fbpx
Життєві історії
Свекрам не вистачає на життя, вони звикли ні в чому собі не відмовляти, а дві пенсії жити на широку ногу не дозволяють. Сина більше немає, і вони вирішили таким чином вирішити свої проблеми. Інна була здивована поведінкою свекрів. Звичайно, юридично вони мають право на спадщину від сина. Але ж повинні ж вони розуміти, що невістка залишилася з двома дітьми

– Свекри заявили, що переїдуть до нас в квартиру, і це без зайвих докорів сумління, – з відчаєм у голосі розповідає 37-річна Інна. – І це при тому, що вони мене не злюбили з самого початку! Запропонували, правда, і альтернативний варіант – виплачуй нам нашу частку спадщини грошима, але звідки у мене гроші? Нам з дітьми на їжу зараз ледве вистачає.

А якщо ні – вони переїдуть до нас, свою квартиру здадуть, бо пенсії їм не вистачає. На все дали тиждень, в суботу, кажуть, будемо до вас переїжджати, звільніть для нас кімнату.

А ще зовсім недавно Інна жила звичайним життям з чоловіком і двома донечками. У них була велика квартира, яка належала чоловікові, Інна створювала затишок, мила-прибирала, купувала текстиль і посуд, вибирала нові зручні меблі, будувала плани на майбутнє. Але життя внесло свої корективи – раптово, на сороковому році життя не стало її чоловіка.

Чоловік Інни, Степан, за життя заробляв більше ніж добре, працюючи у великій компанії на солідній посаді, і сім’я могла собі дозволити багато чого. Інна не працювала, ростила дітей і займалася будинком. Справ вистачало. Заняття з дочками, уроки зі старшою, школа, секції, готування, прання, прасування, організація сімейного дозвілля. Дні бігли, і Інні здавалося, що вона крутиться просто як білка в колесі. Ні хвилини відпочинку.

Були, звичайно, у Інни і проблеми. Ось, наприклад, відносини зі свекрухою, які не пішли відразу. Марія Петрівна була переконана, що син і «ця дівчина» – не пара. Вони – інтелігенти, а Інна з простої робітничої родини, на жаль, не найбільш благополучної, до того ж з села. Батько, як водиться, випиває, не працює, мати все життя тягне сім’ю, трьох дітей. Поріднитися з такою сімейкою – звичайно, не межа мрій, свекрів можна зрозуміти.

Втім, Степан практично відразу взяв цю проблему на себе, влаштував так, що свекруха і невістка зустрічалися кілька разів на рік по великих святах. Син спілкувався з матір’ю сам, регулярно допомагав батькам грошима, вирішував для них якісь питання, зробив в їх двокімнатній квартирі непоганий ремонт, допоміг батькові купити машину.

А потім не стало Степана.

Степану було майже сорок, і останнім часом здоров’я його стало давати збої. Він трудоголік, довгі роки працював просто на знос, не шкодував себе. Каву пив літрами, сидів за роботою ночами, забував пообідати, їздив у відрядження, постійно розрулював якісь проблеми, та ще містив фактично дві сім’ї. Своїх дружину і дітей, а також батьків, які ще зовсім діди, і цілком могли б, за словами Інни, хоч трохи ворушитися самі, просто не хотіли. Сіли на шию до сина і ніжки звісили.

Без чоловіка життя Інни перевернулося. Накопичення у вигляді готівки у чоловіка в сейфі швидко проїли. Був ще внесок, теж невеликий, який, як виявилося, треба до того ж ще й ділити з свекрами. Так-так, вони практично відразу подали на вступ в спадок, забравши у Інни практично половину ресурсу. А всього і власності-то виявилося у чоловіка – трикімнатна квартира, в якій жила родина.

Інна, чесно кажучи, була ошелешеною поведінкою свекрів. Звичайно, юридично вони мають право на спадщину від сина. Але ж повинні ж вони розуміти, що невістка залишилася з двома дітьми? Причому, якщо чесно, не сильно пристосована до життя вдова. Їй ще дітей піднімати потрібно якось, навіщо забирати у них останнє?

– Тоді, свекруха каже, викуповуй у нас свою частку! – розповідає Інна. – Я їй кажу, Маріє Петрівно, з яких доходів? Це, каже, твоя справа, кредит бери!

Так кредит віддавати треба. Я влаштувалася на роботу до знайомих чоловіка, спасибі їм, але компанія переживає не найкращі часи зараз, зарплату платять невелику, а мені дітей годувати треба.

Свекрам не вистачає на життя, вони звикли ні в чому собі не відмовляти, а дві пенсії жити на широку ногу не дозволяють. Сина більше немає, і вони вирішили таким чином вирішити свої проблеми.

– Як ми будемо жити разом, я не уявляю! Це ж треба якось спілкуватися, взаємодіяти хоча б мінімально, а вони мене терпіти не можуть. Марія Петрівна вважає, що я у неї сина забрала.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook