fbpx
Життєві історії
Сусідка на днях прибігла до моєї недужої сестри і стала просити, щоб та їй буряк з погреба дістала. Сама вона не може, вже роки немолоді, а невістка в неї така недобра – сама поїхала за кордон, а її до себе брати не хоче

На сьогоднішній день мені вже 54 роки, але в старенькі бабусі я себе ще не хочу записуватися, у мене ще стільки багато хорошого попереду, можна сказати – пів життя, і таке відчуття, що ніколи не запишу себе у старенькі бабусі, адже душею я ще зовсім молода жінка, завжди стараюся йти в ногу з часом.

У мене є двоє дітей: син, він одружений, Дмитрові зараз 28 років, є онук 6 років і дочка студентка.

Дмитро мій вже чимало часу не потребує ніякої особливої фінансової допомоги, він людина самостійна в цьому плані, наче в житті влаштований добре, але я часто беру до себе онука, щоб молоді побільше відпочивали, щоб мали час на себе, а своїй доньці-студентці ми з чоловіком постійно надсилаємо грошові перекази, грошей у нас небагато, але допомагаємо чим можемо, щоб на все необхідне дитині вистачало, щоб їй з чоловіком там хоч трішки легше жилося, хоч вона і нічого в нас не просить ніколи.

Зате у мене серце за неї спокійне, адже я знаю, що донька моя забезпечена всім необхідним і життя у неї хороше.

А ще влітку я беру путівку не на моря, а їду лише до своєї недужої рідної сестри, вона живе з нашим стареньким батьком в одній невеличкій старенькій хатинці.

Я їм там постійно допомагаю з городом і господарством, і грошей їм теж даємо з моїм чоловіком при потребі, адже розуміємо, що їм важко, у мене добрий чоловік, він все розуміє і нічого не шкодує для моєї родини, і вони усі люблять та поважають його.

А ще я в село свого онука беру, він там на свіжому повітрі грається, з сусідськими дітками ми ходимо до річки. Я – затребувана людина, я потрібна рідним людям, я їх люблю, і вони відповідають мені взаємністю, у нас дуже добрі та теплі відносини.

Нехай скільки хочуть, стільки і експлуатують мене, звертаються до мене, щось просять, я хочу бути потрібною їм.

Я лише рада, що не сиджу вдома, що вони роблять моє життя сповненим яскравих і не дуже подій, але я завжди поруч з найріднішими людьми і це добре.

Але мене дивують деякі мої однолітки. Для деяких, таке враження, що наш вік – це щось вкрай старече і всі їм щось винні, всі мають ними цікавитися, мало не щодня, тільки їм і дзвонити і глядіти їх, як малих дітей!

Причому допомогти своїм дітям, які лише одружуються, встають самі на ноги та мають маленьких діток, вони навіть не думають!

Ну так, все буває, здоров’я вже не те. Багато вирішують ліки, прийняті вчасно і позитивний настрій. На рахунок спорту, фітнесу та пробіжок нічого говорити не буду, я з цим не дружу, але і не виключаю, що це теж великий плюс для здоров’я і для бадьорості навіть і у нашому віці.

Як тільки я приїжджаю в село до своїх рідних, бачу за парканом сусідку, мою однолітку, вона дуже дивна жінка, як на мене.

У неї постійно такий запущений город, як там вона не намагається горбатитися, завжди бур’ян високий. Як зігнеться, то її там і не видно. Запропонувала якось їй свою допомогу, адже бачу, що їй важко, не справляється вона:

– Не потрібно, – каже вона мені непривітно, якось зовсім сердито, наче я їй запропонувала щось недобре.

Ось сестра і розповіла, що ця жінка дуже жадібна і любить скаржитися на сина з невісткою. Все, що вона вирощує на городі – це тільки її, вона ніколи ні з ким не ділиться, усе згниє, але вона рідним нічого не запропонує.

Краще все погниє у неї на городі чи в погребі, ніж дасть комусь. Один раз моя сестра була свідком, як ця сусідка влаштувала суперечку з приводу того, що її маленька внучка зірвала найбільший помідор з гілки і почала його смачненько їсти ще прямо там, на городі. Сестра спочатку думала, що сусідка сварить її, що помідори не помиті, аж ні:

– Це для консервації, а не для того щоб їх зараз їсти!

Відтоді її сина з сім’єю ніхто не бачив у матері.

Ось і моя допомога цій сусідці мабуть не знадобилася по тій же причині – щоб я у неї помідорку не з’їла, або ще щось не взяла чи не попросила, адже я з міста, мені обов’язково щось може знадобитися з її слів.

Вона закриває багато банок і виставляє їх до дороги на продаж – причому, тільки ввечері, після основної її роботи, або на вихідні. Всьому селу скаржиться, що вона зовсім убога та хвора, діти їй не допомагають, відвернулися від неї на старості років, але сама всю готівку носить в банк під відсотки. Кому збирає?

Сина свого не любить, невістку взагалі за людину не вважає, а внучка для неї наче чужа дитина, наче не рідна їй. А більше нікого у неї немає. Навіть усі свята вона одна зустрічає, просто сидить на самоті. Я у неї на порозі ніколи ні кота, ні собаки не бачила мабуть на них теж зайвого шматка хліба шкода.

Нічого не розумію! Хіба можна так: сумувати від самотності при наявності рідних, яким можеш допомогти дати все що завгодно, але вперто не хочеш? Це не обов’язок, це радість – просто так, дати – щоб порадувати своїх найрідніших людей! Мені чомусь таких жадібних і постійно шкодуючих себе абсолютно не шкода.

Діти це наша найбільша в житті радість, і в потрібний момент лише вони будуть поряд з нами. Тоді забудуться всі негаразди і непорозуміння різні, а поки вони встають на свої ноги, незважаючи на вік, ми маємо їм допомагати в усьому чим можемо.

А нещодавно сестра моя телефонувала, говорила, що сусідка приходила, якісь у неї проблеми там, просила допомогти. Скаржилася, що сина мобілізували, а невістка така недобра поїхала за кордон, а її з собою не взяла, хоча вона щодня дуже проситься до неї, але та не хоче брати і все.

Тому, милі мої і шановні однолітки, ті, хто сьогодні самотній і скаржиться на своїх близьких, які постійно просять про допомогу та підтримку – подумайте, може це ваш характер заважає вам бути щасливими? Може варто покликати онуків з дітьми, розщедритися на стіл, на іграшки, на подарунки? Може допомогти своїм сестрам, братам і племінникам в фінансах, якщо вони в них дуже потребують: так просто, не в борг, а від чистого серця?

А я вважаю себе щасливою і потрібною жінкою, яку люблять і чекають. Таке воно життя. Як би там не було, а я – щаслива жінка.

Іноді мені шкода ту сусідку зараз, що вона дійсно залишилася непотрібною. Але хіба не вона сама винна у тому?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page