Я живу одна, чоловіка у мене немає, так вже склалося у моєму житті. Зате є вже у мене дорослий син – моє щастя на все життя, моя надія та опора на старості років. Життя мене вчило добре протягом багатьох років – зі своїми батьками я посперечалася через те, що народила, не вийшовши заміж, орендувала квартири, працювала з ранку до ночі.
Так і не помирившись, на жаль, зі своїми батьками, я успадкувала їх квартиру, коли їх не стало, а зараз не знаю, як вимолити у них вибачення, коли вони вже на тому світі.
Але все ж, труднощі в житті зробили мене сильнішою і мудрішою. Я ще в дитинстві синові говорила: «Що б не трапилося, я все буду робити заради тебе – і в щасті, і в труднощах!». Я стежила за будь-якою подією в його житті і в усьому намагалася допомагати: син відставав у навчанні, я брала підробіток для репетиторів, або збирала йому на подарунки, про які він мріє, не купуючи собі навіть шкарпетки. Ні, він не примхливий і не вимогливий, просто це так я хотіла – щоб його радувати, адже він ріс без батька, я намагалася хоч якось виправити це. Так, завдяки мені, він відучився в університеті і пішов працювати в головний офіс великої будівельної компанії.
Але поки він лише починав досягати хоч маленьких успіхів в кар’єрі, вирішив одружитися. Наречена, звичайно, красуня, нічого не сказати, мій син Данило простіше. Свати спочатку не хотіли ніякої розкоші, сказали, що краще за все посидіти вдома, вузьким колом, своєю ріднею.
Я бачила, як з цього приводу хвилюються молоді, особливо наречена, адже будь-яка дівчина хоче лімузин і весільну сукню. Подивилася я на смуток молодят і пішла брати кредит: 70 тисяч гривень на три роки, думала, що зможу впоратися з такою сумою. Хоча для мене це непросто, адже у мене мінімальна заробітна плата, якої ледь самій на життя вистачало, адже ще є комунальні, але нічого не поробиш – вже якщо у мене не було весілля, нехай син побачить те весілля.
Свати сказали, що я нерозумна, але тут же взялися організовувати весілля – на мої грошики. Навіть встигли пересперечатися в процесі: яку сукню краще купити, а ресторан престижніше. Ех, я тільки встигала помічати, як стрімко витрачаються мої гроші. Син мені докоряв за марнотратство, але я все одно була рада, бачачи, як він пишається мною. Найсмішніше, що з нашого боку на весіллі було всього 17 гостей, а з боку нареченої – 43. Але платила я, свати тільки подарували молодятам кішку «сфінкса», мовляв – молоді таку хотіли. А я витратилася на все – від костюмів до ресторану.
На жаль, син з невісткою почали сперечатися вже під час загального побуту: не розрахували сили і потреби один одного. Всі їх намагалися мирити, було затишшя якесь, але ненадовго, і так два роки в постійних суперечках. Син узяв на себе житло в кредит вже тоді, коли їх шлюб розвалювався. Невістка після розлучення забрала кішку і пішла до батьків. І цей рік вдався такий, що через обмеження різного роду з роботою стало складно, пішло прострочення по кредиту, вічно кручусь і ніяк не можу його оплатити. У сина незручно просити, у нього теж на квартиру багато йде.
Загалом, набралася я сміливості, прийшла до сватів. Взяла з собою звітність по весіллі, показала, що витратилася в основному на їх гостей, попросила допомогти мені закінчити цей рік з кредитом, нехай вони мені хоча б по трішки дають, скільки зможуть, мені все ж легше буде, незважаючи на те, що наші діти розлучилися.
Вони мене вислухали як нерозумну людину і сказали, що з самого початку вони не були налаштовані на пишне весілля, пропонували відзначити одруження вдома, так що вони нічого платити не будуть. Ну, якщо вони не хотіли ніякого пишного торжества, то чому ж стільки гостей в ресторан запросили? Я цього й досі не розумію.
Мене попросили за двері ні з чим, я їх тільки попросила синові нічого не говорити, адже він думає, що я регулярно сплачую за кредитом і проблем у мене ніяких немає, не хочу його засмучувати.
Але йшла додому з смутком на душі: сватів двоє, а я одна, вже від пару тисяч вони не збідніли б. Як же люди люблять щось дармове, коли все безкоштовно дається. Дуже прикро! Я, звичайно, якось викручуся сама, виходу іншого немає, не в перший раз для мене, просто шкода, що такі люди на шляху зустрілися. Ну і що, що я їм тепер не родичка. Чужими грошима колись приємно було кидатися і купу людей запрошувати. Несправедливо все це.
Я розумію, що сама винна, але я хотіла як краще дітям нашим зробити.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
