Два моїх старших сина живуть окремо, вони одружені, у них є власні будинки, так що вони можна сказати, забезпечені. Дочка вийшла заміж 14 років тому і привела чоловіка додому.
У зятя мого золоті руки, він і будинок наш, і подвір’я до пуття привів. І на городі все допоможе, і в полі сіно скосить – ніколи не відмовлявся від роботи.
Та доньці моїй не подобалося те, що він мало заробляє. Вона постійно його картала за це і наполягала, щоб той їхав на заробітки. Але не всі так можуть, Іван не такий, він чи то боявся, чи не хотів дружину саму залишати.
Тоді моя Ольга заявила, що якщо він не хоче, то поїде вона сама. Три роки тому зібрала валізи і поїхала в Польщу, а внука і чоловіка залишила тут. Приїжджала вона рідко, в основному на зимові свята, посидить тиждень, і знову на роботу.
А цього року дочка не приїхала, я відразу відчула щось не добре. Потім наші односельчанки, які з нею працювали в Польщі, приїхали додому і рознесли по селу новину, що донька моя ще одну дитину народила там.
Думаю, що зять мій теж про це знає. Вони влітку розлучилися. Іван з внуком хотів повертатися до себе в село, але я запропонувала залишитися їм у мене. І пообіцяла, що запишу Івану свою хату. Я впевнена, що він дуже порядний чоловік, і з часом все залишить своєму сину, моєму онуку.
Коли дізналися про це мої сини, відразу обидва приїхали. Почали мені говорити, що їм тут теж якась частка належить. А Іван тут ні до чого.
Головне, що я в кінці їх кликала, докликатися не могла, коли збирала урожай з городу і сіно з поля возила. У синів часу не було приїхати, вони були впевнені, що все має Іван зробити.
А коли дійшла справа до спадщини, то у них час знайшовся. Проте рішення я прийняла – все залишаю своєму зятю і внуку. Ну хіба я не права?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
