Прикро, що іноді в житті можуть дуже розчарувати найрідніші люди.
– В понеділок я з малим дитям була у поліклініці, взяли довідку про те, що все добре, щоб йти в садочок. У вівторок я відвела свою донечку в садочок і поїхала, нарешті, на роботу, бо ми з нею до цього дуже довго вдома сиділи, вона занедужала. Як тільки приїхала на роботу – дзвінок з садочка відразу пролунав, приходьте і заберіть свою дитину, у неї температура. Ну як так? 2 години тому було все у нас гаразд, а тут таке мені говорять мені. Ти навіть уявити собі не можеш, яким було обличчя мого директора, коли я пішла в черговий раз відпрошуватися до нього з роботи і пояснила ситуацію, – розповіла мені якось знайома Ірина.
– Так, він, напевно, був дуже незадоволеним? Я можу собі уявити цю ситуацію, – мовила я.
– Ой, краще не питай мене про це, гірше. Сідай, каже, за стіл, бери ручку, пиши заяву на звільнення за власним бажанням. Ти ж сама розумієш, що це не робота така, мені працівник сумлінний потрібен, робота твоя стоїть на місці, її ніхто не зробить за тебе, а тебе на роботі ніколи немає. Пошкодуй людей, які працюють за тебе місяцями безкоштовно, твою роботу виконують. Так не годиться.
– Ну і що ти? Написала ту заяву про звільнення?
– Поки ні, не буду писати, це теж якось не правильно. Він так посміхнувся якось недобре і я пішла. Не знаю, що він там собі задумав, але я думала лише про дитину. Прийшла додому, сказала, чоловікові, що знову з дитям дома сидітиму, він сердиться. Та ні, не на мене, звичайно! На мою маму ображається. Живе від нас моя рідна мама через два будинки, не працює вона зараз вже ніде, сидить на пенсії вже чимало часу. При цьому з онучкою, нашою донькою, допомагати відмовилася нам навідріз ще відразу. Пару днів на місяць і з здоровою дитиною, говорить, я ще могла б посидіти, але не двадцять п’ять днів, коли дитині недобре. Десь я її розумію, звичайно. Ці дитсадкові недуги такі нехороші, я сама беру їх від донечки своєї часто, сиджу потім вдома разом з нею на пару.
– Так це ти молода і здорова ще. А мама у віці, імунітет у неї вже не дуже, звичайно, там все зрозуміло. Тут ситуація непроста.
– Ось-ось. Але чоловік не розуміє мами зовсім. Каже, споконвіку бабусі сиділи з онуками, чому твоя мама відмовляється? Не хоче від дитини щось дістати, то в садочок можна було не водити поки. Сиділа б з Марійкою вдома, було б все гаразд у дитини і у неї. Але мама не хоче і так! І ось чоловік мені вже кожного дня дорікає, що моя мама не допомагає взагалі і ніяк нам, а все тільки його мама робить для нас. І свекруха ще й постійно підливає підтакує йому. Жила б я ближче, говорить, я б обов’язково сиділа зі своєю онучкою сама, дала б вам можливість нормально працювати. Але від нас до вас щодня не наїздишся, тому вибачайте, чим можу – тим допомагаю.
Сидіти вдома з дитиною сама Ірина не має можливості: у них з чоловіком кредит на житло не виплачений ще, чоловік один сімейні витрати зараз оплачує. Поки дружина сиділа в декреті, в їхньому сімейному бюджеті трохи брали участь свекруха зі свекром – – зелень усяку, овочі, фрукти, сметану, іноді навіть м’ясо.
Свекруха їм і меблі віддала в квартиру, не найшикарніші, але на перших порах цілком нормальні: шафа, пару тумбочок, диван, кухонний куточок, допомогла купити основну, хоча недорогу, побутову техніку, без якої не обійтися: холодильник та пральну машинку. На дні народження і синові і невістці дарувала гарні подарунки – в загальному, свекруха зі свекром не скупитися, вклалися, як могли. Дітям вони допомагали гарно і регулярно.
Зараз свекри допомогти вже особливо не можуть: свекор залишився без роботи, за його словами, попросили його на заслужений відпочинок. Так що грошей вони більше давати не зможуть точно, та й з допомогою особливо не спішать, адже люди немолоді, живуть неблизько.
Довелося Ірині самій вийти на роботу, влаштувавши доньку в садок, адже гроші потрібні, чоловік не може сам виплачувати кредит і забезпечити сім’ю.
От якби мати Ірини погодилася сидіти з онуком!
Живе її мама недалеко, і часу у неї багато вільного. Вона давно вже не працює, сидить удома, освоїла інтернет, ходить по виставках з якимись подругами-пенсіонерок, завела собачку, захопилася активними прогулянками в парку на свіжому повітрі. Для всього в житті знайшла час і місце, але тільки не для онучки. Каже, що й для себе хоче пожити хоч на старості років, а не малу дитину глядіти.
Це ще не кажучи про те, що у мами Ірини є зайва квартира, яка здається в оренду. Гроші, природно, теща забирає собі, але ж могла б ділитися, ну хоч трохи, знаючи, що дочка в декреті, не заробляє, а зять її оплачує сам кредит, що йому вдається непросто. Ні, навіть думки у неї не було ніколи такої.
Зараз Ірину взагалі звільнити можуть, ситуація досить непроста. Теща в курсі, але це не її проблеми. Дзвонила недавно, розповідала новини про свою собачку, зв’язала їй якийсь там яскравий теплий светр для прогулянок.
– Може, мама твоя все-таки посидить з нашою донечкою хоча б на цей раз? – сумно запитує по телефону свекруха. – Не хоче, а чому? Ех, а я б із задоволенням посиділа! Якби ви жила ближче, приходила б кожен день, а так ж не наїздишся. А мама твоя могла б, цілком! Хоч до себе додому взяти дитину, хоч до вас приїхати. Вона велика вже, все розуміє, і читати їй щось можна, і малювати, і ліпити з нею, він же хороша спокійна дитина. Не розумію я твою маму, вибач, це ж рідний внук. Я б їздила, але далеко, чесно кажучи. Кожен день нереально їздити, дуже дорого, та й роки вже не ті у мене. Зрозумій мене, дитино, не ображайся.
І ці розмови з усіх сторін так втомили саму Ірину, що вона вже не знає де їй подітися, щоб їй за матір не докоряли. Що ж вона сама може зробити, якщо її рідна мати відмовляється допомогти, як її вмовляти?
Ірина це ще довго слухала-слухала, та й відповіла свекрусі не дуже добре – не ваше, мовляв, діло, що там моя мама може і чому не хоче, стежте лише за собою, а її гроші не рахуйте і не говоріть мені нічого про неї.
Свекруха образилася, не думала, що таке колись почує за свою доброту до дітей. Стільки років допомагала і недобра залишилася.
Фото ілюстративне.
