В цьому році свекруха вирішила свій день народження відсвяткувати з розмахом. Зібрала на дачі гостей, в основному рідню. Була її сестра, дочка з сім’єю, ми з дітьми, подруги свекрухи, маму мою теж запросили, чоловік тридцять зібралося. Настрій у всіх був відмінний, погода гарна, свекруха стіл гарний накрила.
Свекор для дітей майданчик облаштував, пісочницю, гойдалки, діти щасливі були, чоловіки наші теж. Гітару привезли, в м’яч грали, м’ясо смажили на грилі у дворі, дехто навіть в ставок заліз купатися. В якийсь момент свекруха до мене підійшла і тихенько так говорить:
– Ліза, а де твоя мама, ти давно її бачила взагалі?
Я кажу, так тут десь, де ж їй бути? А свекруха – слухай, каже, я її не бачу щось вже довго. Вона не могла додому поїхати одна?
Слова свекрухи мене дещо збентежили. Їхня дача розташована досить далеко, і вибратися звідти без машини в місто не просто. До того ж, потрібно знати, куди йти, а також бути в курсі розкладу руху як автобуса, так і електричок: і той, і інший транспорт ходить аж ніяк не кожну годину.
Тому мені здалося малоймовірним, що мама раптом відправиться одна додому. Хоча ображатися вона любить, якщо чесно, але щоб ось так піти не попрощавшись – такого ще не траплялося. Найголовніше, і причини-то не було ображатися. Всі веселі, посиділи вже за столом, покуштували делікатесів, привітали ювілярку, розбрелися по ділянці. Тут і внуки бігають, тут і рідня, є з ким поспілкуватися. Немає ні найменшого приводу для демонстрацій і образ.
Спочатку я не турбувалася, спокійно обійшла ділянку, заглянула всюди – мами ніде не було. Стала набирати їй на телефон – абонент поза зоною доступу. Чоловікові потихеньку сказала. Він спочатку теж рукою махнув – мовляв, куди вона дінеться, знайдеться, тут десь ходить напевно. Але час йде, немає її, я вже почала серйозно хвилюватися. І чоловік занепокоївся. Дзвонимо безперервно з усіх телефонів, я, чоловік, свекруха зі свекром – немає.
Через кілька годин, коли всі вже стояли на вухах, мама відповіла нарешті по телефону. Заявила, що вона нікому не потрібна на нашому святі життя, тому поїхала додому. Сидить в електричці вже. Дзвонити їй не треба – і кинула слухавку.
Як потім з’ясувалося, за столом ювілярка встала і підняла тост за сина, мого чоловіка Артема. Спасибі, мовляв, йому велике за все. Він і грошима допомагає їм з батьком, і на дачі все облаштував, і батька цієї весни по лікарях возив, і в подарунок на ювілей їм два тижні в пансіонаті оплатив. Артем дійсно багато робить для батьків. І гроші дає, я не знаю, скільки, це не моя справа, я вважаю, до тих пір, поки на сім’ю вистачає, нехай допомагає рідним людям.
А мама образилася, що своїм батькам зять дуже допомагає, а їй ніхто і не думає допомогти. Кілька разів вона до нього зверталася, дійсно, ось зараз він їй обіцяв комп’ютер подивитися, щось у неї там не працює. Ніби як обіцяв три місяці тому, вона все чекає, три місяці без комп’ютера, виявляється, сидить, навіть до лікаря записатися не може.
А у Артема то одне, то інше, до тещі їхати йому ніколи. Я кажу, мамо, у нього двоє дітей, кредит, робота і підробіток, ну що ти від нього хочеш, виклич майстра. А вона – ну звичайно, я повинна майстра викликати за гроші, яких у мене немає, а своїй матері він безкоштовно он скільки всього робить, та ще й гроші дає!
На те, що своїм батькам Артем гроші дає, мама образилася особливо. Свекри живуть удвох, у них дві пенсії, це простіше, ніж поодинці. До того ж вони за віком трохи молодші, на пенсії порівняно недавно, а мама давно не працює і грошей їй ніхто не пропонує, пансіонати не оплачує.
Я їй кажу – ти ж дачу продала три роки тому, де гроші у тебе? Даремно сказала, тому що тут вона здійнялася ще сильніше. Дачу, каже, продала, бо не допомагав ніхто. А мені вона була вже не під силу.
Про продаж дачі мама дуже шкодує – зараз ціни на заміську нерухомість зросли, і продати ділянку з будинком можна було б набагато вигідніше. Та й погано їй без дачі, якщо чесно. Все літо якось втрачене. Інша справа свати: відпочивають у себе на ділянці, свята святкують, син їм все облаштував.
Мамі образливо, що вона весь час допомагає нам з дітьми, а свати не поспішають цього робити. Онуків бачать тільки коли ми в гості до них заходимо. Зате гроші витягають із сина і його сім’ї майстерно, а вона взагалі ніякої допомоги не бачить, все тільки в одні ворота.
Насправді мамі ми теж допомагаємо. Вона часто приходить в гості, одній вдома їй нудно, і я придумую їй посильні справи. Покатати коляску в сквері, або пошити наволочки, або перемити і прибрати зимове взуття, або начистити картоплі на вечерю. Зараз це все підноситься, як просто колосальна допомога мені з дітьми! Можна подумати, без неї б я не впоралася.
Одним словом, ми так і не зрозуміли, за що мама на нас образилася.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
