Коли Світлана дізналася, що її однокласниця у свої немолоді 35 років сидить і досі в себе вдома, не може знайти хорошої роботи в селі і живе й досі лише за мамин рахунок, то вирішила допомогти їй, чим може. Адже мама її однокласниці Ірини – дуже хороша подруга мами Світлани, вона пообіцяла знайомій, що її донька допоможе гарно влаштуватися в місті.
Світлана забрала Ірину у місто. І поки однокласниця взялася шукати роботу для себе, жила у неї, хоча квартира невелика – однокімнатна, але колишні однокласниці домовилися між собою, що це лише тимчасово.
На перших порах Ірина була доброю та господарською жінкою у всьому, а коли вже влаштувалася на роботу, то навіть в квартирі перестала прибирати за собою, посуд зовсім рідко мила.
Світлана досить довго мовчала, розуміла, що Ірина зараз з ранку до вечора знаходиться на роботі, втомлюється дуже від того, адже міське життя зовсім не звичне для простої сільської людини, яка звикла до спокою.
Але згодом Світлані вже набридло. Вона просто якось прямо Ірині й сказала, чому вона не за собою прибирає, на що Ірина відповіла:
– А хіба я маю прибирати у чужій квартирі? Тут нічого мого немає, тут мені все чуже, я ж тут тимчасово.
Після того Світлана вирішила, що досить бути такою добрячкою і довго не думаючи сказала. Якщо її квартира для Ірини чужа, то нехай свою пошукає. До кінця місяця Ірина може поспати на кухні, а далі нехай швиденько збирає свої речі і йде, хоче навіть – нехай в село повертається, бо мити посуд і прибирати щодня після чужої людини вона теж не наймалася.
Подруга десь через тиждень з’їхала від Світлани, а вона заріклася назавжди рідним і знайомим більше в жодному разі не допомагатиме і мамі накаже, хай таких друзів оминає стороною.
Світлані шкода, що людина, для якої вона робила стільки добра, зовсім не оцінила цього.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
