Я вже кілька років на пенсії. Живу в райцентрі, маю невелику господарку. Та й невеличкий кусень города біля хати. Зараз у мене дуже одноманітне життя, але так завжди не було. Ми з чоловіком намагалися крутитися все життя. Разом багато років пропрацювали на одному підприємстві. Заробили трохи, збудували собі будинок. Саме заробили, бо, «витягуючи» план, днювали й ночували на заводі. Разом двох дітей виростили, самі — бо бабусі нам не допомагали.
А потім дітей на ноги ставили, обох в інституті вивчили. І син, і дочка мають вищу освіту. Ми, взагалі, багато для них зробили. Моя старша донька велика мрійниця, яка дивиться на життя крізь рожеві окуляри. Така була моя свекруха, то донька в неї і вдалася. Мою доньку вабило мистецтво, музика. Вона дуже хотіла в музичному училищі навчатися, мріяла про консерваторію. Але я собі так подумала, хіба цим можна заробити на життя? Джерело
Талант у неї був, але чи мало таких. Важко пробитися і цим заробити. Треба ж про хліб думати, так як ми колись з чоловіком робили. Ми і вмовляли її, і сварили, й таки домоглися свого: стала наша Світлана студенткою економічного інституту. Але вже на другому курсі заявила, що далі вчитися не хоче, бо їй не цікаво. Тоді вдома був скандал, коли вона сказала, що хоче навчання кидати. Після розмов на підвищених тонах, донька таки взялася за розум.
Але потім виникла ще одна проблема – Світлана надумала заміж виходити, мовляв, знайшла свою долю. Але я тоді не дозволила їй одружуватися. Хлопець з багатодітної сім’ї, матеріально не забезпечений, без житла. А Світланці спершу навчання треба було закінчити. Я йому так прямо й сказала: “Спершу надбай щось, а вже потім женися”. Через якийсь час поїхав він на заробітки, а через півроку там і одружився. Світлана ледве це пережила, досі на мене ображається.
А я ж хотіла їй, як краще. Та все так і вийшло. Тепер вона і сама добре заробляє, і добре вийшла заміж за банківського працівника. Вони мають власний дім, машину. – Бач, – кажу їй, – Послухалась мене, то в достатку живеш. А вона… мовчить у відповідь. І бачу, що досі тримає зло на мене. А могла б і подякувати. До нас в гості заїжджають рідко і до себе не кличуть. Стіна між нами виросла за ці роки. А нещодавно у батька був день народження — так вони заїхали зранку на п’ять хвилин, подарували мобільний, а за стіл сісти відмовилися, мовляв, робота чекає.
У сина мого тепер теж все добре. Працює інженером, як ми й хотіли. Але одружився проти нашої волі ще на п’ятому курсі: міг би й кращу пару знайти. Не послухався, ще й у приймаки пішов, попри те що ми готові були невістку прийняти. Онучку два роки, а бачила я його всього кілька разів. Прошу, щоб привезли Данилка до нас бодай на тиждень пожити, а у сина одна відповідь: «Йому вдома цікавіше, та й малий іще…».
Вони всі тісняться в сватів, а в нас купа місця – кімнати великі, але порожні. Нам з дідом площі й забагато, бува, шукаємо одне одного по кутках. Тихо, порожньо. Жили для дітей, а вони от як з нами поводяться. Вони ніби й піклуються про нас, але я зовсім не відчуваю від них тепла.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.