20 років тому я вийшла заміж, сама я сирота, у нас народилася в родині двійня, хлопчики. А у чоловіка є ще молодша сестра, їй зараз 38 років. Вона теж вийшла заміж за чоловіка з квартирою, а коли народила, то розлучилася з ним і відсудила у чоловіка частину квартири.
Куди було діватися: її чоловік не продав своє житло, а просто купив їй і доньці однокімнатну квартиру, рівноцінну відсудженій частці. А ми з чоловіком жили небагато, ще й двійня – знімали квартиру, думали про те, як взяти квартиру в кредит. Хоч у свекрухи була трикімнатна квартира, але жити ми в ній не збиралися: навіщо на кухні дві господині?! За матеріалами.
Але потім свекруха захворіла і нам довелося переїжджати до неї, щоб доглядати її. Сестра чоловіка аж перехрестилася, що не їй це довелося робити, вона сказала, що у неї не вистачить сил для того, щоб доглядати за немічною людиною, навіть якщо це рідна мати!
А свекрусі і справді був потрібен постійний догляд, треба було спочатку міняти підгузки, займатися гімнастикою, я хоч не вміла, але навчилася. Свекруха толком більше і не могла ходити, майже весь час лежала. На мені було все домашнє господарство, приготування їжі і догляд за свекрухою, навіть роботу кинула.
У свекрухи характер був не поганий, але якийсь хитренький, все сама собі на умі. Іноді до неї приходила зовиця (сестра чоловіка), щоб я збігала на ринок, затарились продуктами, зайнялася іншими справами в місті, і тоді вони годинами про щось говорили в кімнаті мами. Наші діти не завжди могли посидіти з бабусею – обидва в школі.
Мабуть, в один з таких днів був запрошений нотаріус, а ми навіть і не знали. Загалом, коли в цьому році не стало свекрухи, заповіт був вже готовий. Ми були ошелешені, коли дізналися, що за заповітом зовиця з її донькою є власниками всієї квартири, а ми «щасливі власники» дачі! Ось так!
До слова про дачу: це дерев’яний будиночок, страшненький і перекошений, з ділянкою, що заросла бур’яном. Колись ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий. Ніхто дачею взагалі не займався, були спроби її продати, але за дачу давали таку смішну ціну, що все забили на цей продаж і так просто її залишили – нехай стоїть до кращих часів. І ось, мабуть, ці «кращі часи» для нас настали.
Звичайно ж, чоловік вже почав процес оскарження заповіту, всі документи подав. Його сестра вимагає виселятися зі словами: «Закон є закон». Наш адвокат запевняє, що ми запросто можемо виграти справу, заспокоює нас. Але тут навіть не матеріальна сторона мене зачепила, а моральна: ну як свекруха могла бути такою лукавою!
Я ж їй дочку замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопці, але ставилися до бабусі з турботою: вміли для неї кашу зварити, принести те, що вона просить. Вони добрі хлопці, а вона їх – на дачу. Онуку свою від зовиці вона майже не бачила, та не хотіла приходити до хворої бабусі, тільки по вайберу спілкувалася.
Як після цього вірити людям? Невже і правда, невістка, як би не старалася, ріднішою за доньку все одно не стане?
Фото ілюстративне – freepik.
