fbpx
Життєві історії
Свій 75-й день народження Марія святкувала в подруги, тому що рідний син забрав у неї квартиру. Тільки у іменинниці не було настрою щось відзначати, з кожним днем ​​вона ставала все сумнішою

В юності Марія була дуже привабливою. Багато хлопців мріяли про те, що вона стане їхньою дружиною, але дівчина їх не помічала і марила про кар’єру. Їй здавалося, що бути дружиною, варити борщ і прати пелюшки занадто нудно. Дівчина мріяла стати науковцем, тому, весь вільний час проводила в компанії книг і конспектів.

Старання окупилися з лишком – їй вдалося не тільки закінчити школу на відмінно, але і легко вступити на обрану спеціальність. Там, на факультеті, вона зрозуміла, що знайшла своє покликання!

На четвертому курсі не стало її батька, і їй довелося утримувати свою хвору матір і молодшу сестру. Вона кинула навчання і пішла працювати. Через якийсь час познайомилася з Петром, чоловік був старший за неї на п’ять років. Вік нітрохи не бентежив дівчину, тому як їй хотілося вийти заміж і хоч трохи поліпшити матеріальне становище своєї родини.

Чоловік хотів дітей, тому через рік після весілля Марія народила сина Дмитра, і тут же кинулася на роботу. Вона абсолютно нічого не могла дати дитині – в її серці не було материнської любові. Щоб хоч якось компенсувати відсутність тепла і ніжності – Марія багато працювала, намагаючись показати дитині свою небайдужість за допомогою грошей.

Працюючи цілодобово, вона навіть не помічала як ріс Діма. Він весь час проводив з бабусею Анною, матір’ю Марії. А коли мама все ж з’являлася вдома, то від втоми валилася з ніг, не маючи сил і бажання поспілкуватися з дитиною.

– Хоч пограйся з ним, він до тебе тягнеться, постійно чекає, – бурчала бабуся Анна.

– Мамо, я так втомилася! Чоловік його зараз спати укладе. Завтра пограємося, – позіхала Марія.

Анна хитала головою і йшла в кімнату до онука, щоб прочитати йому казку на ніч і сказати, що «мама не прийде».

Роки пролетіли непомітно, чоловіка давно не стало, і ось, вже син, на скронях якого з’явилася легка сивина, походжав перед Марією по кімнаті.

– Це моя квартира і я вирішив її продати. Збирай речі! – заявив Дмитро.

– Ти не можеш так зі мною вчинити! Я ж твоя мама… – шепотіла Марія.

– Мама? Де ж ти була поки я ріс, мама? Те у відрядження їздила провідником, то переучуватися на іншу спеціальність. Мене виростила бабуся, а ти була дуже зайнята, – дорікнув син. – Цю квартиру вона заповіла мені, так що я маю повне право її продати.

Дмитро пішов і залишив свою маму на самоті. Тільки зараз Марія згадала, що вона дійсно була поганою матір’ю, вона згадала скільки разів обіцяла сходити синові в зоопарк, скільки разів запевняла, що сьогодні прочитає казку на ніч… Тремтячими руками вона набрала номер своєї подруги і попросила, чи можна у неї пожити.

Віра жила сама, тому прихистила подругу. Вона не могла повірити, що син так вчинив з матір’ю.

Після тієї розмови її поклали в лікарню, а син більше не оголошувався. На виписку приїхала подруга і забрала Марію до себе.

– Може звернутися в суд і оскаржити заповіт? Це не по-людськи, так поступати, адже ти жила в цій квартирі, коли він ще пішки під стіл ходив! – радила подруга.

Марія скупо посміхнулася.

– Не потрібно. Це і справді його квартира, нехай все залишиться як є. Тим більше, Діма правий – я прожила не своє життя, була поганою дружиною, і не найкращою мамою. Тепер уже нічого не можна виправити.

Весна видалася на рідкість теплою і сьогодні, в 75-й день народження Марії, за вікном яскраво світило сонечко і цвірінькали задоволені горобці. Тільки у іменинниці не було настрою щось відзначати, з кожним днем ​​вона ставала все сумнішою.

Віра дуже переживала за свою подругу, і знала, що сумує вона через сина, який вже пів року не оголошувався. Вона не знали чи продав Дмитро квартиру, не знала де він і чи буде коли-небудь спілкуватися зі своєю мамою.

Увечері, Марії не стало, а на наступний день в квартирі Віри пролунав телефонний дзвінок. Вона зняла слухавку і почула голос Дмитра. Вона сумно повідомила йому, що його матері вже немає.

У слухавці запанувала тиша, Дмитро відмовлявся вірити в те, що мами більше немає, він зізнався як гірко шкодував про свій вчинок…

– Я сердився на неї за своє дитинство, за те, що її часто не було поруч. Але ж вона так мені дорога, і все життя я мріяв бути до неї якомога ближче, але вона цуралася мене… Я не знав як подзвонити, як попросити її повернутися додому. Квартира так і стоїть, в ній ніхто не живе…

Віра не знала, що сказати. Подругу вже не повернути – занадто пізно. А син, буде нести цей тягар до кінця своїх днів.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page