– Я думаю, Тамаро, тобі не варто так поспішати з рішенням. Все ж, це твій син, і іншого у тебе не буде. А те, що невістка не така, як би тобі того хотілося, то тут як уже кому пощастить. Але, їй Богу, не раджу тобі ось так все рвати, – каже мені моя сусідка.
Я і сама розумію, що вона в якійсь мірі права, але просто я так більше не можу. Якби мені ще хто кілька років тому сказав, що я захочу продавати свою квартиру і переїжджати в своє містечко, з якого я родом, я б не повірила. Але через невістку і сина я просто змушена це зробити.
Сама я з невеликого містечка, але у 17 років поїхала в обласний центр, і там і залишилася, бо спочатку вчилася в кулінарному училищі, а потім і заміж вийшла.
Чоловік у мене був дуже хороший, але старший за мене майже на 15 років, я у нього другою дружиною була, з першою у них дітей не було. А у нас з чоловіком народився такий спільний синочок, щоправда, доволі пізно – мені на той час уже було 30 років, а чоловікові моєму 45.
Свого єдиного сина Юрія ми ростили в найкращих умовах, лише для нього старалися, і освіту дали, і квартирою забезпечили, та він так нічого і не зміг оцінити.
З університету сина вигнали за неуспішність, вчитися він не хотів, казав, що освіта – не головне в житті, а головне – бути здоровим і мати гроші.
Мені таке його формулювання не подобалося, але переконати його в чомусь було практично неможливо, тому я змирилася.
Батьків мого чоловіка давно не стало, і свою невелику двокімнатну квартиру вони переписали на єдиного внука. Юрій майже відразу як тільки закінчив школу, захотів жити окремо.
Я була проти, а чоловік дозволив. Через рік чоловіка не стало, і син пішов з університету. Вчитися більше він не хотів, знайшов роботу. Та з роботою йому чомусь не щастило – Юрій не затримувався більше місяця на жодній з них.
Вишенькою на торті стало одруження сина. Одного разу він сказав, що прийде в гості не один, а з своє дівчиною, якій збирається зробити пропозицію.
В мене в голові було одне лише питання – за що вони жити збираються, якщо мій син сам собі не може дати раду, а тут родина.
Щоб себе заспокоїти, я подумала, що спочатку поближче познайомлюся з майбутньою невісткою, її батьками, а тоді вже і буду якісь висновки робити.
Невістка мені не сподобалася зовсім – ні зовнішньо, ні характером, така ж як і мій син – чекає, що за неї хтось все зробить. Мене аж голова розболілася як я уявила собі, як вони мають жити.
Свати не приїхали, вони живуть доволі далеко і відразу попередили, що нічим, крім домашніх продуктів, вони не можуть допомогти. Але неабияк зраділи, що у зятя є квартира, і їм не доведеться хоч про житло для доньки дбати.
Я була настільки засмучена, що навіть весілля не хотіла робити, але син і не наполягав, вони просто розписалися. Здавалося б, тут можна б було мені і видихнути, але великі справи лише починалися. Ні син, ні невістка не мали стабільної роботи, тому за комуналку платила я, а продукти, як і домовлялися, передавали з села свати.
Я розуміла, що довго так тривати не може, молоді люди мають жити за свій рахунок і ще батькам допомагати, а не чекати підтримки від батьків.
Знаєте, то велика біда, коли діти працювати не хочуть, і хто з цим стикався, той мене зрозуміє. Ти ж заради них все життя стараєшся, а вони одним махом можуть все по вітру пустити.
Син нещодавно мені заявив, що вони вирішили квартиру продати, бо їм нема за що жити.
– А де ви тоді збираєтеся жити? – розгублено питаю.
– Ну як де? У тебе. Ти ж сама живеш у квартирі, місця всім вистачить, – каже син.
– А з чого ти взяв, що я вас прийму?
– Ти мама, і ти повинна…
Після цієї розмови я і вирішила продавати свою квартиру і їхати з обласного центру куди подалі, бо тут син з невісткою мені жити спокійно не дадуть.
Квартиру вони надумали продавати! А далі що? Стануть виживати мене з моєї квартири? На це чекати я не збираюся і зроблю крок, на який син з невісткою не сподівалися. Поїду куди подалі, і буду на відстані для них добра, як сваха моя. Від неї вони нічого, крім картоплі, не чекають, а я їх маю квартирами обдаровувати.
Я думаю, що в невеликому містечку мені на старість навіть спокійніше, єдине, що доведеться звикати до всього нового, але я готова. Нехай краще так, але в спокої. Бо як собі уявлю, що у сина з невісткою діти підуть, то вони і за них на мене відповідальність перекладуть, і тоді я вже не зможу просто так поїхати і їх залишити самих на себе.
Сусідка мене переконує, щоб я так не робила, каже, що це помилка, бо в наші роки в чужому місті, де нікого не знаєш, вже важко прижитися, але я думаю, що буде важче, якщо я тут залишуся.
А яка ваша думка? Що радите мені зробити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
