Ганна дивилася на купу картатих сумок, що вже впевнено займали місце в коридорі і не розуміла, що тепер з цим робити.
Валентина Петрівна не просто приїхала — вона ввалилася в їхню однокімнатну квартиру, як стихійне лихо, від якого немає страховки. На дворі стояв теплий квітень, люди готувалися до свят, а в Ганни в душі починався лютий мороз.
— Усе, мої дорогі, тепер будемо жити як нормальні люди, разом! — свекруха сяяла так, ніби щойно виграла головний приз у лотерею. — Світланці квартиру віддала, їй же треба особисте життя влаштовувати, вона молода. А я що? Я до синочка. Сорок років на заводі, ветеран праці, маю ж я право на спокійну старість у колі рідних?
Ганна заціпеніла. Двадцять шість квадратів. Однокімнатна «хрущовка», де кожен крок чути навіть сусідам. Тут і так було тісно: вони з Максимом, маленький Артемко, дитячий візочок, який вічно заважав усім у вузькому проході. А тепер ще й третій дорослий?
— Мамо, а як же ми всі тут… помістимося? — Максим вийшов з кухні, теж не до кінця усвідомлюючи, що тут відбувається. Вигляд у нього був такий, ніби він побачив привида, але голос тремтів від невпевненості.
— Ой, не починай! У тісноті, та не в образі! — Валентина Петрівна вже господарським жестом знімала своє пальто, займаючи останній вільний гачок на вішалці. — Я ж не просто так приїхала. Я ж допомагати буду! Артемка виховувати, Ганні підказувати, як за чоловіком доглядати. Бо дивись, синку, зовсім ти змарнів на тих напівфабрикатах.
Ганна відчула, як у неї починає сіпатися око. Вона працювала на фрілансі, закриваючи проекти ночами, поки малий спав, і готувала свіжу їжу щодня. Але для свекрухи все, що не плавало в літрі олії, вважалося «голодуванням».
Перша ніч була справжнім випробуванням. Свекруха зайняла диван у кімнаті, заявивши, що в її віці спина потребує рівної поверхні. Ганна з Максимом перебралися на розкладне крісло та старий матрац, який дивом втиснули між шафою та дитячим ліжечком.
— Нічого, звикнете, — втішала Валентина Петрівна, вмощуючись перед телевізором о десятій вечора. — Я тихенько подивлюся серіал, воно мені допомагає заснути.
«Тихенько» означало, що звуки стрілянини та істеричних жіночих криків з екрана заповнювали кожен сантиметр квартири. Артемко крутився уві сні, Максим хропів, намагаючись сховати голову під подушку, а Ганна лежала і дивилася в стелю, відчуваючи, як її особистий простір стискається до розмірів того самого матраца.
Ранок почався не з кави. О шостій годині ранку квартира здригнулася від звуку гімну, що лунав з телевізора. Валентина Петрівна вже була на ногах, бадьора і готова до звершень.
— Ганнусю, вставай! Ранок — це золотий час! — вона заглянула за імпровізовану ширму з ковдри. — Чого це ви так пізно спите? Я вже і кашу поставила, і цибульку на засмажку почистила. Тільки ти її неправильно ріжеш, я бачила вчора. Треба «колодами», щоб смак був, а не ці твої ниточки.
Ганна спробувала натягнути ковдру на вуха.
— Валентино Петрівно, сьогодні субота. Ми хотіли поспати хоча б до восьмої.
— Сон — це лінощі! — відрізала свекруха. — Я в твої роки вже зміну на заводі відпрацьовувала і білизну на річці полоскала. А ви все ніжитеся. Так і життя проспите.
Протягом наступного тижня Ганна почала розуміти, що таке справжня облога. Кухня, яка раніше була її маленьким королівством, тепер нагадувала поле битви. Свекруха переставила всі банки з крупами, бо «так логічніше», викинула її улюблений набір спецій, назвавши їх «хімією», і почала готувати страви, від яких у Максима через три дні почалася печія.
— Мамо, може не треба стільки жиру? — обережно запитав Максим одного вечора, розглядаючи тарілку з чимось дуже засмаженим.
— Це не жир, синку, це сила! — повчально відповіла Валентина Петрівна. — Ганна тебе зовсім виснажила своїми салатами. Чоловіку треба м’ясо і шкварки, тоді він і гроші в хату принесе, і на жінку силу матиме.
Ганна мовчала. Вона знала: будь-яке її слово буде сприйняте як акт агресії проти «матері-героїні». Максим теж мовчав. Він обрав тактику «я в будиночку», занурюючись у телефон або затримуючись на роботі під будь-яким приводом.
Найважче стало, коли свекруха взялася за Артемка. Хлопчик був спокійним, любив складати конструктор і міг годинами щось будувати. Але Валентині Петрівні здавалося, що дитина «занадто тиха».
— Чого він у вас як сич сидить? — дивувалася вона. — Треба його розворушити! Нумо, Артемку, дивись, яка дудка!
Вона починала голосно гупати іграшками, співати старі пісні та підкидати малого вгору, хоча той явно цього не хотів. Артемко лякався, починав плакати і шукати маму.
— Ой, подивіться, який мамин синок! — сплескувала руками свекруха. — Це ти, Ганно, його так залякала. Занадто багато правил у вас: це не чіпай, туди не лізь. Дитині потрібна воля!
Ганна відчувала, як всередині неї закипає щось дуже небезпечне. Кожен день був схожий на ходіння по мінному полю. Вона не могла спокійно прийняти душ, бо за дверима обов’язково хтось стояв і питав, чи довго вона ще. Вона не могла поговорити з чоловіком, бо свекруха завжди була «третьою зайвою» у будь-якій розмові.
— Максиме, нам треба поговорити, — прошепотіла вона вночі, коли вони нарешті вклалися.
— Ганнусю, я так втомився, давай завтра, — пробурмотів він, повертаючись до стіни.
— Ні, не завтра. Ти бачиш, що відбувається? Вона ж виживає мене з моєї власної квартири!
— Ну не перебільшуй. Вона просто така людина, хоче як краще. Потерпи трохи, вона звикне і все налагодиться.
— Потерпи? — Ганна мало не вигукнула це на весь голос. — Я вже три тижні сплю на підлозі і їм те, від чого мені зле. Скільки ще терпіти?
Відповіді не було. Максим уже спав, або вдавав, що спить.
Наступного дня ситуація загострилася. Валентина Петрівна вирішила, що Артемку вже час їсти «дорослу» їжу. Ганна якраз пішла в аптеку, залишивши дитину на бабусю лише на півгодини. Коли вона повернулася, то побачила, як свекруха намагається нагодувати малого гострим домашнім лечо.
— Ви що робите? У нього ж дієта, йому не можна таке! — Ганна підскочила до столу і забрала тарілку.
— Ой, та що йому станеться? — відмахнулася свекруха. — Ми в селі дітей з трьох місяців борщем годували, і всі здоровими виросли. А ви розбалували його своїми банками магазинними.
— Це не обговорюється! — голос Ганни затремтів. — Я мати, і я вирішую, що він їсть.
— Мати вона… — ображено протягнула Валентина Петрівна. — Ти ще життя не бачила, а вже повчаєш. От Максим у твоєму віці вже все їв, і дивись, який козак виріс.
Ганна забрала Артемка в інший кут кімнати. Їй хотілося плакати, але вона не могла дозволити собі таку слабкість перед цією жінкою.
А потім Валентина Петрівна «захворіла». Сталося це саме тоді, коли Ганна нарешті домовилася про важливий дзвінок з клієнтом по роботі.
— Ой, серце… — простогнала свекруха, валячись на диван. — Напевно, тиск підскочив. Ганнусю, принеси водички… І телевізор вимкни, бо голова розколюється.
Ганна змушена була скасувати дзвінок. Вона міряла тиск — він був майже ідеальним. Вона давала ліки, приносила чай, збивала подушки. Але Валентина Петрівна продовжувала страждати з таким артистизмом, що їй міг би позаздрити будь-який театр.
— Це все нерви, — слабким голосом казала вона Максиму, коли той повертався з роботи. — Важко мені, синку. Відчуваю, що я тут нікому не потрібна, заважаю тільки. Ганна на мене так дивиться, ніби я в неї останній шматок хліба відбираю.
Максим дивився на дружину з докором.
— Ганно, ну можна ж бути м’якшою? Вона ж літня людина, вона все життя на нас поклала.
— Максиме, вона маніпулює тобою! Ти не бачиш?
— Я бачу хвору матір! — відрізав він.
Це була повна поразка. Ганна зрозуміла: вона залишилася одна проти двох. У власній оселі вона стала ворогом номер один.
Минуло ще кілька днів. Атмосфера в хаті стала нестерпною. Ганна майже перестала розмовляти, виконуючи функції хатньої робітниці. Вона мовчки прибирала, мовчки готувала, мовчки гуляла з дитиною. Вона відчувала, як всередині неї вигорає все: любов до чоловіка, повага до старших, надія на майбутнє.
Кульмінація сталася у вівторок. Ганна повернулася з прогулянки і почула, як свекруха розмовляє по телефону зі своєю донькою Світланою.
— Та нічого, Свєточко, прижилася я, — голос Валентини Петрівни був бадьорим і зовсім не «хворим». — Квартирка маленька, звісно, але я тут порядок швидко наведу. Ганна? Та що Ганна… Походить незадоволена, та й звикне. Куди вона дінеться з малою дитиною? А Максим — він молодець, маму слухає. Скоро ми тут все переробимо, я вже і шпалери придивилася, треба буде переклеїти, а то ці якісь бліді.
Ганна стояла в коридорі, тримаючи Артемка за руку. У неї в голові ніби щось клацнуло. Всі ці тижні вона намагалася бути ввічливою, хорошою, терплячою. Вона боялася конфлікту, боялася образити, боялася зруйнувати сім’ю. А виявилося, що руйнувати вже нічого. Її сім’ї більше не існувало, була лише територія, яку захопили.
Вона спокійно пройшла в кімнату. Свекруха, побачивши її, миттєво змінила тон і почала знову «хворіти».
— Ой, Ганнусю, ти вже прийшла… А я ось прилягла, щось знову в грудях тисне…
— Досить, Валентино Петрівно, — сказала Ганна тихим, але дуже холодним голосом.
— Що досить? — не зрозуміла та.
— Досить грати комедію. Я все чула. І про шпалери, і про те, куди я дінуся.
Свекруха сіла на дивані, її обличчя вмить стало жорстким. Маска «бідної бабусі» злетіла.
— І що ти мені зробиш? Це квартира мого сина!
— Це наша спільна квартира, за яку ми ще виплачуємо борг. І я більше не дозволю вам тут господарювати.
У цей момент двері відчинилися — прийшов Максим. Він відчув напругу ще з порогу.
— Що тут знову коїться?
— Максиме, — Ганна повернулася до нього. — Вибирай. Або ми з Артемком зараз збираємо речі і їдемо до моїх батьків, або твоя мати їде до Світлани. Сьогодні.
Максим розгубився.
— Ганно, ти що таке кажеш? Яка Світлана? У неї ж ремонт, там місця немає…
— А в нас, значить, місця повно? — Ганна вже не стримувалася. — Ти подивись на мене! Я за цей місяць постаріла на десять років. Твоя дитина боїться власної бабусі! Твоя мати маніпулює нами, як маріонетками!
— Мамо, це правда? — Максим глянув на Валентину Петрівну.
— Вона бреше! — верескнула свекруха. — Вона хоче нас розлучити! Вона завжди мене ненавиділа! Синочку, невже ти дозволиш їй так зі мною поводитися? Я ж тобі життя віддала!
Валентина Петрівна почала голосно плакати, але Ганна помітила, що очі її залишалися сухими. Це була остання крапля. Ганна пішла до шафи і почала витягувати свої речі.
— Ти що робиш? — вигукнув Максим.
— Я йду. Я не можу більше дихати в цьому домі. Я люблю тебе, Максиме, але себе я люблю більше. І свого сина я люблю більше, ніж твій спокій.
Вона складала речі швидко, механічно. Артемко, відчуваючи біду, вхопився за її спідницю і заскиглив. Максим стояв посеред кімнати, дивлячись то на матір, то на дружину. Він вперше побачив у Ганні таку силу, якої раніше не помічав. Це була не істерика, це було зважене рішення.
— Стій, — сказав він нарешті.
Ганна зупинилася, але не обернулася.
— Мамо, — Максим повернувся до Валентини Петрівни.його голос був дивно спокійним. — Я зараз викличу таксі. Ти поїдеш до Світлани. А завтра ми з тобою поїдемо шукати тобі житло.
— Що? — Свекруха замовкла миттєво. — Ти виганяєш рідну матір на вулицю?
— Ніхто тебе не виганяє. Ти поїдеш туди, де твоя квартира, яку ти так щедро віддала. Якщо Світлана не може тебе прийняти — це питання до неї. Але тут ти більше не житимеш. Ти зруйнувала наш мир за один місяць.
— Я… я прокляну тебе! — закричала вона, втрачаючи будь-який самоконтроль.
— Це твоє право, — відповів Максим. — Але зараз бери сумки.
Наступна година була схожа на погане кіно. Лайка, звинувачення, прохання, знову сльози. Валентина Петрівна ніяк не могла повірити, що її «м’який» син здатний на такий вчинок. Але Максим стояв на своєму. Він сам виніс її сумки до під’їзду.
Коли двері нарешті зачинилися і в квартирі запала тиша, Ганна просто сіла на підлогу і закрила обличчя руками. Її тіпало. Максим підійшов, присів поруч і обійняв її.
— Пробач мені, — прошепотів він. — Я був боягузом. Я думав, що зможу всіх примирити, а насправді просто дозволив їй знищити нас.
— Я думала, ти її вибереш, — чесно зізналася Ганна.
— Я вибрав свою сім’ю. Тепер я розумію, що сім’я — це ми троє. Все інше — це родичі, з якими треба тримати дистанцію.
Минуло кілька місяців. Вони все ж допомогли Валентині Петрівні з житлом, виділивши частину своїх заощаджень, щоб вона могла зняти невелику, але затишну кімнату неподалік від Світлани. Спілкування з нею стало мінімальним — лише вітання зі святами та рідкісні візити до онука під суворим наглядом.
Ганна знову почала готувати те, що любить її сім’я. На кухні знову пахло травами, а не пересмаженою цибулею. Артемко заспокоївся і знову почав будувати свої високі вежі з конструктора.
Одного вечора вони сиділи на балконі, пили чай і дивилися на захід сонця.
— Знаєш, — сказала Ганна, — я тільки тепер зрозуміла одну річ.
— Яку?
— Любов — це не тільки обійми і ніжні слова. Це ще й вміння вчасно сказати «ні» навіть найближчим людям, щоб зберегти те, що тобі справді дороге.
Максим посміхнувся і міцніше стиснув її руку. Тепер він точно знав, що їхній дім — це їхня фортеця. І в цій фортеці більше ніхто не буде диктувати свої правила.
А Валентина Петрівна? Кажуть, вона тепер повчає сусідів у новому будинку, як правильно саджати квіти і виховувати котів. Але це вже зовсім інша історія, яка Ганни та її сім’ї більше не стосується.
Фото ілюстративне.
Спеціально для Українці Сьогодні.
