить за столом із чоловіком, каву п’є. Той — з райцентру, колишній її кавалер. Обняв її за плечі.
Михайло не зайшов. Тільки відійшов у тінь і стояв, поки не стемніло. Потім сів у машину і поїхав назад — аж у Польщу.
Там жив у гуртожитку, працював на складі. І там познайомився з Наталею. Українка з Тернопільщини. Не красуня, але очі — теплі. Пироги пекла для всіх, ніколи не кричала, вміла слухати.
— Ви ж, напевно, маєте сім’ю, — якось сказала вона.
— Маю, — сумно усміхнувся. — Тільки сім’я мене не має.
З того вечора вони стали частіше бачитися. Наталя завжди питала:
— Ти поїв? Не застудився? Як мама?
І йому було дивно — йому давно таких питань ніхто не ставив.
Одного разу він не витримав і сказав:
— Наталю, я жінку маю… Але не маю любові.
— Не кажи мені нічого, — відповіла. — Просто будь чесний із собою.
І він був чесний. Приїхав додому, сів із Світланою на кухні.
— Свєто, — каже. — Я не буду брехати. Я зустрів іншу.
— Що?! — крикнула. — Та ти здурів! Я тобі свої кращі роки віддала!
— Ти мені? — спокійно мовив. — Та ти мене ніколи не любила. Ти любила хату, машину, гроші…
— А хто тебе просив? Сам тягав! — відрізала.
— Бо я думав, що любов заслужу. А тепер знаю — не заслужиш.
Вона почервоніла, затремтіла:
— Думаєш, я тебе так просто відпущу? Хату не побачиш!
— Не треба. Хату залишаю тобі й дітям. Я собі ще збудую. Але тепер — там, де мене люблять не за цеглу, а за серце.
Він зібрав валізу, тихо вийшов із двору.
Коли село побачило, що Михайло виїхав, усі говорили:
— О, пішов від красуні.
А він ішов дорогою й думав: «Любов — то не лице і не хата. То коли тебе чекають і слухають. Коли ти для когось — не гаманець, а людина».
Через рік він уже жив із Наталею. Мала маленький будиночок на околиці, сад, кури, пес Барсик. Вечорами вона пекла пироги, а він лагодив паркан. Сиділи на лавці, пили чай.
— Міш, а ти шкодуєш, що так сталося? — якось спитала.
— Ні, — усміхнувся він. — Бо тільки тепер живу, а не заробляю на життя.
І коли він дивився на неї, на її звичайну посмішку, на руки в борошні, він розумів: от вона — справжня краса. Та, яку не купиш ні хатою, ні машиною.
Мораль проста: любов не вибудовується з цегли, не купується злотими й не зростає від марок авто. Вона або є, або її немає. І тільки той, хто вміє любити серцем, зрештою знаходить своє щастя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
