fbpx
Життєві історії
Свати наші на весілля не приїхали, сказали, що не можуть залишити роботу, лише гроші передали і все. Батьки зятя живуть в селі, мають велике господарство

Ми з Андрієм одружилися багато років тому, саме в той час у нас нічого свого не було – ні свого власного даху над головою, ні якогось нажитого майна, одні мрії у краще майбутнє: ми вірили, що всього досягнемо самі найближчим часом, були молоді, щасливі і сповнені мрій.

Лише важкі 90-ті внесли свої корективи, так швидко стати на ноги, як ми мріяли, нічого не вийшло, так, як би нам того хотілося. Але, не дивлячись на усі труднощі, які були на нашому шляху, батьків своїх ми нічого не просили, бо знали, що їм теж нелегко живеться.

Мої батьки виховували ще мого молодшого брата, вони жили у невеличкій двокімнатній квартирі, до того ж суміжній, а свекруха жила в однокімнатній квартирі двоповерхового старенького будинку. Куди ми до них підемо жити? Звичайно ж, довелося нам орендувати квартиру, адже у батьків для нас місця не було, ми самі це добре знали.

Згодом у нас народилася дочка. У ті часи був якийсь такий особливий собі поділ на бідних та багатих, і хоч ми жили в бідно, але всюди намагалися представити дочку як леді з вищого суспільства, чого б це нам з Макаром не коштувало. Напевно, це було нашою найбільшою помилкою того часу, та ми тоді на це якось не зважали, були зайняті зароблянням грошей, щоб нам жилося легше, і упустили найважливіше, як вже бачимо тепер.

Наша донька Антоніна тоді прекрасно бачила, чого нам вартує купити їй новеньку сукню, яку вона хоче. Самі не доїдали, але у доньки ж було тоді вже багато різних побажань, їх виконувати треба, щоб вона завжди була задоволена.

Тільки десь до кінця 90-х років у нас щось стало виходити, стали трішки ставати на ноги, ми з чоловіком відкрили свій невеликий бізнес. У той час якраз ми з Макаром вклалися в пайове будівництво і в 2005 отримали свою непогану квартиру в новобудові. Вона була не дуже великою за своїм розміром, але двокімнатна і нас це щиро тішило, що тепер у доньки буде свій власний простір, адже усі наші старання були лише заради неї і її щастя.

Та згодом ми свій бізнес закрили, у Макара мого почалися проблеми з самопочуттям, занадто багато хвилювань було у нього через роботу, він завжди переймався кожною дрібницею, хотів, щоб все вийшло, такий він мав характер. Макару потрібна була спокійна робота, і чоловік влаштувався звичайним працівником на завод, там хвилювань і великої відповідальності не було, просто працював добре, спокійно виконуючи свою роботу. Та й я з часом пішла за своїм фахом – вихователем в дитячий садочок, а недавно я вже вийшла на пенсію.

Грошей ми, звісно, таких не заробляли вже, як під час того, як мали свій бізнес, і цим постійно була незадоволена наша донька Антоніна, адже вона звикла до того, що ми лише гроші приносимо їй. Але якось втомилися ми від її різних потреб і постійних забаганок, та й час настав такий, коли вже не треба показувати себе в кращому світлі перед іншими, комп’ютерне століття інтернету, все і так як на долоні видно.

А потім Антоніна наша повідомила, що зібралася виходити заміж. Наречений такий – ні риба, ні м’ясо, ми з батьком, як тільки побачили його, то відразу зрозуміли, що він буде теж в усьому слухати Антоніну, бо наша донька з іншим жити не буде, вона собі сама такого чоловіка обирала.

У нашого майбутнього зятя самого нічого за душею немає, його тато й мама живуть в маленькому селі, свати навіть на весілля наших дітей не приїхали, сказали, що з роботи не відпросилися, тільки гроші відіслали. Дивно.

Але видно, що зять дуже любить нашу дочку, майже обожнює, готовий для неї на будь-яку мрію втілити в життя. Сам ще молодий, не встиг нічого досягти в житті, та це й зрозуміло. Молодята відразу стали орендувати для себе квартиру, причому оренду платили не вони, а сват наш, батько зятя надсилав гроші. У них в селі було господарство і корова, ще й працювали обоє з дружиною, вони постійно в роботі. Зять працює, дочка лінується зовсім щось робити, іноді кудись влаштовується, але ненадовго, ніде їй не подобається. Це ж зрозуміло, бо скрізь на роботі потрібно працювати, а вона до цього не звикла зовсім.

У минулому році не стало моєї свекрухи, її квартира залишилася Антоніні. Дочка з зятем спочатку зраділи такому подарунку: мовляв, зробимо недорогий ремонт і все буде добре, будемо жити там. Але будинок, в якому жила свекруха був досить старим вже, що весь ремонт нанівець: то грибок, то все тече по стінах, сантехніку поміняли усю абсолютно потрібно, але все одно в будинку прогнилі труби, в стіні – тріщини чималі. Так, важко жити, але все-таки не оренда. Тим більше батько зятя все одно надсилає гроші, які можна заощадити, правда, ні так багато, як раніше.

Ось дочка недавно прийшла до нас і стала говорити, що хоче з нами помінятися квартирами, щоб ми йшли в бабусину стару, а вона житиме в нашій квартирі з хорошим ремонтом, який ми зробили з батьком. Вона каже, що ми люди похилого віку, нам вже байдуже де жити.

Загалом, ми з чоловіком після того засмутилися дуже, він не хоче покидати нашу квартиру.

До сих пір йде одна й таж розмова від дочки, правда вона батька не чіпає – шкодує, але мене просить бути на її боці. Я відчуваю, що потихеньку починаю погоджуватися з нею. Але з іншого боку, квартира, в якій ми живемо, це наша заслуга лише. А у нас здоров’я вже не те, що було в молодості, щоб жити в складних умовах. Ось тільки так подумаю, як тут же дзвонить дочка і знову мене вмовляє, щоб я її зрозуміла і стала на її бік, щоб ми уступили їм свою квартиру. Причому так все переконливо говорить, що мимоволі я сама себе егоїсткою відчуваю, а з чоловіком боюся навіть заговорити про це. Ось як мені бути? З одного боку, і дочка права – вони молоді, народжувати ще будуть скоро, їм потрібні кращі умови, хороше житло. Але вона якось так все це робить, наче не просить у нас, а вважає, що ми їй це все винні, і ми немаємо права відмовити, вона ще й ображається.

Я мати, хочу кращого для своїх дітей, але й сама хочу жити в своєму домі на старості років.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page