Про те, щоб поїхати в гості до сестри, Марія давно думала, але все ніяк не знаходила часу. А тут якось раптом вирішила – все, треба їхати. За господаркою попросила приглянути сусідку, в суботу зранку вирушила на залізничний вокзал.
В поїзді був час і Марія згадувала своє життя. Вийшла заміж за Михайла молодою. У чоловіка були золоті руки, він відразу відремонтував будинок, займався господарством, в селі працював трактористом. Жили вони собі добре, одне засмучувало: мріяв Михайло про спадкоємця, та все даремно. До лікаря в район ходила, пуття ж все одно не було. Сироту збиралися пригріти, та поголоску людського побоялися, надумали, мовляв, на старість років, скажуть.
А роки бігли. Все частіше і частіше стали називати в селі Михайла дідом. Згас він тихо, в яскравий вересневий день. Відтоді, як не стало Михайла, в душі Марії як би щось похитнулося. І в колгоспі працювала раніше, і по дому управлялася, а все не те, як колись, – сили помітно зменшилися.
По правді сказати, на життя Марія не скаржилася, невелика пенсія колгоспниці, але на хліб, на чай, на цукор вистачало. Інша справа – дрова, літній людині клопоту з ними не оберешся.
Сусіди Марії радили їй їхати з села, кажуть, літо живи тут, як на дачі, а на зиму до сестри молодшої, Люби, в місто просися, візьме тебе в свою квартиру перезимувати.
Але Любу просити не треба. Сама не раз запрошувала сестру, у мене, мовляв, житлоплоща велика, квартира зручна, живи щозими на здоров’я, телевізор дивись, радіо слухай.
А чому б і не пожити? Тим більше Люба мало не щоліта у неї відпочиває, загоряє, за грибами-ягодами ходить, молоко і яйця сільські їсть.
Ось і наважилася Марія їхати до молодшої сестри Люби погостювати на зиму.
Люба в місто поїхала ще після школи. І на швейній фабриці працювала, і на заводі, де фарбу роблять, і на будівництві. По приватних квартирах, по гуртожитках поневірялася, заробітки були малими, перебивалася з хліба на воду.
Але їй пощастило вдало вийти заміж. Василь працював водієм, по далеких місцях їздив і квартиру мав. Любу відразу ж на базу торгову влаштував, різноробочою. Років десять, мабуть, жили душа в душу. А потім ніби тріснуло. Це коли Люба комірницею на своїй базі стала працювати. Довго затримувалася на роботі. Правда, дітей у них не було. Пішов від неї Василь.
Незабаром Любу завідуючою базою призначили, а потім і двокімнатну квартиру в новому будинку дали. В цій квартирі Марія і зимуватиме цього року.
Через кілька годин Марія стояла на сходовому майданчику шостого поверху біля дверей квартири, де жила Люба. Була неділя, і сестра виявилася вдома. Вона з радістю запросила Марію увійти.
Не без гордості показала вітальню, де стояли великий телевізор, засклена шафа з книгами, сервант, повний дивовижного кришталевого посуду, два м’які крісла, низенький столик на тонких ніжках. Провела і в спальню, і на кухню, і в ванну. Все було зроблено дуже до ладу.
– Так ось і живу, – сказала Люба, коли вони на кухні нарешті сіли пити чай.
– Що сказати, – розвела руками Марія. – Добре живеш. Подивилась би наша мама, не повірила б. В старовину, мабуть, пани так не жили.
Люба пожвавилася:
– Думаєш, все само прийшло чи з неба впало? Чекай! Жити вміти треба. Головне – свого не упустити. Ну, звичайно, і щоб голова варила.
Спати гостю Люба поклала в вітальні на розкладачці і, вимикаючи в кімнаті світло, сказала:
– Якщо вночі захочеш в туалет йти, дивись, не зачепи в потемках сервант. Там дуже дорогий посуд. А вранці встанеш, на кухні чайник буде стояти. Я на роботу рано йду, так що воду сама закип’ячу. Ти до плити поки не підходь.
Так і почалося для Марії нове, незнайома міське життя. Ночами довго не могла заснути на розкладачці, вранці пила чай, а потім ходила по великій кімнаті, довго стояла біля вікна, дивилася на сірі, одноманітні коробки багатоповерхових будинків.
Люба з роботи приходила весела, за вечерею їла мало, без угаву розповідала про торговельні справи: про дефіцитні товари, що надійшли на базу, про те, як зі знанням справи вона їх розподіляє по магазинах, про потрібних людей, які поважають її і ніколи не дадуть в образу.
– Ти, ніби як сумуєш? – зауважила якось Люба. – Зрозуміло – місто не село. Звикай! Телевізор дивитися, воно, звичайно, веселіше б було. Так, бач, він у мене кольоровий, дорогий, а ти не на ту кнопку натиснеш, шукай вітру в полі.
Довгими, темними ночами, лежачи з розплющеними очима на вузькій розкладачці, все частіше згадувала вона своє життя в селі.
Якось чи то з нагоди якої події, чи то просто так, що бувало нерідко ввечері, у Люби зібралася весела компанія. У великій кімнаті стояв шикарно накритий стіл. Марію до гостей не запросили.
Люба видала сестрі чистий фартух і веліла бути на кухні. Час від часу вона сама забігала сюди взяти щось з холодильника, а Марії сунула в руки брудні тарілки, щоб та їх помила.
– Потрібні люди у мене зібралися, Марія, великі люди. Ми тут такі справи провернем, – раділа Люба.
В ту ніч Марія зовсім не могла заснути. Сірим клубком крутилися думки, породжуючи сум’яття почуттів, безперервну низку невпевненості і сумнівів.
Рано-рано вона квапливо встала, не включаючи світло, одяглася, акуратно склала розкладачку, зібрала в сумку нехитрі пожитки, знайшла в ніші свої м’які розтоптані черевики і старомодне зимове пальто, як би роздумуючи, постояла в передпокої, обережно повернула засуви і, полегшено зітхнувши, вийшла.
Через дві години перша ранкова електричка везла її до тихого рідного селища. За вікном проносилися засніжені простори, що потонули в заметах села. Тиха, світла радість наповняла душу Марії.
Думалося про те, що грудень вже минає, що через місяць-другий сонце буде заглядати в віконця її хати, що в селі, мабуть, возять на поля добрива і непогано б випросити гною для свого городу, що дров сусід Степан, звичайно, привезе. Так що все має бути добре! Сили, Слава Богу, ще є.
А Люба нехай живе як знає. У кожної з них давно своє життя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
