Олеся дізналася про великі плани родини випадково — через тонку стіну між кухнею та вітальнею. Тарас розмовляв по телефону з сестрою, а вона в цей час чистила овочі на вечерю. Голос у чоловіка був такий втомлений, ніби він виправдовувався — так бувало завжди, коли його родичі знову щось вигадували.

— Вікторіє, ну не заводися. Мама каже, треба варіанти шукати… Подивимося. Я Олесю запитаю, звісно. Тільки не нападай одразу, дай людині подумати…

Олеся завмерла. Знову щось затіяли. І знову її думка в цій схемі — як п’яте колесо до воза.

Цю хату вона купувала кілька років тому. Гроші з’явилися після продажу старенької квартири, що залишилася від далекої родички. Та спадщина впала як сніг на голову, бо за життя вони майже не спілкувалися. До того Олеся працювала в зоомагазині, знімала куток і відкладала по копійці, сподіваючись бодай на якусь гостинку в кредит. Перспективи були, м’яко кажучи, туманні.

А тут — справжній дарунок. Просторий дім, тихий двір, садок. Так, треба було прикласти рук до ремонту, але її це не лякало. Оформила все на себе, переїхала і нарешті відчула себе вдома.

Коли за пів року доля звела її з Тарасом, він жив у гуртожитку і лише мріяв про нормальний побут. Олеся покохала його не за майно, звісно, але коли справа дійшла до весілля, питання з його реєстрацією в її домі вирішилося само собою.

Вона його прописала — і не прогадала. Тарас виявився чоловіком хазяйновитим: підлогу перестелив, крани підкрутив, паркан довів до ладу. Працював чесно, в дім гроші ніс.

А ще вони мали дачу — невелику ділянку з будиночком, яку взяли в розстрочку. Місця там було багато, але самі вибиралися рідко: то робота, то домашні справи. Загалом, погарячкували з тією покупкою.

Зате свекруха, Марія Степанівна, обжила ту дачу миттєво. Почала їздити щовихідних, привозила подруг, влаштовувала посиденьки з чаєм і розмовами про «високе». Казала, що в місті їй «немає чим дихати», а там — благодать.

Олеся не сперечалася. Дача стоїть порожня, то нехай людина тішиться.

Наступного дня свекруха з’явилася на порозі ще зранку. Виглядала вона на мільйон: спортивний костюм, стильна сумка, зачіска — волосинка до волосинки. У свої під п’ятдесят вона тримала себе у формі, працювала адміністратором у престижному центрі й звикла отримувати своє м’яким тиском і посмішкою.

— Олесю, золотко, як ти? Не відволікаю? — щебетала вона, оглядаючи кухню. — Яка ж у вас краса! Світло, простір! Не те що в моїй шпаківні.

Квартира у Марії Степанівни була маленька — однокімнатна студія в новобудові. Модна, але тісна. Свекруха часто бідкалася, що гостям ніде сісти, а речі скоро на голову падатимуть.

Олеся поставила чайник. Вона вже знала: такі візити «просто так» не бувають. Завжди є план.

— До речі, чула новини? Наша Віка заміж виходить!

— Тарас казав. Вітаю.

— Ой, нарешті дочекалися! — засміялася свекруха. — Артем хлопець хороший, серйозний. Комп’ютерник, розумний дуже. Тільки от біда — прописаний десь у селі в іншому кінці країни, а тут йому роботу пропонують просто фантастичну.

Олеся мовчки розливала чай, чекаючи головного.

— Уявляєш, велика компанія, міжнародна! Зарплата така, що я за три роки не зароблю. Але є нюанс — вимагають місцеву реєстрацію. Політика фірми, безпека, всі діла.

— І що вони думають робити?

— Та от сушимо голову всією родиною. — Марія Степанівна зітхнула і відсьорбнула чаю. — Мені хлопця шкода. Талановитий, а кар’єра може піти коту під хвіст через таку дрібницю. Віка на заспокійливих — весілля за місяць, а наречений може залишитися без роботи.

— Неприємно, звісно.

— От і я кажу! А вихід же простий — на якийсь час прописати його тут. На пів року, ну, може, на рік. Поки вони на своє не зберуть чи квартиру не знімуть офіційно.

Олеся поставила чашку. Логіка була, але тон свекрухи насторожував — надто вже легко вона підвела до теми.

— А які ще варіанти розглядаєте?

— Та де ж їх взяти! — розвела руками гостя. — Зараз люди лякливі. Ніхто чужу людину до себе не впише. Ризики, податки… А в мене, сама знаєш, студія. Там і так за документами забагато людей на квадратний метр.

— Ясно.

— А у вас тут цілі хороми! — Марія Степанівна захоплено обвела поглядом кімнату. — Будинок великий. Вам же одна людина в документах не завадить, правда?

Олеся відчула, як у грудях щось стиснулося. Ось вона — справжня мета візиту.

— Мені треба з Тарасом порадитися.

— Звісно, звісно! Я ж не тисну. Тільки час підтискає — у Артема співбесіда наступного тижня. А без папірця його навіть на поріг не пустять.

Ввечері Олеся обережно підняла тему з чоловіком. Тарас саме вечеряв, виглядаючи вкрай виснаженим.

— Мама твоя була. Про Віку та її нареченого розповідала.

— А, ця історія з документами… — Він відклав телефон. — Мама вже дзвонила, просила тебе не «вантажити» одразу. Казала, сама все пояснить.

— І що ти про це думаєш?

Тарас знизав плечима:

— Не знаю. Віку шкода, їй справді треба допомогти. Але вирішувати тобі. Дім твій, документи твої. Якщо не хочеш — ніхто змушувати не буде.

Олеся оцінила його чесність. Коли вона прописувала його два роки тому, не було жодних вагань. Він був вдячний, вкладався в хату і ніколи не поводився так, ніби він тут головний.

— А якщо вони захочуть залишитися? Або потім почнуть вимагати якусь частку?

— Та ну, Лесю. Артем — нормальний пацан. Я з ним говорив — адекватний, спокійний. Та й Віка мені сестра, не вороги ж ми.

Олеся кивнула, але сумнів гриз зсередини. Щось у поведінці свекрухи було не так — вона надто наполегливо уникала можливості допомогти майбутньому зятю самотужки.

Наступні кілька днів Марія Степанівна дзвонила регулярно. То здоров’ям цікавилася, то просила поради щодо сукні на весілля. Але кожна розмова «випадково» поверталася до бідного Артема та його кар’єри.

— Розумієш, Лесю, Віка так мріяла про це весілля, а тепер ходить чорніша за ніч. Буде потім себе все життя гризти, що не змогла чоловікові допомогти на старті.

— А сам він не шукає інших шляхів?

— Шукає, дитино! Всіх знайомих обдзвонив. Але скрізь стіна. Замкнене коло якесь. А батьки його… ну що там візьмеш, вони самі ледь перебиваються.

У середу свекруха зателефонувала вже з «трагічними» новинами:

— Лесю, уявляєш, Артем каже, якщо до кінця тижня питання не вирішиться, доведеться їхати в інший регіон. Там і зарплата вдвічі менша, і Віка поїде за ним. Вона вже очі всі виплакала.

Олеся слухала і відчувала, як на неї тиснуть. М’яко, без криків, але професійно. Свекруха не вимагала прямо, вона просто створювала умови, в яких Олеся мала почуватися винною за розбите життя молодих.

У четвер подзвонила сама Вікторія. Голос тремтів:

— Лесю, вибач, що турбую… Мама сказала, ти знаєш про нашу біду. Я не знаю, до кого ще йти. Артему сьогодні знову відмовили. Кажуть: «Принесеш папірець про реєстрацію — оформимо».

— Віко, мені дуже прикро…

— Лесю, я знаю, що це велике прохання. Але це лише формальність! Як тільки на першу премію назбираємо на своє житло — одразу випишемося. Обіцяю!

Після цієї розмови Олеся відчула себе загнаною у кут. З одного боку — близькі люди. З іншого — якась внутрішня тривога. Чому вона має реєструвати в своєму домі, купленому на власні важко зароблені гроші, майже незнайому людину?

У п’ятницю Марія Степанівна пішла в «останній наступ»:

— Олесю, а давайте в суботу всі у вас зберемося! Познайомимо Артема з сім’єю як слід. Я голубців накручу, торт візьму, посидимо по-людськи.

— У нас мої батьки на вихідні приїжджають.

— То ще краще! — зраділа свекруха. — Нехай і твої батьки подивляться на майбутнього зятя. Родина має триматися купи. А заодно і питання з паперами закриємо — всі разом, по-сімейному.

Олеся зрозуміла: це буде генеральна битва.

Батьки приїхали в п’ятницю ввечері. Батько, Іван Петрович, — чоловік спокійний, колишній майстер на заводі, звик до порядку. Мати, Ганна Семенівна, — жінка м’яка, але бачила людей наскрізь.

За вечерею Олеся виклала все як є.

— А чого ж вона сама його не пропише? — перше, що спитав батько.

— Каже, квартира замала, норми не дозволяють.

— Зрозуміло. Тільки воно значення не має. — Батько зняв окуляри. — Доню, дім твій. Але пам’ятай: добро має бути з межами. Бо сядуть на голову й ноги звісять.

— Іване, не лякай дитину, — тихо сказала мати. — Але обережність не завадить. Ми за життя таких «родичів» надивилися, що на трьох серіалів вистачить.

У суботу з’їхалися всі. Вікторія з Артемом прийшли трохи напружені. Артем виявився звичайним хлопцем, неговірким, ввічливим. Дивився переважно в тарілку, відповідав коротко.

Вікторія сяяла — показувала обручку, розповідала про ресторан, про плани на відпустку. Була схожа на брата, така ж щира на вигляд.

Марія Степанівна була в центрі уваги. Притягла торби з їжею, розважала батьків Олесі анекдотами, хвалила господиню. Вміла вона створити атмосферу свята, нічого не скажеш.

Стіл накрили великий. Олеся дістала кращий сервіз, старалася, щоб усе було на рівні. Розмова йшла про все на світі: про роботу Артема, про нові технології, про дачні врожаї. Тарас був у чудовому настрої, жартував. Здавалося — ось вона, ідеальна родина.

І тут, коли вже подали десерт, Марія Степанівна відкинулася на стільці й промовила таким тоном, ніби йдеться про погоду:

— Ну, раз ми всі тут, давайте вирішимо наше діло. Олесю, ти ж допоможеш дітям? Пропишеш Артема на якийсь час? У нього в понеділок фінальна розмова на фірмі, треба щоб документи вже були в порядку.

У кімнаті стало тихо. Тільки годинник на стіні цокав. Артем почервонів, Вікторія завмерла. Батьки Олесі переглянулися — їм такий нахабний підхід явно не сподобався.

— А чому саме в нас? — тихо запитала Олеся.

— Ну що ти знову починаєш! — усміхнулася свекруха, наче Олеся бовкнула якусь дурницю. — Я ж пояснювала. Моя квартира — то клітка. А тут місця — хоч конем гуляй. Ви ж знаєте, — звернулася вона до батьків Олесі, — що молодим треба підставити плече?

Іван Петрович повільно поклав виделку. Ганна Семенівна підібгала губи, але мовчала, щоб не почати сварку першою.

Тарас нахмурився. Йому явно стало незручно за матір. І тут він заговорив — несподівано твердо:

— Мамо, а ти не забагато хочеш?

— Ти про що, синку?

— Олеся мене сюди прописала, бо ми сім’я. Могла цього не робити, бо дім куплений за її кошти до шлюбу. Потім дачу тобі віддала — ти там живеш як повноправна господарка, подруг водиш, а ми за неї ще борг виплачуємо. Тобі цього мало? Тепер ще й Вікиного хлопця хочеш сюди додати?

Марія Степанівна аж змінилася на обличчі, посмішка зникла:

— Тарасе, я ж для сестри прошу!

— Для сестри? — перебив він. — Тобі незручно чужу людину до себе вписувати, а Олесі має бути зручно?

— Та яка він чужа людина! Він тепер наша сім’я!

— У сім’ї питають, а не ставлять перед фактом перед гостями, — раптом подала голос Ганна Семенівна. — Донька, якби хотіла, давно б сказала «так». А ви на неї тиснете з усіх боків, бо самі відповідальність брати не хочете. І метри ваші тут ні до чого.

— Дійсно, не треба плутати доброту з можливістю скористатися чужим майном, — додав Іван Петрович.

Свекруха замовкла. Вона дивилася в тарілку, і погляд її став холодним, як лід. Повисла така тиша, що було чути, як хтось на вулиці заводить машину.

Артем тихо вибачився за незручність. Вікторія сиділа червона, крутячи в руках серветку.

— Мам, ну, знайдемо щось інше… — прошепотіла вона.

— Звісно, знайдемо, — відрізала Марія Степанівна. — Самі якось переб’ємося.

Решту вечора говорили про ніщо: про погоду, про те, що чай смачний. Атмосфера була безнадійно зіпсована. Гості пішли швидко. На порозі свекруха лише сухо кинула:

— Дякую за гостинність. Повчально було.

Коли двері зачинилися, мати Олесі зітхнула:

— Дуже хитра жінка. Думала, при нас ти не зможеш відмовити, щоб «лице не втратити». Не на ту натрапила.

— Добре, що Тарас не змовчав, — додав батько. — Бо інакше це було б тільки початком. Знаємо ми таких: дай пальця — відкусять по лікоть.

Олеся мовчки прибирала зі столу. На душі було дивно: і полегшення, і сумно водночас. Шкода було Віку, але вона розуміла — якщо зараз не сказати «ні», її дім перестане бути її фортецею.

— Дякую, — сказала вона чоловікові пізніше.

— За що?

— Що став на мій бік. Не дозволив мамі мене «дотиснути».

— Вона перегнула палицю, — відповів Тарас. — Почала поводитися так, ніби вона тут вирішує. Треба було нагадати, чий це дім.

У понеділок Тарас повернувся з роботи похмурий.

— Мама дзвонила. Сказала, що на дачу більше ні ногою. Мовляв, їй неприємно бути там, де її «не поважають».

Олеся лише зітхнула. Почалося.

— А Віка?

— Віка теж ображена. Каже, що ми егоїсти й не підтримали у вирішальний момент.

За місяць дізналися, що Артема прописала якась далека родичка Марії Степанівни, не безкоштовно, звісно. Роботу він отримав, весілля відгуляли.

Але свекруха тепер при кожній нагоді розповідала знайомим, як «чужі люди допомогли за гроші, а рідні в спину плюнули».

На день народження Тараса їх не покликали. Сказали, що святкують «вузьким колом тих, хто справді родина».

— Мститься, — констатувала Олеся.

— Нехай. Зате тепер усе чесно.

Марія Степанівна тепер з’являється рідко. Раз на пів року, на великі свята. Поводиться підкреслено ввічливо, але холодно, як крига. Посміхається лише губами й постійно згадує, який Артем молодець і як він допомагає Віці та мамі.

— Вчора Артемчик мені поличку прибив. Такий золотий хлопець! Не те що дехто…

Олеся пропускає це повз вуха. Головне — кордони розставлені. І нехай ціною цього стала холодна війна, це набагато краще, ніж дозволяти іншим розпоряджатися твоїм життям.

Доброта без кордонів — це не доброчесність, це слабкість. А слабкість деякі люди сприймають як запрошення витерти об тебе ноги.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.