Вхідні двері здригнулися з такою силою, що стара штукатурка над одвірком посипалася дрібним пилом на килимок.
Софія Марківна, знесилена, закрила обличчя долонями, відчуваючи, як тремтять пальці.
Вона повільно опустилася на край кухонної табуретки, намагаючись вгамувати почуття.
Адже ранок починався так мирно.
Донька Ольга завітала ні світ ні зоря, як і кожного дня.
Вона жила за два квартали від матері й щоранку забігала, щоб завезти свіжі продукти та зробити Софії Марківні необхідні процедури.
З одного боку, немолода жінка тішилася такою увагою: якби у Ольги була своя родина, діти, чоловік — хіба вона могла б стільки часу приділяти старій матері?
Але з іншого боку – сусіди вже давно дивилися скоса.
Мовляв, доньці вже за тридцять, а вона все біля материної спідниці.
Хтось навіть пустив плітку, ніби це Софія Марківна навмисно тримає доньку самотньою, аби не лишитися без догляду.
— Ольго, — обережно почала мати, поки донька викладала на стіл домашній сир та соковиті томати, куплених у фермерів. Софія Марківна терпіти не могла магазинного «пластику». — Може, ти вже замислишся про малечу? Роки ж летять, уже четвертий десяток пішов.
Ольга зціпила зуби.
Ця тема була і болюча, яку ятрили щодня.
— Мамо, ну знову ти за своє. Навіщо мені це зараз? Ти хоч уявляєш, скільки коштує виростити дитину? Мені доведеться покинути перспективну роботу, забути про кар’єру.
Софія Марківна зітхнула:
— Та якось люди вирощують. Ось у Ганни з третього під’їзду донька вже сьоме дитя чекає. І не працює ні дня, держава допомагає.
— Мені байдуже до твоєї Ганни! — різко відрізала Ольга. — Її Світлана нічого, крім як народжувати, не вміє. Вже вчетверте заміж вийшла. А я хочу іншого життя!
— Треба народити, доню! — підвищила голос мати. — Потім лікті кусатимеш, та буде пізно. Мама тобі зла не побажає.
Зазвичай Ольга просто мовчала, але сьогодні греблю прорвало.
— Та скільки можна мені про це говорити! — вигукнула вона, і в її очах спалахнули сльози гніву. — Тобі треба, то ти й народжуй! А мені не потрібні ці крики, пелюшки й вічний безлад. Вони мене дратують!
— Але ж я тебе народила, — тихо промовила Софія Марківна.
— А я тебе про це просила?! — вигукнула донька, і ці слова були для мами важкими. — Всю молодість я провела в лахмітті, доглядаючи за твоїми синами! У мене не було дитинства, лише обов’язки!
Ольга вибігла з кухні, лишивши матір наодинці з цим страшним зізнанням.
Софія Марківна дивилася на зачинені двері, а перед її очима, мов у калейдоскопі, проносилося власне життя.
Софія завжди марила великою, галасливою родиною.
Сама вона виросла в інтернаті й понад усе хотіла мати власний дім, де пахне пирогами, а навколо столу сидять діти та коханий чоловік.
З Олексієм вони зустрілися майже одразу після випуску.
Він гарно залицявся, обіцяв золоті гори. Вона була горда: перша серед подруг вийшла заміж.
Народилася Ольга, а за нею — поріжки-близнюки Петро та Андрій.
Життя здавалося ідеальним, аж поки важкий випадок на будівництві не забрав Олексія.
У тридцять років Софія лишилася вдовою з трьома малими дітьми на руках.
Тоді багато хто подався в «човники», і Софія не стала винятком.
Перша поїздка до Туреччини була сповнена хвилювань і сліз: залишити дітей самих було страшно.
Але коли привезене хутро та яскраві сукні розійшлися на ринку за лічені дні, вона зрозуміла — це єдиний шлях.
Діти майже не бачили матері.
Вона або мерзла на розкладці під дощем, або була в дорозі.
Зате вдома з’явилася ковбаса, справжні фрукти й модні кросівки.
Вона виривала цей добробут зубами у долі.
Звісно, за нею доглядали чоловіки.
Софія була ще красивою, але вона заприсяглася: жодного вітчима в домі, поки діти не виростуть.
Боялася, що чужий чоловік чимось образить її таку улюблену донечку, яка так нагадувала Софію в юності.
Лише раз вона ледь не піддалася почуттям.
Віктор, майстер з ремонту взуття на тому ж ринку, був надійним і спокійним.
Він був вдівцем, і Софія почала мріяти про спільні вечори, про ремонт у вітальні, про те, що вона — звичайна жінка, а не постійна робітниця, яка все тягне на собі. Їй було сорок п’ять — вік, коли ще можна було вхопити жіноче щастя.
— Мамо, ти що, жартуєш? — Ольга подивилася на неї з таким презирством, що Софія відчула себе школяркою. — Ти на свій вік поглянь. Навіщо тобі цей чоловік у хаті? Тобі нас мало?
— Він добрий, Ольго, — виправдовувалася мати. — Працює, не п’є. Мені ж теж хочеться тепла. Ви роз’їдетеся, а я що?
— Мамо, — суворо сказала донька. — У тебе вже сивина в косах, а ти про весілля. Заведи кота. А краще — чекай на онуків, ми тобі швидко їх народимо, будеш бавитися досхочу.
Софії стало соромно.
Вона відмовила Віктору.
А через кілька місяців дізналася, що він одружився з жінкою, навіть старшою за неї.
«Мій обов’язок — служити дітям», — повторювала вона, тамуючи біль від самотності.
Сини врешті роз’їхалися: один у столицю, інший — за кордон.
Поруч лишилася тільки Ольга, яка так і не створила власної сім’ї, присвятивши себе кар’єрі.
Софія Марківна важко піднялася і підійшла до серванта.
Вона дістала вишукану порцелянову чашку з блакитними візерунками.
Цей набір вона привезла з першої закордонної поїздки, але ніколи не наважувалася ним користуватися — берегла для «особливого випадку».
Весь цей час вона пила чай зі старої кружки з відбитим краєм.
Тепер, згадуючи життя, їй стало шкода не чашки, а себе.
Чай з нової порцеляни виявився надзвичайно ароматним.
Софія Марківна заплющила очі.
Що, якби вона тоді не послухала доньку? Що, якби дозволила собі бути просто жінкою?
Почувся звук ключа. У кухню зазирнула Ольга.
Очі в неї були заплакані.
— Мамо, пробач. Я не хотіла цього казати. Не знаю, що на мене найшло, просто накопичилося.
— І ти мене пробач, — усміхнулася Софія Марківна. — Я рада, що в мене є ви троє. Попри все. Але ти права — кожен має право на власне щастя. Воно не буває однаковим для всіх.
Ольга обійняла матір і прошепотіла:
— Знаєш, я зустріла людину. Мене кличуть заміж. І я думаю, що ми все ж спробуємо щодо дитини. До речі, у мого майбутнього чоловіка батько теж вдівець. Дуже інтелігентна людина. Може, ще погуляємо на вашому весіллі, мамо?
Софія Марківна вперше за довгі роки відчула, як на душі стає легко.
Вона зробила ковток чаю зі своєї найкращої чашки й зрозуміла: ніколи не пізно почати жити для себе.
А ви як гадаєте, чи варто відмовлятися жінці від заміжжя,
Фото ілюстративне.
