За сніданком Степан повідомив дружині, що тепер їй доведеться звільнитися з роботи, бо потрібно доглядати за батьком.
Віра кивнула, звичайно, хто подивиться за дідусем краще, ніж рідні? Саме тому питання про доглядальницю взагалі не стояло. Щоправда, Віра думала, що до звільнення з роботи не дійде. Але якщо Степан так вирішив, не буде вона чіплятися за ті гроші, що отримує в бібліотеці.
– І ось ще, Віра. Тобі доведеться до нього переїхати. Сама розумієш, у мене робота важка, а батько в домі буде лише погіршувати мій настрій.
Віра опустила голову. Вона не розуміла, як може дратувати власний батько. Але якщо Степан каже, що так буде краще, заперечувати не стане.
Віра та Степан були одружені вже двадцять років. І останнім часом, як непомітно віддалилися один від одного. Можливо через те, що від початку не було величезного кохання.
А може через те, що за весь цей час, Віра, так і не змогла народити дитину. Перші п’ятнадцять років вона не залишала надії, але потім зрозуміла, що марно.
Степан звинувачував лише дружину, і вона змирилася. Адже все життя прожила, вважаючи чоловіка незаперечним авторитетом.
Свекра свого, Василя Івановича, Віра любила та поважала. Дуже засмутилася, коли той занедужав. Звичайно, вона збиралася доглядати його після лікарні. Адже дружини його Валентини Павлівни давно немає на світі.
Але новина, що доведеться виїхати з власної квартири, злегка збентежила жінку.
– Коли треба переїжджати? – безпорадно запитала чоловіка.
– Завтра, – відповів, прямуючи з портфелем до дверей, – я домовився. Ви з Сергієм заберете батька з лікарні, а потім перевезете твої речі.
Віра насупилася. Чоловік навіть не мав наміру особисто забрати батька, переклавши все на плечі водія.
Віра опустила руки. На душі чомусь стало дуже неприємно. Її думкою ніхто не цікавився.
Весь день Віра мила невелику двійку батьків Степана. Перемила вікна, повісила свіжі фіранки. Привела все до ладу, підготувала для свекра зручне ліжко і, втомлена, поїхала автобусом додому.
Прослухавши в їхній великій тихій квартирі, надиктоване чоловіком на автовідповідач повідомлення про те, що він затримується, пішла готувати вечерю.
Жінка вже звикла до постійних відлучень Степана. Його неуважність. І, напевно, була рада навіть пожити трохи зі свекром.
Василь Іванович завжди любив невістку і теж був радий, що Віра залишиться з ним.
Для жінки, мабуть, це були найщасливіші три місяці за останні кілька років.
Степан приїжджав рідко, а просто переказував гроші на її карту. Свекор не був тягарем, скоріше приємним компаньйоном, на невістку дивився з обожнюванням.
Але одного вечора його не стало. Віра це важко пережила, у неї ніби зник сенс життя. Спробувала знову влаштуватися на старе місце роботи, але вже взяли співробітника, і їй відмовили. Стала бігати співбесідами, намагаючись влаштуватися хоч куди-небудь.
Степан не підтримував її прагнення вийти працювати.
– Ну чого тобі не вистачає? Сиди вдома, тут завжди є що робити.
І вона сиділа – мила підлогу, прала, готувала. Ось і того дня, жінка запланувала для себе миття вікон. Згадала, що забрала зручний скребок на квартиру свекра і зібралася за ним.
Звісно, Віра могла б просто купити новий. Але квартира свекра вже пів року стояла закритою, варто було перевірити чи все там в порядку.
Розмірковуючи про це, вона повільно піднімалася на третій поверх сірої багатоповерхівки на знайому адресу.
Діставши з сумки ключі, спробувала відчинити двері. Але, замок, дивним чином, не піддавався. Віра вже була в розпачі, і хотіла йти в ЖЕК за слюсарем, як зсередини почувся шум і двері відчинилися.
На Віру здивовано дивилася молода жінка з дитиною на руках.
Вірі раптом захотілося вибачитися. Вона подумала, що Степан пустив квартирантів.
– Я господиня квартири. Дозвольте увійти.
Жінка здивовано підняла брови:
– Ось як? А я думала, що господиня квартири я! Принаймі, Степан сказав так!
Почувши ім’я чоловіка, Віра відчула, як земля йде з-під ніг.
– Що це означає? Чому він подарував батьківську квартиру невідомо кому?
Бачачи, що їй не вірять, молода жінка мовчки дістала телефон, набрала номер і показала його Вірі.
– «Коханий», – здивовано прочитала та на екрані і, повільно, піднесла апарат до вуха.
Коли на тому кінці пролунало знайоме: «Я слухаю», Віра ледь запитала:
– Степане, що це означає?
– Віра, що ти там робиш? Негайно їдь додому! Я все поясню.
Вона перевела очі на незнайомку. А та продовжила:
– Так, я його дружина. А це наш син!
Жінка не пам’ятала, як повернула телефон. Як бігла вниз сходами. Як намагалася впіймати таксі.
Схаменулась тільки на лавці в якомусь парку.
Вечоріло, Віра замерзла на весняному вітрі. Але про повернення додому не могло бути й мови. Вона фізично не змогла б глянути Степану в очі. Вона не хотіла бачити його більше ніколи.
Від пережитого та холоду вона майже відключилася, коли хтось торкнувся за плече. Насилу повернувши голову, жінка побачила перед собою сиву бабусю.
– Ви в порядку? – співчутливо промовила та.
Віра хотіла кивнути, але раптом відчула, як по обличчю заструмилися сльози. Вона розплакалася так гірко, що бабуся опустилася поруч на лавочку і почала втішати.
Бабуся була не одна, а з внуком, хлопчику було років п’ять, тому люб’язно запросила Віру до себе на чай.
Вже сидячи в маленькій тісній кухні, Віра пила гарячий, дуже солодкий чай і намагалася заспокоїтися. Бачачи її стан, бабуся не розпитувала, а тихо заговорила сама.
Розповіла, що вона сама внука виховує, бо невістка подалася влаштовувати своє особисте життя.
– Важко вже. Мені під вісімдесят. Син пізно одружився, все перебирав і ось вибрав!
Віра перестала плакати і прислухалася до розповіді літньої жінки.
– А син де? – поцікавилася вона.
Бабуся посміхнулася.
– Син їздить на заробітки. Удома рідко буває. Я дивлюся, ти трохи заспокоїлася. Тоді давай знайомитись, мене звати Софія Петрівна. Зараз вечерю будемо готувати.
Так і залишилася Віра у них. Планувала ненадовго. Хотіла пожити кілька днів та квартиру зняти. Але все вийшло по-іншому.
Через день вранці жінку розбудив слабкий голос Софії Петрівни.
– Доню, допоможи, – це все, що встигла літня жінка сказати.
Коли за бригадою медиків зачинилися двері, вона безсило опустилися на диван.
– Ну що Артемку, тепер ми залишилися вдвох.
Хлопчик сів поруч, довірливо поклавши голову на її плече.
– Ти тільки, не йди, будь ласка.
Віра кивнула. Куди йти, коли хлопчика залишити нема з ким. Та й Софію Петрівну відвідувати треба. Невідомо ще, яка допомога їй знадобиться.
З Артемком вони порозумілися швидко. І через п’ять днів уже були найкращими друзями. Разом ходили по магазинах, разом наводили лад у квартирі та відвідували бабусю.
А ввечері в суботу повернувся син Софії Петрівни, батько Артемка.
– Вибачте, я не знав, що в нас гості, – зніяковів він.
Віра повільно прямувала до нього, коли хлопець смикнув батька за руку і промовив:
– Тату, Віра не гості. Вона моя мама, тільки це секрет.
Дорослі помітно зніяковіли.
– А де мама? – запитав чоловік.
Віра сумно хитнула головою.
– Ходімо. Я все поясню, – кивнула у бік кухні.
Потім вона годувала Андрія звареним напередодні борщем і розповідала про те, що сталося. Той її уважно вислухав, а коли вона закінчила, сказав.
– Залишайся, я не проти. Якщо мама привела тебе додому, значить, людина ти хороша. А біда може статися з кожним. Завтра, якщо не заперечуєш, з’їздимо до неї?
Так і залишилася жінка в домі Софії Петрівни. Згодом зустріла її з лікарні. І сама не помітила, як почала чекати Андрія з чергових заробітків.
Віра й не зрозуміла, коли між ними спалахнуло почуття. Швидше за все, з першої миті. Тільки зізнатися собі у цьому жінка не хотіла.
А через чотири місяці Андрій зробив їй пропозицію, і Віра з радістю погодилася. Через рік у них народився син. Артемко дуже зрадів появі братика.
Одного разу, гуляючи з дітьми на вулиці, вона зустріла свого колишнього чоловіка.
– Вітаю, – сказав Степан. – Бачу, ти щаслива. А в мене все погано, – Степану явно хотілося комусь вилити душу, – дитина виявляється не моя. Не хочеш повернутися? Адже у нас була така гарна родина.
Віра не відповіла нічого, але кивнула головою і попрямувала додому. Туди, де на неї чекали найулюбленіші на світі чоловіки.
Фото ілюстративне.
