Відколи не стало матері, минуло вже 5 років, але я і досі не можу забути ту сцену, яка сталася під час нашої останньої зустрічі.
Я прийшла до мами, вона сиділа в кріслі. Поряд була племінниця Галина, яка була у неї частою гостею і вже була в курсі всіх справ.
В той день я дуже втомлена повернулася з роботи, і вже з порогу почула повчання матері:
– Ось саме такої дочки мені не вистачало, – сказала вона мені, маючи на увазі Галину.
– Що цього разу? Чим я тобі не догодила? – спробувала я відповісти спокійно, але вже відчувала, що важко справляюся з емоціями.
– Галина по-справжньому дбає про мене, доглядає, а ось з тебе що взяти?
– Так я не можу піти з роботи, ти ж знаєш мою ситуацію, на мені діти, комуналка, купа витрат. Та й тобі я допомагаю.
Мама нічого не хотіла слухати, вона вперто продовжувала мене картати в присутності моєї двоюрідної сестри.
Проте, я вже звикла до того, що як би я не старалася, все буде недобре.
Інша справа – Галина, приходила щодня і вміла знайти підхід до моєї мами.
– Галина мені у всьому помічниця, і медсестру покликала, щоб та мене прокапала, – почалася розмова матері.
– Це ж добре, – намагалася я відповісти миролюбним тоном.
– Ясна річ, якби не вона, то я б зовсім пропала.
Я спробувала перевести розмову в інше русло, і стала складати речі, які були розкидані по всій квартирі. З
Запитала маму, як вона себе почуває. А вона відповіла мені, що дякуючи Галі – вже краще.
Після цього мама пояснила, що вночі вона себе погано почувала, а у Галинки вихідний нині, так що вона тут з раннього ранку крутиться.
Мені залишалося тільки підтакувати і кивати головою, бо я розуміла, що нічим допомогти не можу, після кожної хімії надія танула.
А адже ще недавно моя мама була сильною, незалежною, ця жінка завжди любила вчити всіх життя і правилам поведінки.
Мати завжди відрізнялася владним характером. Крім її думки іншої не існувало.
Рідня була впевнена, що в разі чого вона прийде на допомогу і дасть потрібні настанови.
І лише у мене з мамою чомусь ніколи не складалися стосунки. Я завжди відстоювала свою думку, тому і потрапила в немилість.
І ось зараз перед нею дивна постаріла жінка. Вона змарніла, але стержень всередині ще залишався.
Я зрозуміла причину вже перед самим кінцем, мама мені зізналася, що я їй не рідна.
Колись вона взяла мене з дитбудинку, думала, що полюбить як рідну, але не змогла.
Мама сподівалася, що я виросту вдячною і слухняною, але я її розчарувала, виходить.
Тому мама і любила Галину більше, яка їй була що не кажи, ріднішою за мене.
– Ось Галинка мені, немов дочка рідна, ось така мені потрібна дочка, – в кінці тиради підвела підсумок мати.
– Ну тоді і ти більше не мама мені, – сказала нарешті Людмила і пішла.
З того дня минуло вже п’ять років.
Матері не стало через кілька днів після тієї нашої зустрічі.
У мене на душі великий камінь, і я ніяк не можу позбутися цієї важкості.
Часто я приїжджаю до неї, стою біля кам’яної плити на місці її останнього спочинку, і прошу у неї пробачення.
Тепер, як ніколи, я вважаю маму найріднішою людиною в світі. У мене ж, крім неї, нікого ріднішого не було.
Я навіть не ображаюся на маму за те, що свій будинок вона переписала племінниці. Напевно, Галина на це заслуговує більше.
Тільки от як зняти тягар з душі? Картаю себе, що була такою різкою з нею в день нашої останньої зустрічі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.