fbpx

Свати живуть у трикімнатній квартирі, в той час як наші діти з внуками – четверо в однокімнатній тісняться. Я кажу зятю, мовляв, нехай твої батьки вам теж допомагають, або нехай сам їде на заробітки. Та донька заборонила мені втручатися в їхнє життя

Донька вийшла заміж, але ні з зятем, ні з сватами нам дуже не пощастило. Ми для дітей все, а вони роблять вигляд, що вони тут ні до чого. Носимося з їхньою родиною з дня весілля, восьмий рік вже. То одне, то інше, але цього ніхто не цінить.

Коли виникло питання з житлом, свати вмили руки. А ми були змушені розміняти свою, щоб дітям квартиру купити. Не хотілося нам цього робити, бо у нас квартира була хороша, тепла, в цегляному будинку. Досі шкодую, але що поробиш – зате у дітей свій кут. Ремонт їм зробили, меблі купили, з онуками сидимо. А від сватів, батьків зятя, ніякої допомоги.

З внуками теж я допомагаю. Дочка зараз сидить в декреті з молодшою дитиною, а старший син – першокласник, то ж я воджу його в школу і забираю звідти. Дочці не розірватися ж, це нереально, дитину будити, одягати, йти з коляскою до школи! Ось ми і крутимося з дідом, обоє задіяні, кожен день до доньки, як на роботу, по черзі їздимо, допомагаємо.

Свати, як завжди, роблять вигляд, що це їх не стосується. Я взагалі на них дивлюся і дивуюся, як так можна? І з самого початку так було. На весілля, уявляєш, синові ні копійки не дали. Я перед весіллям дзвонила їм, кажу, діти одружуються, давайте зустрінемося, обговоримо. А свати мені по телефону – ну і що, що одружуються, вони, може, розлучаться через місяць, зараз, мовляв, всі розлучаються!

В результаті ми з чоловіком все зробили і квартиру дітям подарували, а свати прийшли на весілля як чужі люди і принесли в конверті 200 доларів.

І не зважаючи на таку ситуацію, зять ще від нас чогось вимагає. Квартира, яку ми їм вісім років тому купили – однокімнатна. Тоді цього більш ніж достатньо було, на двох. А тепер у них двоє дітей, і в однокімнатній квартирі їм чотирьом тісно, звичайно.

Я вважаю, що зять мав би вже трохи рухатися, дбати про сім’ю. Кажу йому – ну якщо ти сам не заробив на розширення житлоплощі, може, твої батьки допоможуть тобі хоч трохи, нарешті? Живуть вони удвох в трикімнатній квартирі, в якій, між іншим, нашому зятю належить третина. А якщо не хочуть допомагати – нехай, кажу, тобі хоча б твою долю виділять.

А він відмовився, не захотів просити у батьків. Каже, не зможу я батькам таке сказати! У них можливості немає допомогти, єдина квартира. Я кажу – а у мене повернеться, хочеш, я сама їм все скажу. Зять заборонив навіть починати з ними цю тему.

Я ошелешена такою його позицією. У батьків йому, значить, соромно брати, а у вас, по суті чужих людей, в абсолютно такій же ситуації – ні краплі не соромно. Заїхав і живе вже вісім років. Ну сам би заробляв тоді. Не знаю, люди ж якось квартири купують. Напевно, знаходять можливість, підробітки шукають, за кордон їдуть на заробітки.

Дочка мені потім каже, мамо, ну навіщо ти втручаєшся. Ну не хочуть свекри допомагати, і не будуть, це ж з самого початку було зрозуміло.

А мені прикро – ті батьки живуть собі на втіху, по санаторіям їздять, їм і слова сказати не можна! Зять, бачте, заборонив. Совісний такий! Щось перед нами з батьком йому не соромно.

Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.

You cannot copy content of this page