fbpx
Життєві історії
Суперниця: Вона зателефонувала і попросила зустрітися. – Навіщо кликала? Про що хотіла поговорити? – – Поговорімо як жінка з жінкою. Я все знаю про тебе і Романа

Суперниця

Аліна швиденько йшла зеленою та світлою весняною вулицею. Обабіч асфальтованої дороги білими свічами горіли шикарні каштани та розпускалися пухнасті кущі бузку. Аромат неймовірний. Дівчина на мить зупинилася. Вдихнула на повні гpyди. Хотілося розправити крила і летіти вгору, до сонця. Та вона пригадала, що у неї призначена зустріч, і вирішила поквапитися, бо спізнюватися не любила.  Джерело

Якщо чесно, то Аліна не була в захопленні від майбутнього побачення. Вона підійшла до кафе, що в самісінькому серці міського парку, й одразу побачила людину, яка її сюди запросила. Ефектна блондинка сиділа за одним зі столиків на терасі. Вона ліниво потягувала вuно з келиха, повсякчас озираючись довкола. Напевно, думала, що Аліна не прийде. Дівчина хотіла відмовитися від зустрічі. Ну, навіщо їй бачитися з дружиною свого колишнього? І про що їм розмовляти? Та потім подумала, що коли відмовиться, то виглядатиме лицеміркою та боягузкою. А їй не було чого приховувати і кого боятися. Вона давно поставила у стосунках з Романом велику крапку. Навіть більше, намагалася забути, наче сон. У них усе було банально просто: вона кохала Романа. Він її – ні. Тепер усе видавалося настільки далеким, що здається, наче відбувалося в іншому житті. Тому й дзвінок Зої, як і її прохання зустрітися, здивували Аліну. Вони пересікалися декілька разів у спільних знайомих, але трималися холодно та ввічливо…

Аліна присіла навпроти блондинки. Замовила собі ананасовий сік та порцію улюблених млинців з чорницею.

Читайте також: У залі засідань сидів чоловік з інтелігентною дружиною і старенька жіночка у вицвілій хустці. Усіх трьох об’єднувало одне прізвище – Федоренко. – Звісно, так буде менше всім клопотів, я згодна. Та й свекруху буду менше бачити. Вона якась несучасна, неохайна: В кінці сyду син рeвів, як пopaнeний звір, цілуючи матері руку

– Навіщо кликала? Про що хотіла поговорити? – Аліна пильно подивилася на співрозмовницю.

– Поговорімо як жінка з жінкою. Я все знаю про тебе і Романа. Він сам розповідав про ваші стосунки, про те, як ти була закохана у нього до безтями. Тільки зрозумій, тепер він зі мною. Ми разом живемо. Я його дружина. Дай йому спокій.

Аліна на хвилину втратила здатність говорити. Вона була шoкoвана.

– А з чого ти вирішила, що я його переслідую?

– Я бачила твої смс, ти часто є в журналі дзвінків, і я читала ваше листування. Зрештою, я бачила вас разом на автобусній зупинці. Що ти робила на іншому кінці міста? Звісно, очікувала Рому. Таких почуттів не забувають. І він не той чоловік, якого просто так віддають суперниці. Та ти програла. Рома кохає мене.

– І тому ти досі дружина без штампа в паспорті, – Аліна іронічно всміхнулася. – Послухай, Зоє, я не знаю, що тобі розповів Роман, що ти собі нафантазувала, але між нами давно все скінчено. Бачу, ти не віриш. Я буду відвертою. Я справді його кохала. Думала, що він той один-єдиний. Роман майстер розповідати байки і прикрашав дійсність. Але повір мені, й половині з того, що він говорить, не варто вірити. Я не бuлася в істериках і не намагалася нaклaсти на сeбе рyки. Я хотіла бути з ним і декілька разів хотіла реaнімувати стосунки, яких, по суті, й не було. Наш роман – це гра в одні ворота. І це я його покинула. Не могла більше терпіти. Він легковажний. І навіть коли Рома стоятиме на колінах і присягатиметься, що ніхто, крім тебе, йому не потрібний, ще не означає, що за тиждень він не прийде додому на світанні і, викyрюючи цuгарку, не розповість про те, як перевіряв сходи гречки з якоюсь кралечкою. Ні, вибач. Можливо, у вас усе інакше. Я буду лише рада. Так, ми бачилися, так, я можу привітати його з Новим роком чи Днем космонавтики, але це не вказує на те, що я хочу його повернути. І я тобі не суперниця, Зоє.

Аліна встала. На хвилинку задумалася. Дістала із сумочки декілька купюр і поклала на столик. Поряд із грошима залишила білий конверт. І пішла. Зоя лише чула, як стукають її каблуки доріжкою, вимощеною плиткою.

Вона розмірковувала над словами дівчини, котру вважала суперницею. Знала, що вона має рацію. Потягнулася до конверта. Відкрила і вийняла листівку. Відразу здогадалася, що тримає в руках. На титульній стороні були зображені молодята і красувався напис «Запрошуємо на весілля». І Зоя зрозуміла, що щойно зазнала поразки у вiйні, яку сама оголосила, в якій боролася сама зі собою. Вона думала, що проблема в Аліні, вважала її суперницею та головною лиходійкою. А насправді все було банально просто: Роман не створений для сімейного життя і не може бути вірним одній жінці. І як би вона не втішала себе думкою, що він зміниться, знала: це самообман. Деякі речі ніколи не змінюються.

Із запрошення, яке залишила Аліна, всміхалися щасливі наречені…

Анжела ДЗИЦЮК

facebook