Наталя відкладає телефон. Екран ще світиться — підтверджена оплата за омріяний відпочинок біля моря. Тиждень спокою, готель, де не треба готувати, і нарешті справжня відпустка.
Кожна копійка, відкладена за останні роки, була варта цього моменту.
— Мам, а ми справді поїдемо? — Катруся заглядає через плече. Дванадцять років, очі сірі — точна копія батькових, але недовіра в них зовсім не дитяча.
Звикла дівчинка, що плани в цій родині руйнуються в останній момент. То грошей не вистачило, то «обставини», то «наступного року обов’язково, сонечко».
— Поїдемо, рідна. Цього разу точно поїдемо.
Наталя гладить доньку по волоссю. Русяве, пряме — як у неї. А характер впертий — у діда. Батько її чоловіка був такий самий: якщо щось вирішив, переконати неможливо, хоч об стіну горохом.
Субота. У куми Світлани свято — ювілей. Чоловік, Ігор, неохоче збирається у ванній, бурчить щось про «чергові посиденьки». Не любить він такого — коли людно, гамірно, коли всі говорять одночасно.
А Наталя рада. Вона давно з нормальними людьми не спілкувалася поза роботою. Життя перетворилося на замкнене коло: дім — робота — магазин — плита.
Світланина квартира забита гостями. Знайомі обличчя, сусіди, колеги. За великим столом тісно, але затишно. На столі — домашні наїдки, які пахнуть святом: голубці, м’ясна нарізка, свіжий хліб.
Наталя сідає поруч із пані Марією — колегою з бухгалтерії. Жінка розумна, спокійна, завжди дасть слушну пораду. Вони в сусідніх кабінетах працюють, часто разом каву п’ють під час обідньої перерви.
— Ну, як ти, Наталко? — запитує пані Марія, накладаючи собі салату. — Ти сьогодні наче світишся зсередини. Навіть помаду яскраву нарешті дістала з косметички.
— Уявляєте, — Наталя не може стримати усмішки, — я нарешті зібрала на відпочинок! З Катрусею збираємося до моря. Путівки вже на руках, готель підтвердили.
— Оце діло! — Світлана, іменинниця, підсідає ближче. — А куди саме? Ми минулого літа їздили — краса неймовірна, дітям розваг повно.
— Туди ж, де ви були. До моря зовсім близько, аквапарк поруч… Катруся так чекає! Ми вже три роки плануємо, і все ніяк не складалося.
— Три роки? — дивується пані Марія, поправляючи окуляри. — А що ж так? Гроші наче не космічні, зараз цілком реально назбирати, якщо потроху відкладати.
Наталя завмирає з виделкою в руці. Ну як пояснити? Як розказати стороннім людям, що кожного разу, коли вона накопичує потрібну суму, з’являється «термінова необхідність» у родині чоловіка?
Що її заощадження вже який рік поспіль йдуть зовсім не туди, куди планувалося?
— Та так… обставини були різні. То одне, то інше, — тихо каже вона.
Ігор, який сидить навпроти, піднімає очі від тарілки. Обличчя в нього стає таким, як завжди, коли мова заходить про фінанси — непроникним і суворим.
— Наталко, — каже він тихим, але виразним голосом, який чути на всю кімнату. — А ти нічого не забула? Мама вчора дзвонила. Вона дуже просила.
Серце в Наталі тьохнуло. Ні. Тільки не зараз. Тільки не при всіх цих людях.
— Ігоре, давай ми вдома про це поговоримо, добре?
— Та чого там, — він знизує плечима і продовжує спокійно їсти. — Тут усі свої. У мами здоров’я підвело, треба терміново лікування починати, зуби робити. Вона до лікаря ходила, там сума виходить чимала. Десятки тисяч.
За столом западає ніякова тиша. Всі розуміють, до чого веде ця розмова. Кум Валера починає надто уважно розглядати вміст свого келиха. Пані Марія завмирає з серветкою в руках.
— І що? — запитує Наталя, відчуваючи, як усередині все починає закипати.
— Ну як «що»? — Ігор щиро дивується. — Ти ж знаєш її ситуацію. Пенсія крихітна. А те, що вона з квартири отримує, яку здає, — все йде родині брата. У Сергія діти малі, там постійні витрати на ліки, на навчання.
Сергій — це молодший брат Ігоря. Дорослий чоловік, але чомусь завжди в ролі «нужденного». Живе з матір’ю, Ольга Василівна душі в ньому не чує. А гроші з оренди другої квартири стабільно течуть у кишеню молодшого сина.
— Ігорю, — Наталя намагається говорити спокійно, — ми про це поговоримо вдома. Це не для чужих вух.
— А що тут приховувати? — голос чоловіка стає наполегливим. — Це звичайне родинне діло. Мама страждає, їй боляче, а в тебе гроші на руках є. Ну почекаєте з тим морем ще трохи — не кінець світу. Можна ж і під Одесу з’їздити, якщо вже так припекло. Там теж вода солона, зате дешевше в рази.
Наталя відчуває, як у неї горять щоки. Всі гості дивляться то на неї, то на Ігоря.
— Те саме? — голос у Наталі починає тремтіти. — Ти вважаєш, що відпочинок у приватному секторі з кухнею на вулиці і те, на що ми збирали три роки, — це те саме?
— Море всюди море, — відрізає Ігор. — А різниця в грошах — величезна. За ті кошти можна і мамі допомогти, і якось перекантуватися тиждень на пляжі. Ти ж завжди допомагала. Минулого року, коли Сергію на ремонт машини треба було, ти ж дала?
— Дала, — шепоче Наталя.
— Ну от. І коли мамі на санаторій не вистачало — теж знайшла. Вона ж мати. Вона для мене все життя старалася. Я не можу її покинути в біді.
Наталя повільно встає з-за столу. Руки тремтять, але голос звучить напрочуд твердо.
— Ти правий, Ігоре. Не відмовляла. Хочеш, я зараз усім присутнім розкажу, скільки саме я «не відмовляла» за останній рік?
Ігор починає бліднути.
— За останній рік, — продовжує Наталя голосніше, дивлячись чоловікові прямо в очі, — я твоїм родичам передала суму, за яку можна було б купити вживане авто. Хочеш по датах?
— Наталко, заспокойся, не треба при людях… — Ігор озирається на гостей, які вже сидять, затамувавши подих.
— Ні, треба! У лютому, коли я збирала на ремонт у дитячій, ми віддали мамі на «термінову діагностику». У травні — допомогли Сергію, бо в нього «бізнес не пішов». У вересні — знову мамі, бо їй захотілося нові вікна. А знаєш, скільки з цих грошей повернулося в нашу родину? Нуль!
— Але ж це рідня… — мимрить Ігор.
— А ми хто? — Наталку вже не спинити. — Я і Катруся — ми хто? Додатки до твого обов’язку перед мамою? Я працюю на двох роботах, беру підробітки на вихідні, щоб моя дитина хоча б раз побачила нормальний світ. А ти вважаєш, що мої зароблені гроші — це спільний благодійний фонд для твоїх дорослих родичів?
Світлана намагається втрутитися, кладе руку Наталі на плече:
— Натусь, може справді не зараз…
— Зараз, Світлано! Нехай усі знають. Ігор вважає за норму принижувати мене перед друзями, вимагаючи, щоб я віддала останнє мамі, яка здає квартиру і всі гроші віддає іншому сину на розваги.
— Ти перебільшуєш… — Ігор червоніє до коренів волосся.
— Перебільшую? — Наталя дістає телефон, відкриває банківський додаток. — Хочеш виписку за рік? Прямо тут?
— Досить! — зривається Ігор. — Не влаштовуй цирк!
— Цирк — це наше життя, де я працюю, а ти розпоряджаєшся моїм гаманцем, — Наталя прибирає телефон. — Знаєте що, друзі? Цього разу мої заощадження йдуть туди, куди я вирішила. На море. З донькою. У гарне місце.
— Але ж мама хворіє…
— Нехай мама попросить у Сергія. Нехай він піде на роботу, а не сидить у неї на шиї. Або нехай витратить гроші з оренди на свій зуб, а не на нові гаджети для онуків.
— Він не може, у нього зараз важкий період…
— А в мене — найкращий період! Бо я нарешті зрозуміла, що в мене теж є право на життя. Світлано, вибач, що зіпсувала свято. Бажаю тобі всього найкращого.
Двері зачиняються. Не гучно, але в тиші квартири це звучить як постріл.
Наталя йде вулицею, вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Телефон у сумці розривається від дзвінків — Ігор. Вона скидає. Раз, другий, третій. Потім просто вимикає його.
Вдома тихо. Катруся сидить у своїй кімнаті, щось малює.
— Мам, ти вже повернулася? А тато де?
— Тато затримався, сонечко. Слухай, а давай подивимося, які там екскурсії є біля нашого готелю? Кажуть, там дуже гарні кораблики ходять.
Катруся підскакує з місця, очі світяться:
— Правда? Ми точно поїдемо? Бабуся Оля знову нічого не попросить?
Розумна дівчинка. Занадто багато вона розуміє для своїх років.
— Цього разу — ніхто не завадить. Це наші гроші і наш час.
Ігор приходить пізно. Похмурий, роздратований. Наталя вже в ліжку, читає книжку, яку давно відкладала «на потім».
— Ти мене сьогодні перед усіма виставила не знати ким, — каже він з порогу.
— Я просто сказала правду. Якщо правда виглядає непривабливо — це не моя вина.
Він важко сідає на стілець.
— Але ж мамі справді погано. Ти могла б просто дати частину…
— Ні, Ігоре. Більше — ні копійки. Я не банк. Я не рятівне коло. Я жінка, яка хоче бачити свою дитину щасливою.
— Ти стала дуже жорсткою.
— Ні, я просто стала дорослою.
Наступні два тижні вдома панувала холодна війна. Ігор мовчав, демонстративно їв лише те, що купив сам, і вечорами кудись зникав. Наталя не питала. Вона збирала валізи. Літні сукні, сонцезахисний крем, нові босоніжки для Катрусі.
У день від’їзду Ігор стояв у коридорі, коли вони виносили речі.
— То ви таки їдете?
— Їдемо, тату! — Катруся сяяла, тримаючи свій рожевий рюкзачок. — А ти точно не хочеш з нами?
— У мене багато роботи, — сухо відповів він.
Наталя подивилася на нього. Десь глибоко всередині ще ворушився жаль, але він був таким слабким порівняно з радістю доньки.
— Ми будемо на зв’язку. Бувай.
Тиждень на морі був чарівним. Катруся вперше побачила дельфінів не в телевізорі, а в воді. Вона сміялася так гучно, що Наталя теж починала реготати, забуваючи про всі тривоги.
Телефон вона вмикала лише ввечері, щоб написати мамі, що все добре. Повідомлення від Ігоря не відкривала.
Коли вони повернулися, квартира зустріла їх порожнечею. Ігоря не було. Лише на столі лежала записка: «Поїхав до мами. Треба подумати, як нам жити далі».
Наталя зітхнула і почала розбирати валізу. З неї випала мушля — подарунок від Катрусі.
— Мам, а ми ще колись поїдемо? — запитала донька, допомагаючи розвішувати речі.
— Обов’язково, рідна. Тепер ми завжди будемо їздити. Бо я нарешті навчилася казати «ні» всьому, що краде наше щастя.
Минуло кілька місяців. Ігор повернувся, але щось у їхніх стосунках назавжди змінилося. Він більше не вимагав грошей на «мамині потреби». Ольга Василівна, дізнавшись, що «лавочка закрилася», раптом знайшла кошти і на лікаря, і на допомогу Сергію — виявилося, що в неї теж були заощадження, про які вона мовчала.
Наталя зрозуміла одну важливу річ: люди користуються твоєю добротою рівно доти, доки ти дозволяєш це робити. Як тільки ти окреслюєш кордон — світ навколо дивним чином підлаштовується.
І ти справді думала, що життя — це нескінченна самопожертва? Ні, життя — це коли ти маєш сміливість бути щасливою, не питаючи дозволу у тих, хто звик жити за твій рахунок.
А що ви думаєте про такі ситуації? Чи варто жертвувати мріями дітей заради допомоги родичам, які самі не хочуть працювати?
Поділіться цією історією. Можливо, вона саме зараз потрібна тій жінці, яка боїться купити собі нову сукню, бо «треба допомогти троюрідному брату чоловіка».
Ви маєте право на власну відпустку. Ви маєте право на власні гроші. Ви маєте право на власне життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
