О сьомій годині місто ще тільки починало потягуватися, а небо за вікном нагадувало розлите молоко. Я сиділа на краю холодної ванни, а в руках тримала маленьку пластикову смужку, яка щойно перекреслила все моє звичне, розплановане майбутнє двома яскравими рисами.
Андрій спав. Крізь прочинені двері я чула його рівне дихання. Два роки ми жили в цьому ритмі: спільна кава вранці, робота до вечора, вихідні в затишних заміських комплексах або просто вечори за переглядом фільмів. У нас було те, що багато хто називає «ідеальними стосунками без зобов’язань». Ми були двома дорослими людьми, яким просто добре разом. Без зайвого пафосу, без обіцянок «вічного кохання» і без втручання родичів.
Я вийшла на кухню, машинально потягнулася до кавоварки, але рука завмерла в повітрі. Згадала. Тепер не можна. Натомість я налила собі склянку води і сіла біля вікна.
Мені тридцять чотири. У цьому віці жінки зазвичай або вже мають двох дітей і купу турбот, або свідомо обирають кар’єру. Я ж обрала спокій. Мій Андрій кілька разів натякав на весілля, але я щоразу переводила тему на жарт. Навіщо руйнувати те, що й так працює? Державний штамп у моєму розумінні тягнув за собою не лише право власності, а й величезний «шлейф» у вигляді родичів, традицій та обов’язкових візитів.
Особливо мене лякала його мати. Софія Михайлівна. За два роки я не бачила її жодного разу. Андрій часто пропонував познайомити нас, але я знаходила тисячу причин, щоб відмовити. Мені подобалося, що в нашому житті немає недільних обідів з обговоренням «коли вже онуки» та порад, як правильно прати сорочки.
Але тепер ці дві смужки змінили правила гри.
— Катю, ти чого так рано? — Андрій з’явився на порозі, сонний. Я мовчки простягнула йому тест. Він довго дивився на нього, потім на мене. Сів поруч, взяв мою руку в свої теплі долоні. — Точно? — запитав він тихо. — Точно. Ми мовчали хвилин п’ять. Це була не та тиша, що лякає, а та, що змушує думати. — Залишаємо? — нарешті запитав він. Я кивнула. Десь глибоко всередині я вже знала відповідь. — Тоді давай одружимося, — сказав Андрій серйозно. — По-людськи. Офіційно. Щоб у дитини було все, як має бути. Прізвище, сім’я… і щоб мама нарешті заспокоїлася.
«Як має бути». Ці слова прозвучали як початок кінця моєї свободи. Але я погодилася. Дитина потребувала стабільності.
Про наше рішення ми повідомили батькам наступної суботи. Мої зраділи, почали планувати, що подарувати на весілля. Андрій зателефонував своїй матері. Я чула лише уривки її гучного, енергійного голосу з динаміка. — Так, мамо. Вирішили. Через місяць розпис. Ні, пишного свята не буде. Добре, я передам Каті.
Він поклав телефон і винувато подивився на мене. — Мама хоче приїхати. Познайомитися. Каже, що тепер ми сім’я, і треба «обговорити деталі». — Які деталі, Андрію? Ми дорослі люди, у нас своя квартира, своя робота. — Ну, ти ж знаєш її характер… Вона просто хоче як краще.
Вона не забарилася. Наступного ранку, коли я ще насолоджувалася залишками вихідного, пролунав дзвінок. — Алло, Катерино? Це Софія Михайлівна. Мені потрібно з вами серйозно поговорити. Коли мені під’їхати? Голос був такий, ніби вона не питала, а віддавала наказ. Ми домовилися на вечір.
Вона приїхала рівно о сьомій. Стук у двері був коротким і владним. На порозі стояла жінка, яка виглядала молодшою за свої роки: пряма постава, бездоганно укладене волосся, строгий костюм. В її очах читалася впевненість людини, яка звикла все тримати під контролем.
— Добрий вечір, Софіє Михайлівно. Проходьте, — я намагалася бути привітною. Вона увійшла, швидко озирнулася довкола, наче проводила ревізію, і пройшла у вітальню. — Чай, каву? — запитала я. — Ні, дякую. Давайте одразу до справи. У мене небагато часу.
Вона дістала з сумочки великий шкіряний блокнот і ручку. Сіла навпроти мене, вирівнявши спину. — Катерино, я — мати Андрія. Він мій єдиний син, і мені не байдуже, з ким він будує майбутнє. Особливо тепер, коли з’явиться дитина. Я підготувала список питань, на які хотіла б отримати відповіді.
Я ледь не засміялася. Це нагадувало співбесіду в якусь дуже серйозну корпорацію. — Слухаю вас, — сказала я, зціпивши зуби.
— Вік? — вона почала писати. — Тридцять чотири. — Освіта? — Вища, диплом спеціаліста. — Де працюєте? На яку посаду можете розраховувати після декрету? Я відповіла. Вона старанно занотовувала кожне моє слово.
— Тепер про минуле, — вона підняла на мене погляд. — Чи були у вас серйозні стосунки до мого сина? Чому вони закінчилися? Хто був ініціатором розриву? Чи є у вас хронічні захворювання?
Я відчула, як у мені закипає роздратування. — Софіє Михайлівно, це досить особисті питання. Яке це має відношення до нашого шлюбу з Андрієм? — Пряме, — спокійно відповіла вона. — Я маю знати генетику мого майбутнього онука та стабільність вашої психіки. І ще… чи були у вас раніше переривання вагітності?
Це було занадто. Я завмерла, не вірячи своїм вухам. У нашій культурі є речі, про які не питають навіть найкращих друзів, не те що незнайому жінку при першій зустрічі. — Я не буду відповідати на це питання, — відрізала я.
Вона навіть не змигнула. Записала щось у блокнот і продовжила: — Добре. Перейдемо до фінансів. Андрій мені сказав, що ви живете в його квартирі. У вас є власна нерухомість? Чи, можливо, заощадження на окремому рахунку? — Немає. — Зрозуміло. Тобто, у разі розлучення — а ми маємо бути реалістами — ви плануєте претендувати на частку цієї квартири через дитину?
— Софіє Михайлівно! — я підвелася. — Ви прийшли сюди, щоб звинуватити мене в корисливості? Ми з Андрієм живемо разом два роки, і квартира ніколи не була предметом суперечок.
— Чоловіки сліпі, коли закохані, — вона теж підвелася. — Я просто захищаю інтереси своєї дитини. Це обов’язок кожної матері. Чекаю від вас копії медичних довідок про стан здоров’я до кінця тижня. Це для мого спокою.
Вона одягла плащ і вийшла, залишивши в кімнаті важкий аромат дорогих парфумів і гіркий присмак приниження.
Коли Андрій повернувся з роботи, я все йому розповіла. Я була впевнена, що він розлютиться. Але він лише важко зітхнув. — Катю, ну ти ж знаєш, вона така… Вона все життя працювала на відповідальних посадах, звикла до звітів. Це просто її спосіб виявити турботу. Вона переживає за нас. — За нас? Вона питала про мої аборти і довідки від лікарів! Це не турбота, Андрію, це допит! — Ну, вона хоче бути впевнена, що дитина народиться здоровою… Просто не звертай уваги. Поговорить і перестане.
Але вона не перестала. Тепер вона дзвонила Андрію по п’ять разів на день. — Що Катя готувала на вечерю? Смажене? Ти ж знаєш, тобі не можна жирного, у тебе слабкий шлунок! Я надішлю список дієтичних рецептів. — Чи стала Катя на облік? До якого лікаря? Я знайшла кращого спеціаліста, нехай іде тільки до нього.
Одного разу вона знову прийшла без попередження. Я була на кухні, готувала домашні котлети — саме такі, як ми любимо, з хрусткою скоринкою. — Що це за запах? — вона увійшла без запрошення. — Свинина? Андрію це категорично заборонено! Ви зовсім про нього не дбаєте. Він їсть це лише тому, що боїться вас образити.
Я повільно поклала лопатку на стіл. — Софіє Михайлівно, ми живемо разом два роки. Андрій доросла людина, він сам вирішує, що йому їсти. — Він дитина! — підвищила голос вона. — Він не розуміє, до чого це призведе через десять років. А ви, замість того щоб підтримувати його здоров’я, тільки потураєте його слабкостям. І взагалі, я підозрюю, що ця вагітність була вашим планом, щоб нарешті отримати право на це житло.
У мене в голові ніби щось клацнуло. Я зрозуміла: м’якість тут не допоможе. Ця жінка розуміє тільки мову фактів і сили.
— Почекайте хвилину, — сказала я спокійно. Я пішла в кімнату, взяла телефон і набрала номер свого знайомого фахівця, до якого іноді зверталася за консультаціями з питань психології управління та особистісного росту. — Олексію, добрий вечір. Пам’ятаєш, ми робили мій психологічний профіль для сертифікації? Можеш надіслати мені копію висновку прямо зараз на пошту? Дякую.
Я повернулася на кухню. Телефон пискнув — прийшло повідомлення. Я відкрила файл і простягнула екран Софії Михайлівні. — Читайте. Тут офіційно підтверджено: я маю високий рівень емоційного інтелекту, психічно стійка, не схильна до маніпуляцій та параноїдальних ідей. Це відповідь на ваші питання про мою «психіку». А щодо квартири…
Я подивилася їй прямо в очі. — Ви так боїтеся, що я заберу майно вашого сина. А чи є у вас довідка, Софіє Михайлівно, що ви самі адекватна людина? Бо ваші щоденні дзвінки, стеження за меню та допити про особисте життя — це ознаки глибокої тривожності або депресивного розладу. Може, вам варто переписати свою квартиру на Андрія вже зараз? Поки ви ще при пам’яті? Бо раптом завтра ви почнете забувати вимикати газ, і як нам тоді бути?
Вона зблідла так, що стали помітні дрібні зморшки біля губ. — Ви… ви як смієте! Я — мати! — Я теж майбутня мати, — спокійно відповіла я. — І я буду захищати свою сім’ю від токсичного втручання. Ви хотіли довідок? Ви їх отримали. Тепер я хочу бачити ваші документи про психічне здоров’я, перш ніж ви знову переступите цей поріг.
Софія Михайлівна схопила сумку і вибігла з квартири, навіть не попрощавшись. Двері грюкнули так, що з полиці ледь не впала ваза.
Коли Андрій прийшов додому, він не сів вечеряти. Він сів на диван і закрив обличчя руками. — Мама дзвонила. Вона в істериці. Каже, що ти назвала її божевільною і хочеш відібрати її квартиру. Катю, навіщо було так жорстко? — А як треба було? — я сіла навпроти. — Тиждень вона виносила мені мозок. Вона принижувала мене, підозрювала в усіх смертних гріхах. Ти мовчав. Ти казав «вона просто переживає». Тож я вирішила «переживати» у відповідь.
— Вона моя мати… — тихо сказав він. — Я знаю. І я не забороняю тобі з нею спілкуватися. Їдь до неї, пий чай, слухай її поради. Але в нашому домі її не буде. І в моєму житті теж. Я не експонат у музеї, щоб мене оцінювали за списком параметрів.
Наше весілля було тихим. Прийшли мої батьки та кілька друзів. Софія Михайлівна не прийшла. Вона передала через Андрія, що «не може бути присутньою там, де її не поважають». Андрій був сумний, але я не відчувала провини. Я відчувала полегшення.
Протягом наступних місяців ми жили спокійно. Андрій їздив до матері раз на тиждень. Я не питала, про що вони говорять, а він не розповідав. Це був наш негласний договір. Він показував їй фотографії з УЗД, розповідав, як росте живіт, але я залишалася поза цими розмовами.
У травні народилася Оленка. Маленька, копія Андрія, з такими ж допитливими очима. Коли він вперше взяв її на руки в пологовому будинку, він заплакав. І в ту ж хвилину зателефонував матері. — Мамо, у нас донька. Все добре. Катя почувається нормально.
Я бачила, як він слухає її довгу тираду. Потім він сказав: — Ні, мамо. Катя не змінила рішення. Вибач. Коли ти будеш готова просто вибачитися за ті слова про квартиру і довідки, тоді ми поговоримо. Поки що — ні.
Я була вдячна йому за це. Він нарешті вибудував ту межу, яку мав побудувати ще два роки тому.
Минуло пів року. Оленка вже впевнено тримала голівку і намагалася повзати. Софія Михайлівна так і не з’явилася. Вона передавала через сина дорогі комбінезони, іграшки та пакунки з дитячим харчуванням найвищої якості. Я не викидала їх — дитині це було потрібно. Але сама я не дзвонила і не дякувала.
Якось увечері Андрій повернувся від матері особливо похмурим. — Вона плакала, Катю. Каже, що вона вже стара, що хоче побачити онуку, поки ще сили є. Каже, що ти жорстока жінка і тримаєш дитину в заручниках своєї образи. — Я не тримаю її в заручниках, — спокійно відповіла я, заколисуючи доньку. — Я просто виховую її в атмосфері поваги. Якщо людина не поважає матір дитини, як вона може дати щось добре самій дитині? Вона вибачилася?
Андрій опустив очі. — Вона каже, що їй нема за що вибачатися. Що вона діяла як мати, яка хоче захистити сина від помилки. — Тобто я — це помилка? Навіть після двох років життя і народження дитини? Він промовчав.
— Знаєш, Андрію, — я поклала Оленку в ліжечко. — Я не жорстока. Я просто чесна. Твоя мати не хоче знати мене. Вона хоче володіти тобою і тепер онукою. Але люди — не власність. Якщо вона хоче бути бабусею, їй доведеться прийняти той факт, що я — господиня в цьому домі і повноцінна частина цієї сім’ї. Без умов і без блокнотів.
Минуло ще кілька місяців. Був теплий осінній вечір. Ми збиралися на прогулянку, коли у двері знову постукали. Цього разу стук був невпевненим, тихим.
На порозі стояла Софія Михайлівна. Вона виглядала втомленою. У руках вона тримала не блокнот, а невеличкий букет моїх улюблених айстр і коробку цукерок.
— Катерино… Можна увійти? Я відступила, даючи дорогу. Вона пройшла на кухню, сіла на те саме місце, де рік тому вимагала довідки. — Я… я багато думала, — почала вона, не піднімаючи очей. — Андрій став рідко приїжджати. Оленка росте, а я бачу її тільки на екрані телефону. Це боляче. — Боляче відчувати, що ви втрачаєте контроль? — запитала я без злоби, просто констатуючи факт.
Вона нарешті подивилася на мене. В її очах не було колишньої сталі. Був сум. — Можливо. Ви маєте рацію, я звикла все контролювати. Я боялася, що він помилиться, як колись помилилася я. Я хотіла захистити його від усього світу… і не помітила, як стала частиною того, від чого його треба захищати. Вибачте мені. За ті питання про здоров’я… і за квартиру. Це було негарно.
Я відчула, як напруга, що тримала мене стільки місяців, почала повільно зникати. — Дякую за ці слова, Софіє Михайлівно. Це все, що мені було потрібно почути.
З того дня наші стосунки не стали ідеальними. Ми не стали найкращими подругами, і ми досі іноді сперечаємося про те, чи варто дитині давати цукор. Але вона більше не приходить з перевірками. Вона приходить як бабуся — з казками, з іграшками і з повагою до наших правил.
Андрій став спокійнішим. Він більше не розривається між двома вогнями.
Іноді я дивлюся на них — на Софію Михайлівну, яка повзає по килиму разом з Оленкою, і на Андрія, який усміхається, дивлячись на них. Я розумію, що моя «жорсткість» була єдиним способом побудувати цей мир. Бо справжня сім’я починається там, де закінчується контроль і починається повага до чужих кордонів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
