Дочка моя вже 8 років заміжня. Весь цей час я не можу зрозуміти своїх сватів, які не беруть абсолютно ніякої участі у житті наших дітей. Я довго мовчала, бо думала, що вони зрозуміють і почнуть допомагати. Але цього не сталося, а зять мовчить.
Ми з чоловіком стараємося з усіх сил. Квартиру їм купили, перед тим продали свою велику, трикімнатну. За виручені гроші собі взяли невелику квартиру і дітям, щоб вони могли жити окремо. Ремонт їм зробили, меблі купили, з онуками сидимо… А зі сторони сватів – жодної допомоги!
Пам’ятаю, як вісім років тому ми з моїм Степаном сиділи на кухні, обкладені оголошеннями про продаж нерухомості. Наші пальці були в друкарській фарбі від газет, а в голові крутилася лише одна думка: «Дітям треба старт». Ми тоді не думали про свій комфорт. Звісно, міняти простору, обжиту трикімнатну сталінку з високими стелями на скромну «двушку» на окраїні було непросто. Але ж це для Оленки! Нашої єдиної донечки.
А що свати? На весілля прийшли як дорогі гості. Галина — матір зятя — вбралася в таку сукню, ніби на королівський прийом ішла, зачіску в салоні зробила. А коли дійшло до обдаровування, вони з чоловіком вийшли, посміхалися на всі тридцять два зуби, і протягнули конверт. Ті двісті доларів, які вони принесли, виглядали дуже скромно з їхньої сторони, адже ми дітям ключі від квартири вручили просто перед усім залом! Ведучий тоді в мікрофон кричав: «Ось це батьківський подарунок! Гніздечко для молодих!». Усі гості аплодували, у мене аж сльози на очі навернулися від гордості. А свати стояли поруч, плескали в долоні й навіть бровою не повели. Жодного сорому на обличчі.
Гроші з конверта, до речі, Оленка потім витратила на якісь дрібниці для кухні — блендер купила та штори. Ось і вся участь батьків зятя у створенні нової родини.
Минули роки. Зараз у доньки двоє дітей: старша онука Марійка вже першокласниця, і молодша Софійка, якій всього вісім місяців. І от почалися наші справжні «веселі» будні. Дитину треба до школи водити, потім забирати, на гуртки везти. Малеча на руках плаче, Оленка нічого не встигає, розривається між кашами, пранням і уроками старшої.
От ми й крутимося з чоловіком, обоє задіяні. Щодня до доньки, як на роботу, по черзі їздимо, допомагаємо. Мій Степан зранку біжить, щоб Марійку до школи відвести, бо зятю на роботу рано. Я о другій годині дня вже там, як штик — зміняю Оленку, щоб вона могла хоч у поліклініку з меншою сходити або просто поспати годину.
Одного разу вівторка я приїхала, ледве дихаючи, привезла повні сумки продуктів. Наварила борщу, наліпила вареників, стою біля плити, а Оленка колише Софійку, яка ніяк не заспокоїться через зубки.
— Оленко, — питаю тихо, щоб малу не розбудити, — а Галина Василівна хоч раз цього тижня дзвонила? Може, каже, приїду, погуляю з візочком навколо будинку, поки ти прибереш?
Дочка зітхнула, переклала малу на інше плече.
— Мамо, ну яка Галина Василівна? Ти ж знаєш, у неї суглоби крутить на погоду. Вона сказала, що їй важко на третій поверх без ліфта підніматися.
— Суглоби? — я ледве стримала обурення. — А на екскурсію в Карпати минулого місяця їхати їй суглоби не заважали? Фотографії у Фейсбуці виставляла, де вона біля водоспаду стоїть, цвіте і пахне! А до рідних онуків приїхати — то ноги болять?
Оленка лише очі опустила. Мені так шкода її стало. Вона ж у мене така терпляча, слова поганого ні про кого не скаже. А свати ніякої участі не беруть. Я взагалі на них дивлюся і дивуюсь, як це можна? Ні інтересу, ні участі, нічого… І так з самого початку!
В чому я бачу найбільшу проблему зараз — квартира, яку ми їм вісім років тому купили, всього-на-всього однокімнатна. Тоді, на весіллі, нам здавалося, що цього більш ніж достатньо. Молоді, дітей немає, місця для двох закоханих вистачало. А тепер у них двоє дітей. Тісно стало неймовірно!
Заходиш у коридор — і відразу перечіплюєшся за візок. Стіни обдерті колесами, бо розвернутися немає де. Поруч стоять самокат, ролики старшої, в кутку — складений велосипед. Санки на балконі ледве поміщаються, заважають білизну сушити. Купа речей, іграшок всюди… Марійка намагається робити уроки за маленьким кухонним столом, а поруч у стільчику для годування сидить Софійка і розмазує пюре по столу. І потім — діти ж ростуть. Зараз вони маленькі, якось туляться на одному дивані та ліжечку. Але думати треба на кілька років уперед! Скоро Марійці потрібен буде окремий куточок, свій письмовий стіл, шафа. Як їм усім чотирьом жити на тридцяти п’яти квадратних метрах?
Минулої п’ятниці зять, Ігор, прийшов з роботи. Я якраз збиралася йти додому. Дивлюся на нього — молодий, здоровий чоловік. Сів за стіл, Оленка йому швиденько тарілку супу поставила.
Я не витримала, сіла навпроти.
— Ігорю, нам треба серйозно поговорити, — почала я спокійним, але твердим тоном.
Він підняв на мене очі, тримаючи ложку в руці.
— Про що, Ганно Михайлівно?
— Про ваше житло. Ви ж бачите, що дітям тісно. Марійці вчитися ніде. Треба розширятися. Однокімнатна квартира для чотирьох — це не діло. Якщо ти сам зараз не заробив на розширення житлоплощі, може, твої батьки допоможуть трохи нарешті?
Ігор помітно напружився, поклав ложку назад у тарілку.
— Ганно Михайлівно, мої батьки живуть на пенсію. Звідки у них гроші на доплату за квартиру?
— Ну як це звідки? — обурилася я. — Живуть вони вдвох у величезній трикімнатній квартирі в центрі міста! У тій самій, в якій, між іншим, тобі належить третина за документами. Ви ж її приватизували всі разом, коли ти ще в школі вчився. Якщо вони не хочуть або не можуть допомогти грошима — нехай, говорю, тобі хоча б твою частку виділять. Нехай продадуть ту трикімнатну, куплять собі гарну двокімнатну, а різницю віддадуть вам. Це ж логічно! Навіщо їм двом стільки простору, коли рідні онуки на головах один у одного сидять?
Ігор почервонів, стиснув кулаки.
— Я нічого не буду просити у батьків! — відрізав він. — Я не наважуся їм таке сказати. Це їхній дім, вони там усе життя прожили. У них немає можливості допомогти, це їхня єдина квартира. І я вам дуже прошу, Ганно Михайлівно, не лізьте в це. Забороняю вам навіть розмовляти з ними на цю тему!
Я аж рот відкрила від такої зухвалості.
— Забороняєш? — перепитала я. — Онукам тісно, ми з батьком останні сили віддаємо, а ти мені забороняєш? Значить, у своїх батьків тобі соромно брати, а у нас — не соромно? Заїхав у квартиру, яку ми купили, і мешкаєш уже вісім років на всьому готовому! Ну сам би заробляв тоді, шукав би кращу роботу!
Ігор нічого не відповів. Встав з-за столу, лишивши суп недоїденим, і пішов у кімнату.
Проте я ж бачу, як він працює. Особливо не напружується. Звичайна державна контора, стабільний оклад, ніяких премій чи перспектив. До сьомої вечора відпрацював — і бігом додому, на диван перед телевізором або з телефоном у руках. Я не знаю, люди ж якось квартири купують у його віці! Мабуть, знаходять можливість, підробітки беруть, ночами не сплять, крутяться, таксі підробляють, або з батьками якось домовляються, шукають компроміси… А тут — повна апатія. Його все влаштовує. Головне, щоб його не чіпали.
Коли Ігор пішов, Оленка підійшла до мене на кухні. Очі червоні, ледве сльози стримує.
— Мамо, ну навіщо ти лізеш? — тихо, з докором сказала вона. — Ну не хочуть свекри допомагати, і не будуть, це вже давно ясно. Ти тільки сварки в нашу сім’ю приносиш. Ігор тепер ходитиме сердитий три дні.
— Донечко, — я взяла її за руки, — я ж для вас стараюся! Мені серце крається дивитися, як ви тут тулитеся. Чому ми з батьком маємо віддати останнє, сорочку з себе зняти, а ті батьки живуть виключно для себе? По санаторіях їздять, у Трускавець щоліта, здоров’я поправляють, меблі міняють, шпалери дорогі купують. А ми маємо знову ламати голову, як дітям допомогти! Хіба це справедливо?
— Життя взагалі несправедливе, мамо, — зітхнула Оленка і відвернулася до раковини мити посуд.
Я пішла додому з важким серцем. Цілу ніч не спала, все думала. Чоловік мій, Степан, каже: «Галю, облили в спокої. Не наше це діло, самі розберуться». Але як облишити? Це ж моя дитина! Мої онуки!
У суботу вранці я не витримала. Чоловік пішов у гараж, а я сіла на дивані, взяла телефон і набрала номер свахи. Руки трохи тремтіли, але я налаштувала себе на рішучу розмову. Досить мовчати. Вісім років терпіння лопнули.
Після кількох довгих гудків у слухавці почувся спокійний, навіть трохи сонний голос Галини:
— Алло, слухаю вас, Ганно Михайлівно. Доброго ранку.
— Доброго ранку, Галино Василівно, — відповіла я, намагаючись говорити впевнено. — Нам треба поговорити про наших дітей. Ситуація критична.
— Щось сталося? — в голосі свахи з’явилися нотки легкої тривоги. — Діти захворіли?
— Слава Богу, здорові. Але умови, в яких вони живуть — це катастрофа. Ви давно у них були? Бачили, що там робиться? Дітей уже двоє, квартира однокімнатна, повернутися ніде. Марійці вчитися важко, маленька Софійка плаче. Треба молодим квартиру купити. Хоча б двокімнатну, а краще трикімнатну, на перспективу.
У слухавці повисла пауза. Я чула, як Галина Василівна зітхнула.
— Ганно Михайлівно, — почала вона повільно, наче пояснювала щось дитині. — Ви ж знаєте нашу ситуацію. Грошей у них немає. Тобто, у нас немає. Ми з чоловіком живемо на звичайні виплати. Звідки у нас капітал на купівлю нерухомості?
— Галино Василівно, давайте відверто, — перебила я її. — У вас велика трикімнатна квартира. Навіщо вам двом такий метраж? Там є частка Ігоря. Ви могли б розглянути варіант обміну або продажу. Переїхати в меншу, затишнішу, а різницю віддати сину на перший внесок або на доплату. Ми зі свого боку теж подумаємо, що можна зробити, хоча ми вже й так квартиру їм дали.
Голос свахи миттєво змінився, став холодним і відчуженим.
— Ганно Михайлівно, ми свою квартиру заробили чесною працею, пропрацювавши тридцять років на заводі. Це наше житло, наш спокій. Ігор — дорослий чоловік, голова родини. Він має сам думати, як забезпечувати своїх дітей і як розширювати житло. Ми свого часу починали з кімнати в гуртожитку і ні в кого нічого не просили. І вимагати від нас продавати наш дім під старість — це, щонайменше, некоректно.
— То виходить, ви вмиваєте руки? — обурилася я. — Рідному сину і онукам помогти не хочете?
— Ми допомагаємо тим, чим можемо. На свята подарунки привозимо. А житлові питання Ігор має вирішувати сам. Вибачте, у мене закипає чайник, мені пора йти. На все добре.
І в слухавці пішли короткі гудки.
Я припустила, що відповідь буде саме такою, але в глибині душі все ж сподівалася, що хоча б цього разу свати мене підтримають. Сподівалася, що в них прокинеться якась совість чи батьківський інстинкт. Але ні. Повна стіна байдужості.
Тепер я сиджу і не знаю, що робити далі. З одного боку, Оленка на мене ображається, що я втрутилася і подзвонила свекрусі. Зять ходить вовком, зі мною заледве вітається через зуби, коли я приходжу допомагати з дітьми. З іншого боку — проблема нікуди не зникла. Квартира залишається маленькою, речей стає все більше, діти ростуть щодня.
Ми з чоловіком розуміємо, що треба якось дітям допомогти, але що робити, не знаю. Нам уже за шістдесят. Свою велику квартиру ми вже віддали. Грошових збережень, яких вистачило б на купівлю ще одного житла чи велику доплату, у нас немає — все пішло на ремонти та лікування за ці роки. Знову влазити в борги чи брати кредити на наше ім’я в такому віці — це просто безумство, ми не зможемо їх виплатити з наших пенсій.
А дивитися, як моя донька згасає від цієї побутової тісноти, як зять демонстративно ігнорує проблему, а свати спокійно купують путівки в черговий санаторій і розповідають про «самостійність», у мене просто немає сил.
Чи правильно я вчинила, що зателефонувала свасі й висловила все прямо? Чи справді батьки мають право повністю відхреститися від допомоги дорослим дітям, коли ті опиняються у скруті, і жити виключно для власного задоволення? Як змусити зятя ворушитися, якщо його власна мати виростила його з думкою, що ніхто нікому нічого не винен? І головне — як тепер допомогти Оленці й онукам, не зруйнувавши при цьому її шлюб остаточно?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
