У мене є старший син і молодша дочка, тож усе, що після мене залишиться, відійде їм двом, у рівних частках. Так склалося, що я дозволила дочці та її чоловікові тимчасово жити в моїй спадковій квартирі, а вони подумали чомусь, що я їм її віддала.
Направду сказати, синові вона зараз не потрібна, Іван у мене живе зараз у дружини, в іншому місті, там у них робота, онук нещодавно народився. Одружений син уже 5 років, добре живуть, невістка хороша: самостійна, розважлива, мудра. А ось про зятя я цього сказати не можу. Хлопець без освіти, живе у робочому гуртожитку, у столиці працює на будівництві.
– Весілля роботи не будемо, на весілля у нас грошей немає, – сказала дочка, – приїдуть батьки Ігоря, посидимо в кафе та й все.
Я ще перепитала, чи мають вони гроші на кафе, дочка запевнила мене, що так. А потім у мене позичали до зарплати нового зятя. Я ще до весільних посиденьок вирішила, що пущу дочку із зятем у мамину квартиру. А куди їм податися? Знімати дорого. Дочка працює, правда, але й жити на щось треба. Все одно квартира вже шість років стоїть порожня, квартирантів впускати я не хотіла.
Просто там квартира з ремонтом, не хотілося чужих туди впускати. Ну от і дочекалася квартира заміжжя доньки. От я і подумала – нехай живуть у бабусиній квартирі. Ремонт там зроблено, все необхідне є, а далі – видно буде, на своє назбирають, чи з братом вирішать продати, потім розберуться.
Тобто ні про який подарунок не йшлося. І дочка знала, що за документами квартира залишається за мною, що її брата я не зможу обділити. Ну і що, що він у дружини живе, та квартира його дружини.
Пожили вони пів року, а потім дочка сказала, що вони переїжджають до зятя в його містечко, там йому підвернулася хороша робота. Я відмовляла її як могла.
– Ти не розумієш, він має допомогти братові добудувати йому будинок!
– Добудувати? Там лише фундамент був, наскільки я знаю. Допустимо, за рік добудує, а потім що? Заради цього року тобі звільнятися? Втрачати гарне місце? А жити де?
– У Ігоря там своя однокімнатна квартира! – відповіла дочка. – Ми все вирішили, мамо.
Не переконала. Звільнилася. Виїхали вони. Кілька місяців я по телефону слухала, яке там чудове життя, які у зятя золоті руки. На роботу дочка не влаштувалася, бо зрозуміла, що скоро стане мамою. Без декретних, без перспектив. Але дочка все і тут вирішила. Вона сказала, що грошей у них мало, тому треба здавати спадкову квартиру в оренду.
Я нагадала доньці, що квартира поки ще моя, тому мені вирішувати, що з нею робити.
– Так ти лише на словах подарувала її мені?
– Я нічого тобі не дарувала, – відповідаю, — я віддала її вам із чоловіком, щоб ви там жили.
– Ти ж сказала: «А далі подивимося!».
– Я не відмовляюсь від своїх слів. Хоч зараз повертайтеся та живіть у ній, але ні здати, ні продати квартиру я не дозволю. Я казала, що так буде, ти не почула.
– Ми живемо там, – каже з докором донька, тому що та квартира хоча б чоловікові моєму належить. Правильно свекруха каже, що вони для нас на все готові, а ти над квартирою тремтиш! Свекруха одному синові одну бабусину квартиру віддала, іншому – будинок ще одної бабусі, він там зараз будується. А ти не дозволяєш ні здати, ні віддати, ні продати!
Я переживаю, звичайно, але з квартирою я свого рішення не зміню.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
