Ранок у Києві, за вікном ще тільки-но починало сіріти, але Надія Петрівна вже була на ногах. У неї завжди так: пенсія принесла не відпочинок, а інший, не менш чіткий розклад.

Вона акуратно, з притаманною їй педантичністю, розклала щойно куплені продукти по полицях холодильника: домашнє молоко, густий кефір, баночки з дитячим фруктовим пюре, сир із місцевого базару. Кожна річ знайшла своє місце, немов солдати у шикуванні. Вона намагалася не галасувати. На кухні панував ранковий спокій, порушуваний лише розміреним, вічним цоканням годинників, що дісталися їй від матері. Це цокання було для Надії Петрівни мірилом часу, який вона віддавала і який забирала.

Зі спальні, що суміжна з вітальнею, долинало рівне, янгольське дихання п’ятирічної онучки Катрусі. Дівчинка була схожа на світлу хмаринку, і від однієї думки про неї серце бабусі тануло.

Донька, Олеся, поїхала у відрядження на три дні до Львова, залишивши дівчинку на її піклування. Надія Петрівна виконувала цей обов’язок сумлінно, але відчувала, що межі її власних потреб останнім часом стираються з катастрофічною швидкістю.

Надія Петрівна налила собі чаю — з м’яти і липи, щоб заспокоїти нерви — сіла біля вікна, що виходило на тихий, затишний дворик, і відчинила свій блокнот. Це був її особистий всесвіт, де панував виключно її порядок. Вона взяла ручку і акуратно, насолоджуючись цим маленьким актом завершеності, викреслила рядок: «Середа: забрати Катрусю з садочка «Сонечко», прогулянка по парку Шевченка, вечеря, ночівля».

Потім вона перегорнула сторінку і її погляд затримався на планах на вихідні.

У суботу, обведену жирним синім чорнилом, красувалася позначка: «Театр із Оксаною Іванівною. 18:30. Прем’єра «Лісова пісня» у театрі ім. Франка. Зустріч біля метро «Театральна» о 17:45».

Квитки вони купили ще два місяці тому. Це була її мрія. Вона подумки прикинула, яку дістане сукню — ту, що привезла їй ще з Польщі подруга, — і як акуратно укладе волосся у свій вишуканий пучок. Цей вечір був її обіцянкою собі: що життя не закінчилося на пенсії, що вона не просто додаток до родини, а жінка, яка заслуговує на культурне дозвілля і красу.

У цей момент, коли вона подумки була вже в театральному фойє, пролунав дзвінок мобільного телефону. На екрані весело підстрибувала фотографія усміхненої, ошатної Олесі.

— Мамо, привіт! Як ти? Катруся не пустує? — голос доньки звучав надто бадьоро, аж до фальші, і це одразу насторожило Надію Петрівну.

— Все гаразд, доню, не хвилюйся, — відповіла жінка, відчуваючи, як її м’язи напружуються. — Спить ще. Ти як, чи добре добралася?

— Нормально. Вже на місці, розселилася. Слухай, мамо, ти ж сиділа з Катрусею минулої суботи, коли в нас був той корпоратив, пам’ятаєш? — несподівано спитала Олеся.

Надія Петрівна відчула знайомий, неприємний укол. Це була класична маніпуляція: спочатку подяка за минуле, щоб виправдати вимогу в сьогоденні.

— Сиділа. Звісно, пам’ятаю. А що? — підозріло промовила вона.

— Так ось, чудові новини! — Олеся перейшла на дзвінкий, радісний тон, немов диктор, який оголошує лотерейний виграш. — Цієї суботи у нас із Романом теж корпоратив — річниця компанії, велике свято у заміському комплексі. А наступної — спонтанна поїздка за місто! Друзі кличуть на шашлики аж на цілий день, у них там дача під Обуховом. Погода обіцяє бути шикарною, справжнє бабине літо! — весело протараторила донька. — Ти ж не проти? Посидиш із Катрусею? Всі бабусі допомагають, це ж твоя рідна онука! Ти ж її обожнюєш!

Надія Петрівна мовчки глянула на свій блокнот. На обведену синім суботу, на яку лежав квиток у театр. Вона відчула не просто розчарування, а справжнє фізичне стискання в грудях. Це було придушенням її права.

Вона думала про наступну суботу, яку вона планувала присвятити виключно собі: перукарня (запис був уже на місяць вперед), манікюр і, найголовніше, дочитати нарешті новий роман Сергія Жадана, взятий у бібліотеці ще три тижні тому. Це були її маленькі, але такі необхідні ритуали.

— Олесю, а в мене на цю суботу вже є плани, — намагаючись утримати голос рівним, не дати емоціям вирватися назовні, промовила Надія Петрівна.

— Ну, мам, які у твоєму віці можуть бути плани? — у слухавці почувся безтурботний, трохи поблажливий сміх, який різонув по вуху. — Театр почекає! Ти ж на пенсії, тобі тільки й робити, що з онучкою вовтузитися. Це ж такий дар! Це ж твоя місія! Усі так живуть. Наша сусідка, тітка Люда, взагалі до своєї матері на село дитину на все літо відправляє, щоб та тягалася з нею по городу і до праці привчалася. А ти від однієї суботи відмовляєшся?

Надія Петрівна відчула, як її кров закипає. Ця фраза «які у твоєму віці можуть бути плани?» була для неї як червона ганчірка. Це знецінення.

— Це не одна субота, Олесю, — тихо, але надзвичайно твердо промовила жінка похилого віку. — Це вже треті вихідні поспіль. А минулого місяця я сиділа з Катрусею, коли ви їздили до санаторію в Трускавець. Чотири дні. Я також маю своє життя, яке я будую після багатьох років роботи. І маю право на свій театр і свою книгу.

— Яке життя, мамо? — голос дочки раптом став сталевим і твердим. — Твоє життя — це ми: твоя дочка, яка потребує підтримки, і твоя онука. Чи ти хочеш, щоб Катруся росла, як сирітка якась, бо у бабусі «своє життя»? Нам треба будувати кар’єру, у нас іпотека! А тобі що треба? Помадити сукню для спектаклю, який покажуть ще через рік? Гаразд, мені ніколи, нарада через п’ять хвилин. То я можу на тебе розраховувати чи ні?

Надія Петрівна подивилась у вікно. На дитячому майданчику у дворі молода жінка гойдала на гойдалці малюка. Поруч стояла жінка похилого віку, мабуть, бабуся, і посміхалася. Надія Петрівна думала про цю «норму». Чому її покоління зобов’язане розчинятися у дітях?

— Добре, — видихнула вона в трубку, змушена здатися перед цим емоційним шантажем. — Привозь.

— От і розумничка! Я знала, що ти все зрозумієш! Цілую! — зв’язок обірвався. Вона навіть не дочекалася «дякую».

Надія Петрівна поволі опустила телефон на стіл. Вона підійшла до холодильника і відірвала магніт, який тримав її театральний квиток. Вона відчула, як біль пронизує її руку.

Пенсіонерка здивовано подивилася на яскравий папірець, наче на шматок загубленого щастя, а потім акуратно, але з внутрішнім болем, склала навпіл і викинула у відро.

Потім вона взяла свій блокнот і твердою, хоча й тремтячою рукою закреслила запис про театр. На наступній сторінці, у графі «Наступна субота», вона з таким же впертим виглядом вивела: «З Катрусею. Весь день. Відпочинку немає».

Субота почалася безжально і рано. О дев’ятій ранку, як по годиннику, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла сяюча Олеся з донькою за руку та величезною дорожньою сумкою, напханою дитячими речами та їжею на два дні.

— Все, мамо, ми тут! — Дочка буквально вштовхнула Катрусю в передпокій і поставила сумку на підлогу. — Тут змінний одяг, панамка, її улюблений йогурт, яблучко, її книжка про Мавку. Ми повернемося завтра, ближче до вечора. Цілую!

Не встигла Надія Петрівна навіть відповісти «Бувай» чи попросити Олесю залишитися на п’ять хвилин, як донька вже летіла вниз сходами. Вона була вже одягнена у спортивний костюм, готова до «дорослого» життя, до корпоративу, до свободи.

Катруся, звична до таких візитів, спокійно роззулася і побігла до кімнати вмикати мультики.

День пройшов за знайомим і виснажливим сценарієм: сніданок, прибирання, перевірка уроків (хоч у садочку їх і не задають, але Надія Петрівна завжди займалася з онукою), тригодинна прогулянка в парку, обід, тиха година.

Поки Катруся спала, Надія Петрівна сіла у крісло і заплющила очі. У вухах у неї стояв дзвін, що заглушав цокання ходиків. Вона почувала себе абсолютно розбитою. Вона думала про акторів на сцені, про запах куліс, про розмову з Оксаною Іванівною за чашкою кави після вистави. Вона обікрала себе.

Увечері, уклавши внучку, пенсіонерка довго не могла заснути, хоч тіло нило від втоми. Близько дев’ятої години задзвонив телефон — це була Оксана Іванівна. Надія Петрівна не стала піднімати слухавку. Їй не хотілося виправдовуватися, знову розповідати про свою «місію».

Наступного ранку, ледь розплющивши очі, вона зрозуміла, що застудилася. Горло саднило, у тілі була неприємна ломота, голова тріщала, але справ менше не ставало. Потрібно було готувати сніданок, міряти Катрусі температуру, читати їй книжку, грати в кубики.

Близько п’ятої вечора повернулася Олеся. Вона пахла сонцем, свіжим повітрям і була повна енергії та щастя. Вона розповідала про вечірку, про чудову музику, про підвищення Романа.

— Ну як, мамо, всі живі? — весело спитала вона, беручи сонну Катрусю на руки. — Ой, а ти виглядаєш стомленою і трохи блідою.

— Я трохи захворіла, — хрипко відповіла Надія Петрівна.

— А минеться! Це ти просто мало рухаєшся! — відмахнулася дочка. — Дякую тобі величезне! Ти не уявляєш, як ми відпочили! Це було ідеально! Обов’язково сходи наступного разу з нами, як Катруся підросте! Гаразд, ми побігли, бо завтра у Катрусі розвиваючі заняття зранку.

Вони зникли, залишивши після себе тишу, запах дитячого шампуню у ванній кімнаті та глибоке, гірке відчуття того, що її здоров’я і час не варті навіть п’яти хвилин уваги.

Минув тиждень. Надія Петрівна майже оговталася від застуди, але внутрішній осад залишився. У п’ятницю ввечері вона знову сиділа на кухні з блокнотом, плануючи цей раз поїздку на дачу до старої подруги.

Телефон задзвонив. Це була Олеся. Її голос був ще більш впевненим, ніж раніше.

— Мамо, привіт! Дивись, нас на роботі нагородили подарунковими сертифікатами у цей новий спа-комплекс біля Дніпра за перевиконання плану! Уявляєш? Ми з Романом їдемо в неділю цілий день! Там масаж, басейн, сауна, повний релакс. Катрусю, ясна річ, до тебе. Завтра ввечері привеземо, — впевнено, без жодного натяку на запитання чи прохання, сказала вона.

Надія Петрівна повільно закрила блокнот. Її рука, що лежала на столі, вже не тремтіла. Вона відчула холодний, але потужний спокій.

— Ні, Олесю, — сказала вона чітко та ясно, дивлячись у вікно.

У трубці запанувала тиша, така гучна, що можна було почути, як цокають ходики.

— Що означає «ні»? — Не зрозуміла дочка, її голос був сповнений здивування і обурення.

— Я сказала, ні, — повторила Надія Петрівна. — Я не сидітиму з Катрусею в неділю. Маю інші плани.

— Які ще плани? — голос Олесі верескнув. — Мам, це ж спа! Ми вже все забронювали! Це не можна перенести!

— Мої плани теж не менш важливі, — продовжувала Надія Петрівна тим самим рівним холодним тоном. — І мій час теж чогось вартий. Я тобі не нянька на виклик. Я твоя мати, а не доглядальниця. Мені потрібен відпочинок після того, як я захворіла, доглядаючи твою доньку.

— Та що ти несеш! — спалахнула дочка, її голос перетворився на крик. — Це ж твоя онучка! Як ти можеш бути такою егоїсткою? Усі бабусі…

— Усі бабусі, можливо, не втомилися так, як я втомилася, — перебила її мати, відчуваючи, як у ній прокидається гідність, яку вона довго присипляла. — Або вони не мають свого життя, а в мене є. Я не сидітиму з Катрусею в неділю. І, будь ласка, попереджай мене про такі речі хоча б за тиждень. Як заведено у нормальних людей, коли вони просять про послугу.

— То це тепер послуга? Сидіти зі своєю онукою? Ти мені так і кажеш? — Олеся лютувала, і її голос був на межі істерики.

— Так, Олесю, — тихо, але дуже чітко промовила Надія Петрівна. — Коли це стає системою, коли прохання перетворюється на вимогу, коли моя відмова сприймається як зрада, тоді так, це послуга, і не найприємніша. Мені шкода. Я мушу йти. До побачення!

Вона поклала слухавку. Цього разу її рука не тремтіла. Вона відчувала не провину, а полегшення. Вона встала, підійшла до раковини і плюхнула собі в обличчя холодною водою. Потім жінка взяла телефон та набрала номер Оксани Іванівни.

— Оксано, це Надія, — сказала вона, посміхаючись. — Ти не хочеш сходити завтра до Національного ботанічного саду імені Гришка? Кажуть, саме тюльпани цвітуть, і повітря там неймовірне. Так, цілий день. У мене якраз вільно.

Надія Петрівна домовилася про зустріч та поклала телефон. Потім вона знову відчинила свій блокнот.

На неділю вона вивела великими літерами: «Ботанічний сад з Оксаною Іванівною. 11:00. Власний час».

У неділю вранці, коли Надія Петрівна збиралася до саду, пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояла Олеся. Вона виглядала розгубленою, невиспаною і злою одночасно. Катруся трималася за поділ її куртки, намагаючись сховатися.

— Ну ось, ми приїхали, — з викликом промовила дочка, затягуючи слова. — Ти досягла свого, мамо. У нас немає няні, і нема з ким залишити дитину. Ми втратили наші сертифікати.

Надія Петрівна була вже одягнена. На ній було легке, весняне пальто, на шиї пов’язана яскрава хустка, а в очах горів ледь помітний вогник рішучості.

— Я тебе попереджала, Олесю, — спокійно промовила вона, взуваючи елегантні туфлі. — Я йду.

— Куди це ти? — здивувалася дочка, оглядаючи її ошатний вигляд.

— У своїх справах, як і планувала, — сухо відповіла мати. — Мене чекає Оксана Іванівна.

— І що, ти просто залишиш нас тут? Із маленькою дитиною? Ти знущаєшся? — Не вірячи у те, що відбувається, пробурмотіла Олеся.

— Ти доросла людина, Олесю, — відповіла Надія Петрівна, беручи невелику сумку. — Ти якось впораєшся, як я справляюся щоразу. У холодильнику є борщ, у кімнаті іграшки. Ключ, як завжди, на вішалці. Якщо вирішиш почекати на мене, але попереджаю — повернуся я нескоро. Не раніше сьомої вечора.

Вона пройшла повз приголомшену дочку і онуку і почала спускатися сходами.

Пенсіонерка не оберталася, хоч і чула, як Катруся, спантеличена, крикнула: «Бабусю, ти куди?». Її серце стиснулося від цього крику, але вона розуміла, що робить це не лише для себе, а й для Олесі, щоб та нарешті навчилася цінувати її час.

Жінка вийшла надвір, зробила глибокий ковток свіжого, весняного повітря і пішла до метро, назустріч Оксані Іванівні та своєму вихідному дню.

Вперше за довгі місяці, може, навіть роки, вона відчула не тягар обов’язків, а легке, майже забуте, але таке п’янке почуття свободи. І вона знала, що відтепер її стосунки з донькою будуть іншими. Вони будуть чесними.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.