Суботній ранок у маленькій квартирі Артема Йосиповича нагадував поле битви, де перемогу здобув хаос.
Повітря було густим від аромату міцної кави та диму, що в’ївся у старі шпалери.
Артем Йосипович, чоловік середніх років із веселою іскоркою в очах, попри свою похмуру професію, був невиправним життєлюбом.
Його робочі будні минали на звичайному заводі, де він був звичайним робітником.
Проте така буденна і сіра та не цікава робота не зробило його нецікавою людиною — навпаки, кожен день він сприймав як подарунок.
Близько дев’ятої ранку тишу порушив різкий дзвінок.
Артем незадоволено виповз із кокона теплої ковдри.
Він розраховував провести цей ранок у солодкій напівдрімоті, насолоджуючись статусом переконаного холостяка.
Проходячи повз трюмо, він кинув погляд на своє відображення: тижнева щетина, скуйовджене волосся, сивина, яка з кожним роком ставала все помітнішою.
«Куди ж ви біжите, мої золоті роки?» — промайнула звична меланхолійна думка, перш ніж він повернув ключ у замку.
На порозі стояла незнайома жінка, чия зовнішність випромінювала стриману суворість.
На ній був сірий костюм, що ідеально сидів по фігурі, та капелюшок із вуаллю, яка злегка прикривала очі.
— Саме так я вас і малювала у своїй уяві! — вигукнула сердито гостя замість вітання.
— Справжній одинокий чоловік, хіба що з українським колоритом. Але благаю, не кажіть нічого! Ваше мовчання зараз дорожче за золото.
Перш ніж Артем встиг сказати слово, незнайомка рішуче переступила поріг.
Вона озирнулася навколо, без задоволення скривилася при виді немитої пательні з рештками вчорашньої вечері.
— Сумно, — констатувала вона. — Жодного натяку на жіночу руку гарної господині. Так і залишилися самотнім вовком?
— Перепрошую, — нарешті вставив слово господар. — Ми знайомі? І яке відношення ви маєте до мого побуту?
— Я тут за дорученням моєї доньки, якої не стало, на жаль, — жінка дістала мереживну хустинку. — Сподіваюся, ваша пам’ять не така коротка, як ваша совість.
Артем, який за роки роботи навчився професійно співчувати, миттєво зробив скорботний вираз обличчя.
Вони мовчали хвилину, віддаючи данину невідомій йому людині.
— Давайте згадаємо Крим, — раптом сказала гостя. — Ялта. Захід сонця, що фарбує море у колір стиглого граната. Набережна. І вона — засмагла німфа з волоссям, що пахне сіллю.
Артем напружився. Ялта була для нього містом-легендою. За останні двадцять років він побував там не раз, і кожна подорож закінчувалася новими знайомствами. У його голові почали спливати образи: блондинки, брюнетки, студентки. Їх було чимало, і кожна здавалася «тією єдиною» рівно до моменту відправлення поїзда додому.
— Ви підійшли до неї з дуже оригінальною фразою, — вела далі гостя. — Запитали, як знайти бібліотеку о восьмій вечора.
«Старий добрий трюк», — посміхнувся про себе Артем. Це завжди спрацьовувало краще, ніж якісь там компліменти.
— Потім було кафе, — продовжувала жінка. — Ви замовляли все підряд. А коли принесли рахунок, ви раптово виявили порожнечу у своєму гаманці.
Господар квартири почервонів. Це був один із тих епізодів, про які не хочеться згадувати.
— Моя дівчинка тоді заплатила за обох, — гостя суворо глянула на нього. — А потім була ніч. Чарівна ніч у готелі, яка залишила в її серці вічний смуток і таємницю, яку вона приховувала від чоловіка всі ці роки.
Артем Йосипович опустив очі. Картина вимальовувалася чітка, хоч і трохи розмита часом.
— Її не стало нещодавно, — зітхнула жінка. — Але перед тим. як піти, вона благала мене знайти справжнього батька її дитини. Вона не могла понести цю правду з собою. Мій зять досі вважає, що виховує своє рідне дитя, але серце матері знає істину. Артем відчув, як холостяцький затишок його квартири почав тріщати по швах.
— Ви хочете сказати що я батько? — прошепотів він.
— Саме так, татусю! У вас є доросла донька. Її звати Аліса.
Артем занурився у роздуми.
Його уява малювала картини одна страшніша за іншу: пелюшки, дитячі крики, аліменти, непорозуміння з чоловіком, якому весь час говорили неправду.
А раптом той чоловік — колишній боксер? Або прокурор?
З іншого боку, з’явилася думка про старість. Можливо, Аліса — красуня. Можливо, вона принесе в його життя сенс, якого не можуть дати самотні будні на старості років.
Він уявив себе «недільним дідусем», який приходить до онуків з подарунками, не обтяжуючи себе вихованням.
Він вже майже змирився зі своєю долею.
Навіть ім’я «Аліса Артемівна» почало здаватися йому доволі милозвучним.
— Аліса Артемівна, — мрійливо промовив він. — Гарно.
— Чому Артемівна? — здивувалася гостя.
— Бо я — Артем. Так мене назвали при народженні.
Жінка застигла з хустинкою біля очей.
— Який ще Артем? Хіба ви не Зінченко Валеріан В’ячеславович?
— На щастя, ні, — Артем ледь не підстрибнув від радості.
— Я — Артем Йосипович.
Дама в паніці вихопила з сумочки записник.
— Спортивний проспект, будинок 56, квартира 12?
— Майже, — господар широко посміхнувся. — Це будинок 56-а. А 56-й стоїть праворуч, там мешкає мій сусід, який, до речі, дуже схожий на Валеріана.
Незнайомка, не прощаючись, вилетіла в коридор, ледь не збивши пальтом стару вішалку.
Коли за несподіваною гостею зачинилися двері, Артем Йосипович відчув таку легкість, наче з його плечей зняли величезний тягар.
Він почав витанцьовувати посеред кімнати, розкидаючи шкарпетки по кутках.
— Свобода! — вигукував він. — Ялта залишається лише спогадом!
Він упав на коліна у передпокої, і щиро перехрестився.
Життя знову належало йому — зі сковорідками, тишею та повною відсутністю «Аліс» у найближчому майбутньому.
Ото ж і бувають такі випадки в житті. Але чи випадково все це?
Чи вірите ви у випадковості?
Фото ілюстративне.
