Більшість жінок вважають, що знають про свій дім усе, але справжнє знання приходить тоді, коли ти знаходиш у своїй шафі чужу шубу, яка пахне дешевими амбіціями та солодким зрадою.
Світлана стояла посеред передпокою, стискаючи в руках ручки важкої сумки, і дивилася на світлі жіночі чобітки, які ну ніяк не могли належати їй. Вони виглядали зухвало, майже насмішкувато, розкинувшись на килимку, де зазвичай стояв лише її взуттєвий ряд і кросівки сина. У повітрі завис важкий, нудотно-солодкий шлейф парфумів, від якого в горлі миттєво пересохло.
Хіба не вона вважала свій шлюб із Павлом ідеально відшліфованим діамантом? Хіба не вона десять років вибудовувала цей побут, цеглинка за цеглинкою, вірячи, що їхня квартира — це непробивний бункер від усіх життєвих негараздів?
Сьогодні Світлана поверталася з відрядження. Взагалі-то вона мала приїхати завтра, але серце якось дивно нило, та й роботу вдалося закінчити швидше. Керівник фірми буквально виштовхав її в цю поїздку.
— Світлано, ти ж знаєш, там у філії повний безлад. Тільки ти з твоїм досвідом і характером зможеш їх приструнити. Збирайся, це на три дні, не більше.
Світлана тоді зітхнула. Їй було вже за тридцять п’ять, і час, коли вона з азартом стрибала в поїзди та автобуси, давно минув. Тепер хотілося стабільності, теплих вечорів із книжкою та спокійних вихідних із сином. Але посада зобов’язувала.
— Пашо, я поїхала. Дивись за Денисом, — казала вона чоловікові перед виходом, поки той ліниво гортав стрічку новин у телефоні. — Він знову почав прогулювати репетитора з математики. А я плачу за заняття солідні суми. Прослідкуй, щоб він обідав нормально. У холодильнику я залишила суп і котлети, не дозволяй йому перебиватися чіпсами.
— Угу, все буде під контролем, — буркнув Павло, навіть не піднявши очей. Його байдужість тоді трохи кольнула, але Світлана списала все на його втому.
— Ти хоч сумуватимеш? — запитала вона вже на порозі.
Павло нарешті глянув на неї і видавив посмішку: — Ну звісно. Три дні — це ж ціла вічність.
І ось вона тут. На день раніше. З тортом у сумці, пляшкою хорошого вина та мріями про гарячу ванну. Але замість ванни її чекав запах чужих парфумів і світла шубка, що висіла в шафі поруч із курткою Павла. Світлана відчула, як усередині все крижаніє. Цей солодкий аромат був їй знайомим, до болю знайомим, але мозок відмовлявся ідентифікувати його, блокуючи найстрашніші здогадки.
Зі спальні долинув приглушений сміх. Тихий, жіночий, такий, що ріже слух сильніше за скрегіт металу по склу. Потім почувся низький чоловічий голос.
Світлана відчула, як у душі піднімається хвиля — не гніву, а якоїсь пекучої образи. Хіба вона була поганою дружиною? Хіба вона не тягнула на собі більшу частину фінансових питань, поки Павло шукав себе? Хіба вона не дбала про їхній спільний комфорт?
Вона повільно пройшла коридором. Підлога під ногами здавалася хиткою, наче вона йшла по болоту. На журнальному столику у вітальні стояла недопита пляшка шампанського, тарілка з нарізаними фруктами. Все виглядало так затишно, так по-домашньому… для когось іншого.
Її погляд упав на високий торшер, який Павло завжди забував полагодити. Він стояв якось дивно, висунутий майже на середину кімнати. Світлана, сама не помічаючи, зачепила його сумкою. Важкий металевий світильник з гуркотом повалився на паркет.
Зі спальні миттєво вилетіла жінка, ледве прикриваючись простирадлом.
— Даша? — Світлана відчула, як у неї підкошуються ноги. — Ти? Ти що тут робиш?
Перед нею стояла її колишня подруга, з якою вони не спілкувалися вже пару років. Дарина завжди була “на хвилі” — легковажна, яскрава, вічно в пошуку пригод. Світлана свого часу навіть допомагала їй з роботою, вислуховувала її нескінченні скарги на життя.
— Світлано? Ти… ти ж мала бути у відрядженні… — пролепетала Дарина, намагаючись щільніше загорнутися в тканину. Її очі бігали по кімнаті, шукаючи шлях до відступу.
— Як бачиш, повернулася, — Світлана істерично засміялася. — Яка зустріч! У моїй квартирі, у моєму домі… Дашо, ти взагалі при своєму розумі? Совість є?
— Світло, заспокойся, ти все не так зрозуміла… — Дарина почала задкувати до спальні.
— О, стандартна фраза! — Світлана кинула сумку на диван. — “Не так зрозуміла”. Що саме? Те, що ти в моєму ліжку? Чи те, що ти пахнеш цими своїми жахливими духами на всю мою квартиру? Павле, виходь! Досить ховатися за жінкою! Виходь і поясни мені, як ти до цього дійшов!
Світлана чекала, що зараз вийде її чоловік, почне м’яти руки, просити вибачення або, навпаки, заявить про розлучення. Вона була готова до всього. Але двері спальні залишалися напіввідчиненими.
— Павле, я чекаю! — вигукнула вона знову. — Ти хоч раз у житті будь чоловіком!
Дарина стояла як укопана, перегородивши вхід.
— Світлано, там не Павло, — тихо сказала вона, опустивши очі.
Світлана замовкла. У голові на мить стало порожньо. — Як це — не Павло? Ти що, привела сюди когось іншого? Ви що, влаштували тут кубло за моєю спиною?
Вона відштовхнула Дарину і влетіла в спальню. На ліжку, вже нашвидкуруч одягаючи штани, сидів Віктор. Рідний брат Павла.
Світлана завмерла. Віктор відвернувся до вікна, ховаючи обличчя. У кімнаті панував безлад, який буває тільки після дуже пристрасних зустрічей.
— Вітя? — Світлана ледве вимовила це ім’я. — Ти збожеволів? Ти що тут робиш? У тебе ж дружина, двоє дітей! У вас із Мариною був такий ідеальний шлюб, я вас завжди у приклад ставила!
Віктор нарешті глянув на неї. В його очах не було каяття, лише якась тупа втома. — Світло, не треба про Марину. Ти не знаєш, як ми живемо. Вона мене “пиляє” з ранку до вечора — то грошей мало, то я не такий, то діти не слухаються. Я просто хотів трохи спокою.
— Спокою? — Світлана розвела руками. — І ти знайшов його в ліжку брата? З моєю колишньою подругою? Ви що, всі змовилися? Павле знає про це?
— Знає, — буркнув Віктор, застібаючи ремінь. — Він сам дав мені ключі. Сказав, що ти у відрядженні, а йому все одно, що тут відбувається, аби його не чіпали.
Ось це було найболючіше. Не факт зради (хоча технічно Павло їй не зраджував), а те, з якою легкістю чоловік віддав їхній особистий простір, їхню фортецю в оренду для чужих інтрижок.
— Виходьте звідси, — тихо сказала Світлана. — Обидва. Зараз же.
— Світлано, ну не гарячкуй… — почала було Дарина.
— Геть! — Світлана вказала на двері. — Поки я не викликала поліцію і не розповіла все Марині. Дашо, щоб я тебе більше не бачила навіть на горизонті. А ти, Вітю… я не знаю, як ти будеш дивитися в очі братові після цього. Хоча, судячи з усього, вам обом наплювати.
Коли двері за ними зачинилися, Світлана просто сіла на підлогу посеред передпокою. Генеральне прибирання, яке вона затіяла через десять хвилин, було не просто прибиранням. Вона мила підлогу так, наче хотіла здерти верхній шар паркету. Вона викинула постільну білизну, випрала всі рушники, перемила посуд.
Коли Павло повернувся ввечері, він застав її на кухні. Вона спокійно пила чай, дивлячись у вікно.
— О, ти вже тут? — Павло намагався виглядати здивованим, але в його очах промайнув страх. — А я думав, ти завтра…
— Як пройшов день, Павле? — запитала вона, не повертаючи голови. — Багато “справ” встигли вирішити в нашій квартирі?
Павло зрозумів, що приховувати щось немає сенсу. — Слухай, Світло, ну Вітя дуже просив. У нього там сімейна драма, він хотів кудись сховатися. Я подумав, що тобі все одно не буде вдома…
— Мені не все одно, Павле. Це мій дім. Це місце, де я маю почуватися в безпеці. А ти перетворив його на готель для сумнівних зустрічей. Ти хоч розумієш, як це виглядає?
— Ну не роби з цього трагедію. Нічого ж не сталося. Ну побули вони тут пару годин…
Світлана поставила чашку на стіл. — Трагедія не в тому, що вони тут були. Трагедія в тому, що ти перестав мене поважати. Ти перестав цінувати те, що ми будували десять років.
Вона вирішила його провчити. Просто сваритися було марно — Павло пропускав критику повз вуха.
Наступного ранку вона зателефонувала йому на роботу. Голос її був тривожним і наляканим. — Павле! Приїжджай негайно! До нас вломилися якісь люди, я закрилася в ванній! Я викликала поліцію!
Павло примчав через двадцять хвилин, блідий як стіна. — Де вони? Що сталося?
Світлана вийшла з кухні, тримаючи в руках тарілку з печивом. — Нікого немає, Павле. Але бачиш, як це страшно — коли в твій дім приходять чужі без твого відома?
Павло сів на стілець, важко дихаючи. — Ти… ти мене так налякала…
— Це був урок, любий. Більше ніхто і ніколи не отримає ключі від нашої квартири. Навіть Віктор. Особливо Віктор.
Цей випадок став переломним. Світлана зрозуміла, що вони почали жити як сусіди, а не як пара. Вони почали більше говорити. Вона навчилася не тільки вимагати від сина математики, а й просто слухати чоловіка. Павло ж нарешті відклав телефон і почав помічати, яка жінка знаходиться поруч із ним.
Марині вона так нічого і не сказала. Вирішила, що кожна сім’я має пройти свій шлях і зробити свої помилки. Головне — знайти в собі сили їх виправити, поки твій дім ще залишається твоїм.
Свобода виявилася не в тому, щоб вигнати всіх і залишитися одній. Свобода була в тому, щоб знову зробити свій дім місцем, де пахне не чужими парфумами, а домашнім теплом і взаємною повагою. А Дарина? Її чобітки Світлана просто викинула у смітник. Разом із минулими образами.
Зрештою, кожен вибирає сам — бути господарем у своєму житті чи просто людиною, яка тримає двері відчиненими для чужих драм. Світлана свій вибір зробила. І більше не боялася повертатися з відряджень на день раніше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
