Суботній ранок почався як завжди: Оксана підвелася о дев’ятій і, поки чоловік ніжився в ліжку, приготувала сніданок — тоненькі мереживні млинці. Половину начиняла м’ясом, решту — сиром.
Роман підвівся, коли смачний аромат розтікся квартирою і докотився до спальні. Він умився, сів за стіл і віддав належне млинцям, запиваючи їх міцною кавою. Закінчивши сніданок, він звернувся до дружини:
— Оксан, розумієш, яка справа… Загалом, я йду від тебе.
Оксана, яка саме мила посуд, повернулася до чоловіка — їй здалося, що недочула.
— Я, звісно, розумію, що свиня, що своїм учинком перекреслюю ті двадцять п’ять років, які ми прожили разом, але не можу впоратися із собою. Вона дивовижна! Поруч з нею я знов відчув себе молодим. Я знову кохаю — і це шалене щастя!
— І скільки років твоєму божевільному коханню? — поцікавилася Оксана.
— Їй двадцять сім.
— Тобто твоя пасія лише на чотири роки старша за нашу дочку. І рівно на двадцять років молодша за тебе. Цікаво. А з її батьками познайомився? Вони щасливі вибором доньки? От якби наша Ліза привела додому зятя сорок три роки, я б не раділа.
— Навіщо рахувати роки, коли в душі кохання! — вигукнув Роман. — Тож я і йду від тебе: у тобі немає того молодого запалу, який є в Анастасії. Ти мислиш якимись старими категоріями.
— Чудово, — сказала Оксана. — Я все зрозуміла. Розлучаємось і ділимо майно.
— Ми нічого не ділитимемо. Тобі я залишу квартиру — в Анастасії є своя, двокімнатна. А собі заберу машину — ти ж розумієш, вона мені потрібніша. Ти на ній і так рідко їздила.
— Їздила б частіше, якби ти її не забирав. Але мене це не влаштовує. Сьогодні заявляєш, що лишаєш квартиру мені, а за два-три роки прийдеш і скажеш, що передумав. Я юрист і надивилася на таких «шляхетних», що на словах залишали дружинам усе, а потім поверталися і мало не билися за кожну ложку. Тож давай одразу ділити все: і квартиру, і машину. Грошей на рахунках у нас немає — віддали дочці на перший внесок по іпотеці.
Романа найбільше здивувало, що Оксана так спокійно сприйняла новину про його відхід. Він чекав зовсім іншого — сліз, скандалу, звинувачень. Але дружина мовчки допомогла йому зібрати речі. І на прощання побажала добра.
Звісно, коли Роман пішов, вона дала волю почуттям. Двадцять п’ять років пліч-о-пліч крізь усі негаразди. Вона завжди знала, що поряд чоловік — опора. А тепер — порожнеча.
Ну що ж, треба вчитися жити самій. «Хоча про яку самотність я? — подумала жінка. — Поруч зі мною дочка, зять, онук — маленький Левко».
Оксана сиділа в спальні серед безладу, який влаштував Роман, збираючи свої речі, і згадувала.
Ось день їхнього весілля. Вони побралися, коли вона навчалася на другому курсі, а Ромко — на четвертому. Уже влітку народилася Ліза. Сидіти з нею не було кому, жили в гуртожитку і передавали дитину з рук у руки тому, хто того дня був вільний. Потім, не без допомоги деканату, їм вдалося влаштувати доньку в ясла.
А їхня перша квартира? Перший поверх комуналки, де на вісімнадцяти метрах — і спальня, і дитяча, і маленький куточок, який вони гордо називали кухнею. Усі зручності — наприкінці коридору, а душ — у підвалі. І тоді Ромко не казав, що йому бракує молодого запалу.
Розвели швидко. Так само швидко минув суд із поділу майна. Машину продали відразу, на продаж трикімнатної квартири довелося чекати майже три місяці — не могли знайти адекватного покупця.
Оксана купила собі двокімнатну квартиру в тому ж районі. Грошей забракло, взяла невеликий кредит.
Часу в Оксани тепер було вдосталь: повертаючись із роботи, вона часто не знала, чим себе зайняти. Потім почала читати і згадала давнє хобі — в’язання.
Раз якось подзвонила Оля — приятелька, з якою вони давно не бачилися, і запропонувала разом ходити до басейну.
Правду кажуть, вода лікує. Оксана за певний час помітила, що до неї повернулися спокій і впевненість. Життя налагодилось. На роботі теж усе було добре.
Про чоловіка згадувала рідше. Він кілька разів намагався телефонувати, але вона попросила цього не робити.
Минуло три роки після розлучення. Свій день народження Оксана відзначала з подругами у кафе поруч.
— Не шкодуєш про розлучення? — спитала Оксана.
— А маю вибір?
— Я не про те. Ти тепер живеш сама. Це краще чи гірше, ніж було раніше? — уточнила подруга.
— Не замислювалась, — відповіла Оксана. — У чомусь краще: не кручуся як білка в колесі, маю час для себе. Але самотність не завжди приємна. Хоч онук рятує.
Оксана не кривила душею. Інколи, йдучи вулицею чи гуляючи торговим центром, вона мимохіть дивилася на подружні пари, особливо старшого віку.
Вона ж колись думала, що вони з Романом, постарівши, так само дбайливо ставитимуться одне до одного. Але вийшло інакше.
— А ти про Романа щось знаєш? — запитання Віри відірвало її від думок.
— Ні, я його вже майже три роки не бачила й нічого не чула. Ліза якось казала, що зустріла його в торговому центрі. Він був зі своєю мадам, — сказала Оксана.
— А та мадам, як ти її назвала, народила йому сина, — поділилася інформацією Віра.
— Ромко хотів сина. Значить, тепер щасливий, — підсумувала Оксана.
За тиждень після тієї розмови Оксана прибирала на кухні. Був недільний день. Щойно пішли Ліза з чоловіком та онуком. Вона зібрала тарілки й поставила у мийку, збираючись мити.
У цей час пролунав дзвінок. Оксана подумала, що Ліза щось забула, і поспішила до дверей. Відчинила — а там стоїть Роман.
— Що ти тут робиш? — спитала Оксана. — І взагалі, як дізнався адресу?
— Адресу дала Ліза. А прийшов просто поговорити. Пустиш?
— Заходь, — Оксана відійшла від дверей і впустила колишнього чоловіка в квартиру.
Роман переступив поріг, озирнувся:
— Затишно в тебе, і пахне смачно. Млинці пекла? Може, пригостиш?
— Ти хотів поговорити. Говори швидше. За годину в мене басейн, — відповіла Оксана, ніби не чуючи останнього запитання.
— До басейну ходиш? Виглядаєш краще, ніж торік. Посвіжішала, стрижку змінила. Тобі пасує.
— Годі, Ромку, із компліментами. Кажи, навіщо прийшов, — попросила Оксана.
— Відпочити душею прийшов, спитати як живеш. Бачу — добре. Розлучення пішло тобі на користь, — сказав Роман.
— «Молодого запалу» наївся? Душа просить тиші? — усміхнулася Оксана. — Чула, у тебе син народився. Вітаю.
— Тихо в тебе. Скажи, ти знала, що так буде? — спитав він.
— Як саме?
— Ось так: купиш квартиру, житимеш, ходитимеш у басейн, літатимеш двічі на рік з Лізою та Левком.
— А хто тобі заважає купити квартиру, літати з дружиною? Які претензії до мене? Гроші ми поділили порівну, — сказала Оксана.
— Гроші швидко скінчилися. Спершу зіграли весілля — саме таке, як хотіла Анастасія. Потім полетіли у весільну подорож до Домінікани. Ще купив авто. Решта розійшлася по дрібницях. Тепер я звичайний приймак. І навіть не можу вимагати, щоб у домі було просто чисто й пахло млинцями.
— Гаразд, я вже спізнююсь. До побачення. Мені зрозуміла твоя ностальгія, але надалі прошу не навідуватися.
Роман пішов, Оксана взяла спортивну сумку і вийшла на вулицю. «Мабуть, я тепер живу краще», — подумала вона і подалася до басейну.
А Роман сидів у машині й не квапився повертатися додому…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
