Я завжди вважала так – кому спадщина, той і батьків доглядає, саме тому я і не сильно засмучувалася від того, що нам ніхто не допомагає.
Але сестри мого чоловіка виявилися хитрішими, ніж я думала. Вони і спадщину хочуть, і за мамою доглядати не хочуть.
Дві старші сестри мого чоловіка вирішили, що він, як молодша дитина, має доглядати їхню маму.
Свекруха нещодавно злягла і тепер хтось мусить забрати її до себе.
Але мама чоловіка все життя допомагала дочкам, тому по всіх правилах вони б і мали тепер її доглядати, та, нажаль, мама стала їм непотрібною.
Нам ніхто ніколи не допомагав. За всі роки нашого з чоловіком шлюбу я не пам’ятаю жодної нагоди, щоб нам його сім’я хоч чимось підсобила.
Ми із цього приводу не засмучувалися. Чоловік звик, а я спілкуватися із цими людьми не збиралася.
Свою свекруху я взагалі бачила і чула дуже рідко, навіть не щороку.
Вона завжди була дуже зайнята – спочатку дітей від однієї доньки виняньчувала, потім друга народила, також без маминої допомоги нікуди.
Тож народження нашого сина пройшло взагалі непомітно.
Чоловік тоді сказав, що мати як все життя навколо дочок вилася, так і продовжує. Він більше лізти в їхню родину не буде.
Але було видно, що рішення далося йому нелегко. Так ми й жили, розраховуючи лише на свої сили.
Мої батьки іноді допомагали, коли продуктами, коли грошима.
Спілкування із сім’єю чоловіка звелося до простих повідомлень на свята.
Ні ми не цікавилися, як вони живуть, ні вони. Це нас із чоловіком влаштовувало – близькими людьми ту родину ми не вважали.
Місяць тому нам зателефонувала старша сестра чоловіка і повідомила, що мама занедужала і потрапила в лікарню.
Чоловік зібрався і поїхав разом з сестрами до неї, повернувся за кілька годин дуже засмучений, я його таким ніколи до цього не бачила.
Виявилося, що справи у матері дуже серйозні, сама вона вже жити не зможе, потрібно, щоб хтось завжди був поруч і допомагав: помитися, сходити в туалет, прибрати, приготувати і все інше.
А сестри подумали і вирішили, що саме ми з чоловіком повинні тепер доглядати свекруху, їм ніколи, там же всі зайняті.
В однієї онук народився вже, їй не вистачить часу доглядати ще й матір, друга живе далеко – аж за годину їзди від мами.
А ми раптово виявилися найвільнішими та доступнішими.
«Це ж твоя мати, завжди батьків доглядав наймолодший у сім’ї, у тебе дружина молода, а нам уже тяжко».
Чоловікові навіть мамину квартиру пообіцяли потім залишити.
Сама вона заповіт не писала, та й навряд чи вже напише.
Ось сестри й пообіцяли, що якщо ми доходитимемо свекруху, то вони потім відмовляться від спадщини на користь брата.
Але ми їм не дуже віримо, бо кілька років тому свекруха отримала спадщину від своєї родички, і все розділила між дочками, а моєму чоловікові сестри не вділили нічого.
А ділити там було що!
Тому зараз я кажу, щоб чоловік не вірив своїм сестричкам, не треба нам ні квартири, ні свекрухи, нехай самі розбираються.
У свекрухи дві дорослі дочки, два зяті, які все життя з такою тещею бід не знали, чотири вже дорослі онуки, а доходжувати її маємо ми з чоловіком! Більше нікому?!
Справа навіть не в тому, що вона нам ніколи не допомагала.
Якби у свекрухи був тільки син, ми б стали за нею доглядати, але у неї є дочки, то чому горшки носити маю я, зовсім чужа людина?
Чоловік запропонував сестрам продати мамину трикімнатну квартиру, купити їй однокімнатну, а на решту грошей найняти доглядальницю.
Дивно, але чомусь його пропозиція не сподобалася родичкам. Мабуть, дуже комусь не хочеться, щоб квартирка з рук пливла.
По-людськи свекруху, звичайно, шкода, але зараз вона пожинає плоди того, що сама й виростила.
Я вважаю, що ми не маємо обов’язку забирати маму чоловіка до себе, ну хіба не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
