І ти справді думала, що це минеться просто так, що ти й далі будеш терпіти цей сором, поки вони витирають об тебе ноги, наче об старий килимок біля порога?

Світлана ніколи не любила передноворічну метушню. Для неї останні дні грудня пахли не святом, не мандаринами і навіть не ялинкою. Вони пахли валер’янкою, нескінченним миттям посуду та чужим роздратуванням, яке розливалося в повітрі, варто було їй переступити поріг будинку свекрухи.

Телефон на робочому столі здригнувся, відповзаючи вбік від стосу паперів. Екран засвітився коротким, але вагомим: «Мати Сергія». Світлана заплющила очі й відчула, як у грудях закрутився знайомий холодний вузол.

— Світланко, зіронько, ти ще на роботі? — голос Людмили Петрівни був м’яким, наче стара вата, в якій хтось навмисно сховав гостру голку.

— Доброго вечора. Так, закінчую вже, — відповіла Світлана, намагаючись тримати голос рівним.

— От і добре. Я чого дзвоню… Ми тут з донькою порадилися. Новий рік вирішили у мене святкувати. По-сімейному. Тільки свої.

Світлана мовчала. Вона вже знала цей словник. «По-сімейному» означало, що Світлана купує продукти, Світлана готує п’ять салатів, Світлана прибирає, а «свої» — це ті, хто буде давати поради, як правильно різати цибулю, сидячи перед телевізором.

— Ти ж у нас господиня від Бога, — не чекаючи відповіді, солов’єм заливалася свекруха. — Візьмеш стіл на себе? У мене тиск скаче, лікар сказав більше лежати. А гості вже на твою качку налаштувалися. І холодець твій зять так любить, ну ти ж знаєш.

— Добре, — видихнула Світлана. Сперечатися було дорожче. Це як намагатися зупинити потяг голими руками — знесе і не помітить. — Я все приготую.

— Золота ти дитина! Список того, що треба купити, я тобі вже скинула. А Сергійка не смикай, у нього рік був важкий, нехай відпочине людина. Чоловіка треба берегти, Світланко.

Список у месенджері нагадував меню дорогого ресторану в центрі столиці. Домашня птиця, добірна яловичина, ікра (бажано велика і свіжа), кілька видів сирів, дорогий закордонний напій з витримкою…

Коли Світлана стояла в черзі до каси у супермаркеті, вона дивилася на свій візок і відчувала, як німіють пальці. Загальний чек виявився таким, що на ці гроші можна було б спокійно поїхати на кілька днів у Карпати в непоганий готель. Це була майже половина її місячного доходу. Того самого доходу, з якого вона щомісяця вносила левову частку за їхню спільну квартиру.

Увечері вона виклала цей довгий папірець перед чоловіком. Сергій ліниво гортав стрічку в соцмережах, підхоплюючи виделкою вечерю.

— Ого, — він присвиснув, навіть не відірвавшись від екрана. — Мама розійшлася. Ну, свято ж, раз на рік буває.

— Сергію, тут сума, як наш місячний внесок за житло. Плюс ці напої… це ж не просто чай.

— Ну, тобі ж премію дали, — він стенув плечима так легко, ніби йшлося про пачку солі. — Витратиш на родину. Хіба тобі шкода для близьких?

— А ми хіба не родина? Мені чоботи зимові потрібні, мої вже протікають. А ти минулого місяця на свої диски до машини витратив усе, що в нас було відкладено.

— Не починай, — Сергій скривився, ніби в нього раптово занив зуб. — Машина має виглядати нормально. А це — повага до матері. Вона літня людина, їй приємно буде. У нас бюджет спільний, потім розберемося.

Це «потім» у їхньому житті ніколи не наставало. Гроші Світлани завжди були «спільними», а гроші Сергія — «на потреби».

Наступного дня, замість обіду, Світлана пішла до ювелірного. Вона вирішила зробити щось абсолютно нелогічне і дороге. Вона купила той золотий браслет, на який Людмила Петрівна натякала вже пів року.

Ціна змусила серце стиснутися, але Світлані здавалося, що це буде її перепустка у «справжню родину». Може, після такого жесту свекруха нарешті перестане шепотітися з донькою на кухні, коли Світлана заходить у кімнату? Може, перестане вишукувати пил на полицях? «Ось, мамо, дивіться, я стараюся, я своя».

— Беремо, — сказала вона, простягаючи картку. Рука ледь помітно тремтіла.

31 грудня для неї почалося о п’ятій ранку. Поки Сергій солодко сопів, бачачи вже десятий сон, Світлана вже варила, чистила і запікала. Йому не треба було хвилюватися про меню — він був просто гостем на цьому святі життя.

Квартира свекрухи зустріла її запахом ліків і важкими шторами. Людмила Петрівна сиділа у кріслі у святковому халаті, наче королева на прийомі.

— Огірки якісь в’ялі, — зауважила вона, спостерігаючи, як невістка нарізає салат. — Треба було на ринку брати, у перевірених людей. У магазинах зараз одне залізяччя, а не овочі.

— Це якраз із ринку, — тихо відповіла Світлана.

— Значить, не вмієш вибирати, — свекруха навіть оком не повела. — Ріж дрібніше. Наталочка великі шматки не поважає.

Світлана мовчала. Годинник цокав, гора продуктів поступово перетворювалася на вишукані страви. Спина почала нити так, що хотілося просто лягти на підлогу.

Сергій з’явився під вечір. Свіжий, задоволений, з легким морозом на щоках.

— Мамусю, привіт! Ох, як у нас смачно пахне! — він поцілував матір у напудрену щоку.

— Синочку! — обличчя свекрухи вмить розцвіло. — Втомився на роботі? Сідай, Світланка тобі зараз чайку принесе.

Світлана витерла руки об фартух.

— Сергію, хліб закінчився. І води треба ще купити. Збігай у магазин, будь ласка.

— Ой, Світлано, я тільки зайшов. Ноги не тримають, у місті такі затори, ледь доїхав.

— Сходи, синку, провітрися, — втрутилася мати. — Тільки бери ту воду, що в склі. Бо Світлана завжди економить, купить у пластику, а вона мені потім хімією віддає.

Сергій пішов. І зник на дві години.

Повернувся він з однією пляшкою і дивною посмішкою, від якої Світлані стало ще важче на душі.

— Ти де був так довго? Магазин за рогом! — прошепотіла вона.

— Та кума зустрів біля під’їзду, — зашепотів він у відповідь. — У нього там із замком проблеми були, допомагав розібратися. Не міг же я людину в такий день покинути.

Від «помічника» виразно пахло не технічним маслом, а мандаринами та чимось міцнішим. Світлана подивилася на нього довгим поглядом, але сил на сварку вже просто не лишилося. Треба було подавати на стіл.

До сьомої вечора стіл виглядав ідеально. Це була справжня виставка кулінарних досягнень Світлани. Качка, м’ясні рулети, кілька видів салатів, дорогі закуски.

Приїхала донька свекрухи, Наталя, з чоловіком та дітьми. Галасливі, святкові, з купою пакунків у руках.

— Ой, мамо, яка краса! — сплеснула руками Наталя. — Ну, ти й героїня! Скільки всього наготувала! Коли ти тільки встигла з твоїм тиском?

Людмила Петрівна скромно поправила зачіску:

— Ну, а хто ж, доню? Молодь зараз квола, їм би тільки в телефонах сидіти. Довелося самій за все братися. Керувала, дивилася, десь і сама ніж у руки брала. Втомилася — передати не можу.

Світлана застигла в дверях з тацею в руках. Вона подивилася на чоловіка.

Сергій чув усе. Він бачив, як вона не присідала весь день. Він бачив, як вона ледь тримається на ногах. Але він просто накладав собі салат і старанно робив вигляд, що дуже захоплений вибором найкращого шматочка. Він не сказав жодного слова. Жодного «Мам, це ж Світлана все зробила».

Він просто жував.

І саме в ту мить всередині Світлани щось зламалося. Без гучного звуку, без істерики. Просто згасло світло в тій частині душі, де жили її терпіння та надія.

За столом розмова йшла за звичним сценарієм.

— Світлано, а чого ти така кисла? — голосно запитав чоловік Наталі, наливаючи собі напій, куплений на гроші Світлани. — Свято ж! Давай, веселіше!

— Втомилася вона, — поблажливо кинула свекруха. — З незвички. Це ми старого гарту: і на зміні відпахати, і стіл накрити на двадцять душ. А зараз покоління таке… трохи попрацювали — і вже депресія.

Сергій тихенько хмикнув, підтримуючи матір.

— Ну, час для подарунків! — урочисто оголосила Людмила Петрівна, коли годинник наблизився до півночі.

Вона почала діставати пакунки. Онукам — дорогі іграшки. Наталі — сертифікат у салон краси. Зятю — якісний набір інструментів.

— А це моєму рідному синочку, — голос свекрухи затремтів від ніжності. Вона простягла Сергію пакунок. — Носи, золотий мій.

Сергій розгорнув — дорогий фірмовий джемпер.

Пакунки закінчилися. Світлана сиділа з порожнім келихом, стискаючи в кишені маленьку коробочку з браслетом. Вона не чекала діамантів. Навіть звичайний крем для рук чи рушник були б знаком, що вона тут є. Але під ялинкою було порожньо.

Людмила Петрівна перехопила її погляд. Вона посміхнулася — так тонко і холодно, як тільки вміла.

— А ти, Світлано, не ображайся. Рік важкий, ціни самі бачите які. Ми порахували і вирішили: подарунки робимо тільки своїм, справжній родині. А ти у нас людина… тимчасова. Сьогодні одна дружина, завтра інша. На всіх не накупишся.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як працює холодильник. Наталя сховала посмішку за келихом. Сергій раптом почав дуже уважно вивчати візерунок на скатертині, втягнувши голову в плечі.

Світлана повільно поставила келих на стіл.

— Тимчасова, кажете? — перепитала вона. Голос був спокійним, і це було найстрашніше.

— Ну, а як інакше? — фиркнула свекруха, відчуваючи підтримку дітей. — Дітей немає, живете на пташиних правах, та й взагалі…

Світлана підвелася. Вона спокійно підійшла до столу, взяла пластикову кришку і щільно закрила лоток з найдорожчим салатом. Клац.

— Ти що це робиш? — брови свекрухи поповзли вгору.

Світлана не відповідала. Вона спокійно закрила інший контейнер, накрила качку фольгою, згребла нарізку елітних сирів назад у пакет.

— Ей! Ти що, з глузду з’їхала? — верескнула Наталя. — А нам що, порожній стіл лишити?

— А це не для вас, — посміхнулася Світлана. Посмішка була холодною і чужою. — Це все куплено за мої гроші. І приготовано моїми руками. А я тут, як виявилося, просто персонал. Тож персонал іде і забирає свій фуршет із собою.

Вона дістала з кишені оксамитову коробочку.

— Я хотіла подарувати вам це, Людмило Петрівно.

Свекруха побачила знайомий логотип на кришці. Її очі жадібно зблиснули. Вона мріяла про цей браслет, вона всі вуха про нього прожужжала синові. Її рука мимоволі сіпнулася до подарунка.

— Але, — Світлана голосно зачинила коробочку прямо перед її носом, — це занадто дорога річ для «тимчасової людини». Обійдетеся.

— Хамка! — закричала свекруха, червоніючи від люті. — Сергію! Роби щось! Вона мене в моїй хаті ганьбить!

Сергій схопився, ледь не перекинувши стілець. Обличчя його стало плямистим — суміш страху перед мамою і безсилої злості.

— Світлано, ти що влаштувала? Перебрала чи що? Ану поклади все на стіл! Не роби сорому перед людьми!

Він схопив її за руку вище ліктя. Пальці боляче вп’ялися в шкіру. Світлана подивилася йому прямо в очі. З такою відразою, з якою дивляться на щось дуже дрібне і брудне.

— Руку прибери. Зараз же.

— Ти негайно вибачишся перед мамою і все повернеш!

— Ні. Я зараз іду. А ти залишаєшся тут. З мамою. Зі «справжньою родиною». І до речі… — вона зробила коротку паузу. — Ключі від квартири залиш на тумбочці, коли приїдеш за речами. Завтра зранку я змінюю замки.

— Ти не маєш права! — закричав Сергій. — Це і мій дім теж!

— Справді? — Світлана здивовано підняла брову. — А за документами квартира на мені. І перший внесок був з моїх заощаджень. Ти ж сам колись просив не записувати на тебе, бо в тебе там якісь питання були з документами. Пам’ятаєш? Дуже зручно вийшло, Сергію. Юридично ти там — просто гість. Тимчасовий мешканець.

Сергій завмер. До нього нарешті дійшло. Його зручне життя, його диван, його спокій — усе це вислизало прямо зараз.

— Світлано, чекай… — він відпустив її руку, і його тон моментально став жалісливим. — Ну, давай поговоримо… Мама ж просто пожартувала, ти ж знаєш її характер… Ну чого ти так одразу?

— Смачного, — кинула вона через плече.

Вже біля самих дверей вона обернулася до свекрухи:

— До речі, холодець я не досолила. Шкідливо вам, треба про здоров’я дбати.

Вона підхопила пакунки з їжею, поклала коробочку з золотом у глибоку кишеню куртки і вийшла. Двері зачинилися, відрізавши істеричні крики Людмили Петрівни та жалюгідне бурмотіння чоловіка.

Вона спускалася сходами, не чекаючи ліфта. Пакети були важкими, але на душі стало так легко, ніби вона нарешті скинула величезний мішок з камінням, який несла п’ять років.

На вулиці іскрився сніг. Світлана викликала таксі.

Вдома вона відкрила свій улюблений салат — той самий, з ніжним м’ясом, а не з дешевою ковбасою, на якій наполягала свекруха. Налила собі келих вина, який заховала в глибині шафи ще тиждень тому.

Телефон на дивані не замовкав. Двадцять пропущених від Сергія. Десять — від Наталі. Повідомлення сипалися градом: «Ти про це пошкодуєш!», «Повернися негайно!», «Давай все обговоримо як дорослі люди!».

Світлана зробила ковток вина. Було неймовірно смачно. Потім вона спокійно зайшла в налаштування.

Контакт «Сергій» — заблокувати.

Контакт «Мати Сергія» — заблокувати.

У квартирі запанувала абсолютна, блаженна тиша. Світлана витягнула ноги на дивані й посміхнулася. У неї була квартира, за яку вона зможе платити сама. У неї був золотий браслет, який вона завтра ж здасть і купить собі квиток туди, де тепло. І головне — у неї вперше за довгий час була найкраща компанія для зустрічі Нового року. Вона сама.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.