Вже два роки я заміжня, є дитина. Познайомилися ми з чоловіком в університеті, сам він родом з іншого міста. Після закінчення університету ми одружилися і почали жити в моєму місті, знімали квартиру. Знайшли роботу, почали обоє працювати.

Допомагали його батьки грошима і необхідними продуктами та й мої теж. З огляду на, що я добре дуже заробляла, плюс його зарплата, плюс допомога батьків, то жили ми навіть можна сказати шикарно. У розкоші не купалися, але ні в чому собі не відмовляли.

Я народила дитинку і через місяць ми дізнаємося, що чоловіка переводять в його місто. Його батьки були впевнені, що я поїду до них, але я вирішила, що мені буде краще у моїх.

Пожила я у своїх батьків і мене вмовили їхати до нього. Сказали, що це не сім’я – він там, я тут. Про власне житло ми поки навіть не мріємо. Можливості знімати теж немає. Я в декреті, а зарплата чоловіка ледь перевищує суму місячної вартості оренди однокімнатної квартири в цьому місті.

Зараз живу у батьків чоловіка. Ставлення до мене нормальне. Начебто все добре, але трапляються дрібні непорозуміння. Я не вважаю себе господинею, зрозуміло я живу в чужому домі. Можу, звичайно, прибрати в своїй кімнаті, приготувати, коли попросять, і коли скажуть, що саме.

Я не можу взяти на себе ініціативу і прибрати весь будинок, випрати білизну в кошику, взяти приготувати сама обід з усіх страв. Я можу лише ходити і питати у свекрухи: «А що мені зробити. Може приготувати? Може картоплю почистити? Може помити щось».

Свекруха часто відмовляється від моєї допомоги, але коли у неї поганий настрій, мені попадає за те, що я нічого не роблю. Я постійно пояснювала спокійно, що я не господиня, що не можу проявити ініціативу, що звикла бути господинею тільки у себе (жили ж ми окремо). Один раз навіть не витримала і підвищила голос, так мені свекор пояснив, що винна я.

До них прийшли гості, вони кілька годин сиділи на кухні, мене до себе не кликали. Потім кудись пішли, а коли повернулися, були дуже незадоволені тим, що я не прибрала зі столу і не помила посуд. А я, чесно кажучи, не знала, що робити. Бо що би не зробила, все погано.

Ще я постійно чую закиди з приводу того, що бідна моя дитина (їх внучка). Що коли ми будемо жити окремо, вона буде без нагляду голодна, немита і в брудному одязі.

Мені прикро. Адже жили ми своєю сім’єю, і ніхто голодним і брудним не був, ні чоловік, ні дочка. А зараз я чекаю другу дитину і всі ці закиди сприймаю дуже близько до душі. Мені дуже некомфортно жити у них. Хочу скоріше жити своєю сім’єю, а не зі свекрухою.

Ось зібралася до своїх батьків і навіть довго не знала, як сказати свекрам, що я їду. Постійно боюся здатися невдячною. Та й чоловік ревнує, коли я їду в своє місто. У його місті у мене нікого немає. Ні друзів, ні знайомих. А в своєму я, на його думку, гуляю по барам і ресторанам. Він уявляє собі, що там кругом мої колишні хлопці.

Буває, що я багато спілкуюся в соцмережі зі своїми друзями, тому що тут у мене немає знайомих з ким мені можна було поговорити. Дуже часто мене бачать з телефоном, з цього приводу я теж багато чую всяких докорів. Повірте, такі відносини легкими не назвеш.

Фото ілюстративне – Wday.