Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно, але вона вже звикла до такого. За ці роки вона навчилася жити без чоловіка – без тепла, без опори, без слова підтримки. Їй було всього тридцять два, коли доля вирвала в неї Івана, її чоловіка. Двоє дітей – Марічка й Андрійко – залишилися на її руках, а разом із ними – город, худоба, поле й старенька хата, яку треба було втримати.
Того дня, коли хоронила Івана, хтось із людей шепнув:
– Молоденька ще, най собі життя складе…
Але вона тоді тільки зціпила зуби. Не до того було.
Минали роки. Її руки стали шершавими від роботи, спина зігнулася від носіння відер, а очі втратили блиск. Вона зранку бігла на поле, потім до корови, потім у школу – прибиральницею там працювала, щоб хоч копійку мати.
Сусіди радили:
– Ти б, Олено, когось знайшла. Дітям батько потрібен. Та й тобі без чоловіка в селі дуже важко.
Але вона тільки відмахувалась:
– Мені б на плаву втриматися, а не чоловіка шукати.
У неї справді роботи було стільки, що на все життя вистачило б. Якби не Петро – сусід із кінця вулиці, певно, й не впоралася б.
Петро був сирота. Виховувала його тітка, сувора жінка, яка весь час нагадувала йому, що він “не свій”, “наприхлібець”. Хлопцеві було всього вісімнадцять, коли він почав допомагати Олені: то дров наколе, то воду з криниці принесе, то дітям щось полагодить.
– Дякую, Петре, – казала вона. – Я навіть не знаю, як би без тебе була.
– Та що ви, Олено, – усміхався він, – мені не важко.
І так потроху вони звикли одне до одного. Він приходив після своєї роботи, приносив щось з базару для дітей, лагодив паркан, а вона щоразу віддячувала пиріжками чи борщем.
Минуло кілька років. Петро змужнів, став гарним парубком: високий, плечистий, очі сині, як весняне небо. А Олена вже й не помічала, що люди в селі почали шепотіти.
– Бач, молодий хлопець, а все біля неї крутиться…
– Та то ж у нього, певно, на неї око!
Одного вечора, коли вона вийшла на подвір’я винести сміття, Петро стояв під грушкою й чекав.
– Чого ти тут, Петре? – здивувалася вона.
– Хотів поговорити.
– Про що?
Він довго мовчав, потім набрався духу:
– Я вас люблю, Олено.
Вона спершу розсміялася. Думала, жартує. Але він дивився так серйозно, що сміх застряг у горлі.
– Не кажи дурниць, Петре. Ти молодий, а я вдова з двома дітьми. Я не буду тобі життя псувати.
– Ви мені нічого не псуєте. Я вас кохаю, і нікого більше не хочу.
Вона похитала головою:
– Люди засміють.
– Хай сміються. А мені байдуже. Скоро мені йти нема буде куди – тітка сина женить, невістку додому приймає, каже, щоб я звільняв хату.
– А ось воно що, то ти через хату до мене? – гірко спитала.
– Ні, – відповів тихо. – Через кохання. Бо я тебе люблю, Олено.
В ту ніч вона довго не спала. В голові крутилося його “я тебе люблю”. Вона боялася. Боялася знову втратити, знову відкритися. Але серце стискалося щоразу, коли думала, що він піде й вона більше не почує його кроків на подвір’ї.
Через тиждень вона сама прийшла до нього. Стояла біля тітчиної хати й чекала, коли він вийде.
– Петре, – сказала тихо, коли він підійшов, – якщо вже вирішив, то йди. До мене.
Він довго дивився, ніби не вірив, а потім просто обійняв її.
Весілля вони не робили – тихо розписалися в сільраді. Тітка, дізнавшись, влаштувала скандал:
– Та ти що, з глузду з’їхав? Вона ж удова! Старша від тебе!
– Зате добра, – спокійно відповів він. – І я її люблю.
Село ще довго перешіптувалося, але з часом усі звикли. Бо бачили: живуть мирно, діти доглянуті, хата чиста. Петро став господарем – працював на фермі, купив мотоцикл, допомагав усім у селі.
А Олена… Вона розцвіла. Її очі знову світилися, сміх знову лунав у хаті. Вони разом посадили сад, відремонтували старий дах, зробили ганок. Потім народився син. А за ним – ще один.
А Олена наче ожила. Бо тепер мала те, чого не мала навіть у молодості – справжнє щастя.
Минуло багато років. Петро вже не був тим юнаком, а став сивим чоловіком, опорою для великої родини. Вони сиділи якось на лавці біля хати, діти бігали подвір’ям, онуки сміялися.
– Знаєш, Петре, – сказала Олена, – я колись думала, що після Івана вже не зможу нікого полюбити.
– А я колись думав, що любов – то тільки в книжках, – усміхнувся він.
– І як же воно?
– А воно, Олено, виходить, що найбільше кохання приходить тоді, коли вже нічого не чекаєш.
Вона притулилася до нього, вдихнула запах сіна, диму й спокою. Бо в тому спокої була вся її доля – важка, правдива, але світла.
Її історія стала прикладом для всіх у селі: що любов не питає про вік, про минуле, про думку людей. Вона просто приходить – у свій час, до тих, хто вміє чекати й берегти.
І коли ввечері вона запалювала лампу на вікні, то часто думала про той день, коли він стояв під грушкою й зізнавався їй у коханні. Як добре, що тоді вона не прогнала його вдруге. Бо якби прогнала – то, може, й досі стояла б сама під тою самою грушкою, дивилася б на небо й думала, що життя минуло.
А так – життя тільки почалося. І тривало в любові, у сміхові дітей, у запаху свіжоспеченого хліба, у лагідному слові “Олено, я вдома”.
Бо що не кажіть, а якщо по життю є рідна душа, то і жити веселіше…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
