— Людо, ну ти чого там так довго порпаєшся? — Степан зазирнув у кімнату й так невдоволено цокнув язиком, ніби вона не до свята готувалася, а знову забула вимкнути праску. — Все марафет наводиш, ніби на тебе хтось буде дивитися.

— Стьопо, ну в тебе ж ювілей, — тихо відповіла Люда, поправляючи волосся перед дзеркалом. — Мені хотілося бути гарною, щоб тобі приємно було. Ну, щоб люди бачили, яка в тебе дружина. Тобі подобається ця сукня? Чи, може, ту, темнішу, вдягнути? Я знаю, ти любиш яскраві кольори, але мені здалося, цей фасон якось краще сидить.

Вона крутнулася перед ним, сподіваючись на хоч якийсь комплімент. Вона ж старалася. Купила ту сукню на розпродажі, відкладала потроху, щоб він і не помітив витрат.

— Ти особливо не виряджайся, — буркнув він, навіть не глянувши на тканину. — Тобі ще гостей моїх обходити. Ти що, весь вечір на цих підборах збираєшся цокати? Ноги не повідпадають? Твоя справа, звісно, але я б на твоєму місці щось простіше взув. Не вистачало ще, щоб ти посеред вечора розклеїлася, бо втомилася. І туш цю змий, бо потече, як почнеш біля плити крутитися. Сама ж розумієш.

Люда завмерла. Вона дивилася на своє відображення і не впізнавала жінку в дзеркалі. Чому він каже про обслуговування? Хіба дружина на ювілеї — це не найперша гостя?

— Стьопочко, ти про що? Яких гостей обходити? Ми ж домовлялися… Я ж переказала гроші тій дівчині-адміністратору з ресторану. Ну, пам’ятаєш, ми ще обговорювали, що краще заплатити людям, щоб я могла просто з тобою посидіти? Ти, мабуть, закрутився і забув.

Степан притулився плечем до одвірка, якось дивно посміхнувся і похитав головою, ніби говорив з малою дитиною.

— Ти хоч уявляєш, скільки зараз ці послуги коштують? Ціни злетіли так, що очі на лоб лізуть. Я покликав людей, щоб вони приготували нормально, бо, чесно кажучи, твою куховарство гостям давати соромно. Самі ми вже якось звикли, переб’ємося, а людей труїти я не хочу. А от накривати, подавати, прибирати — це вже на тобі, дорогенька. На офіціантів я грошей не давав. Ти ж сама казала, що треба економити, от і економ.

Ці слова прилетіли як ляпас. Люда відчула, як щоки починають горіти, але не від рум’ян, а від пекучої образи. Їй хотілося просто зараз розстебнути ту сукню, кинути її на підлогу і сказати: «Та роби ти, що хочеш із цим банкетом!».

Але вона промовчала. Двадцять років звички мовчати і згладжувати кути не давали вибухнути. Раніше він завжди казав, що вона найкраща господиня. Що змінилося? Чому останні кілька місяців він став таким холодним і чужим?

— Стьопо, я б могла і сама приготувати, якщо ти вважаєш, що ресторан — це дорого… — почала вона, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Але бігати перед твоїми друзями… Я ж не якась наймичка.

— Все правильно, — перебив її Степан і вперше за ранок посміхнувся, але якось недобре. — Це я тебе знайшов, а не ти мене. Давай, Людо, не розводь тут драми. Пора вже на столи накривати. Не будеш же ти при гостях тарілками гриміти?

Він пішов, а Люда залишилася стояти в порожній кімнаті. На душі було так гидко, ніби її в багнюку занурили. Вони жили у великому будинку, мали гарне подвір’я. Все навколо виглядало як картинка з успішного життя, але всередині цієї картинки все давно прогнило.

Раптом задзвонив телефон. Люда глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Це була донька. Мар’яна навчалася в іншому місті, і хоча вона дуже хотіла приїхати до батька на свято, не вийшло через іспити.

— Привіт, сонечко! — Люда постаралася, щоб голос звучав максимально бадьоро. — Як ти там?

— Мам, привіт! Слухай, я до тата ніяк не додзвонюся, мабуть, уже святкує? Ти як? У тебе голос якийсь дивний. Ви знову посварилися?

Мар’яна завжди відчувала матір. Скільки б Люда не вдавала, що все добре, донька бачила правду крізь тисячі кілометрів.

— Та ні, все нормально, зайчику. Просто туш якась невдала, очі сльозяться, певно, алергія. Батько готується, метушиться, телефон десь кинув. Я йому скажу, щоб передзвонив, як звільниться.

— Добре, мамуль. Передай йому, що я його дуже люблю і цілую. І ти тримайся там, не перевтомлюйся.

Люда поклала телефон і не встигла навіть втерти сльозу, як двері знову розчахнулися. Степан був уже не просто незадоволений, він лютував.

— Людо, ти що, знущаєшся? Я маю сам стільці тягати? Ті, що з кухні, вже все зробили, що мали, тепер твоя черга. Спускайся вже!

— Стьопо, Мар’янка дзвонила, — тихо сказала Люда, сподіваючись, що згадка про доньку його трохи пом’якшить.

— Потім! — відмахнувся він. — Ввечері передзвоню. Гості вже на підході, а в нас ще кінь не валявся. Закінчуй ці теревені і марш до роботи.

Люда спустилася вниз. Вона не очікувала, що їй справді доведеться працювати як на панщині. Вона ж нещодавно перенесла операцію, лікарі казали берегтися, не носити важкого, не перевтомлюватися. Вона думала, Степан це пам’ятає.

— Стьопо, я ж переказала всю суму за офіціантів. Ти ж сам казав, скільки це коштує, я все до копійки віддала, що з підробітку відкладала.

Степан навіть не повернувся.

— Довелося переграти. Кухарі загнули ціну, бо продукти подорожчали, от я і зняв офіціантів. Не ний. Гості вже йдуть, будь розумною жінкою, не ганьби мене.

Він розмовляв з нею, як з якоюсь старою технікою, яка починає барахлити. Люда заковтнула чергову порцію образи. «Може, я справді все перебільшую? — подумала вона. — Ювілей же, чоловік нервує. Може, він просто хоче, щоб все було ідеально?».

Наступні кілька годин перетворилися на суцільний марафон. Люда носила тарілки, підносила напої, замінювала серветки. Ноги в зручних туфлях, у які вона перевзулася, все одно гули від напруги. Вона бачила, як інші жінки — дружини Степанових друзів — сидять у гарних сукнях, сміються, обговорюють манікюр чи відпустку. А вона пробігала повз них із брудним посудом, намагаючись не зустрічатися з ними поглядами.

— Міло, ти як? Може, допомога потрібна? — до неї підійшов Андрій.

Андрій був давнім другом Степана. Колись, ще в молодості, у них з Людою був роман. Палкий, справжній, такий, про який пишуть у книжках. А потім він зник. Просто перестав виходити на зв’язок, не прийшов на зустріч. Люда довго чекала, плакала, а потім поруч з’явився Степан. Він був такий надійний, такий впевнений. Він казав, що Андрій просто несерйозний, що він поїхав шукати кращої долі і забув про неї.

Андрій повернувся через кілька років, коли Люда вже була заміжня. Він дивився на неї з таким болем, але нічого не пояснював. Степан страшенно ревнував, завжди намагався бути поруч, коли Андрій заходив у гості. А сьогодні Степан ніби й не помічав нікого.

— Все добре, Андрію, відпочивай, — видавила Люда, намагаючись поправити зачіску, яка вже давно розпалася. — Ти ж гість, а не прислуга.

— Та який тут відпочинок? Всі п’ють, а мені це ніколи не було цікаво. Кажи, що піднести, я допоможу. Мені не важко.

Він справді почав допомагати. Забирав важкі підноси, відносив порожні пляшки. Люда була йому вдячна, хоча десь всередині було ніяково. Її чоловік святкує, а його друг допомагає їй на кухні.

У якийсь момент Люда зрозуміла, що давно не бачила Степана. Він мав би бути в центрі уваги, виголошувати тости, але його ніде не було. Вона захвилювалася. У Степана серце було не в найкращому стані, раптом йому стало зле від спеки чи втоми?

— Андрію, ти Стьопу не бачив? — запитала вона, обійшовши всі кімнати в будинку.

— Не знаю, начебто був біля мангала нещодавно. Може, пішов у альтанку, там прохолодніше?

Люда пішла до альтанки, що стояла в глибині саду, за густими кущами бузку. Вона йшла тихо, бо ноги вже ледь пересувалися. Але те, що вона побачила, змусило її забути про втому.

Там, у тіні, на лавці сидів її Степан. А на його колінах — та сама молоденька дівчина, що приїхала допомагати кухарям. Вона була в розстебнутій блузці, і вони цілувалися так, ніби навколо не було ні гостей, ні свята, ні двадцяти років спільного життя за плечима. Степан був добряче напідпитку, його рухи були розмашистими, а обличчя — чужим.

— Стьопо? — голос Люди прозвучав як сухий тріск гілки.

Дівчина миттєво зіскочила, почала похапцем застібатися. А Степан навіть не встав. Він лише повільно повернув голову, подивився на дружину затуманеними очима і скривився, ніби побачив щось огидне.

— Ну і чого ти сюди приперлася? Я тобі що казав робити? Іди до гостей, не заважай нормальним людям відпочивати.

Люда відчула, як світ навколо починає розхитуватися.

— Як ти міг? — прошепотіла вона. — Я ж для тебе… я ж усе… Весь вечір бігаю, як проклята, ноги стерла, а ти тут… з нею? В свій день народження?

— Ой, не починай цей плач Ярославни! — гаркнув він, підводячись. — Набридла ти мені зі своїми кислими мінами. Думаєш, я не бачу, як ти на Андрія позираєш?

— До чого тут Андрій? — Люда не вірила своїм вухам. — Ти ж знаєш, що між нами нічого немає і бути не могло!

— Та невже? А Мар’яна чия? Ти ж думаєш, я дурний? Що я не пам’ятаю, як ти до нього бігала, коли ми тільки зійшлися? Поїхала до матері, кажеш? А сама з ним затискалася, а потім з пузом повернулася.

Люда застигла. Ці слова були настільки абсурдними, настільки дикими, що вона навіть не відразу зрозуміла їхній зміст. Мар’яна була вилитою копією Степана — ті ж очі, той же впертий підборіддя. Як він міг таке придумати?

— Ти що таке верзеш? — вона підійшла ближче, і її голос нарешті зміцнів від гніву. — Мар’яна — твоя донька. Ти це чудово знаєш. Навіщо ти зараз це кажеш? Щоб себе вигородити? Щоб виправдати те, що ти тут із цією малою витворяєш?

— Та хай всі знають! — закричав Степан так, що гості на мить замовкли. — Набридло мені грати в цю сім’ю! Я тебе підібрав, коли ти нікому не потрібна була, після того, як твій колишній тебе кинув. Погодився на дитину, бо думав — ну, хай буде. А тепер бачу — дарма. Іди до нього, він он там, на кухні тобі допомагає, ви ж такі ідеальні обоє! Забирай свої манатки і вали!

Люда не стала більше нічого говорити. Вона розвернулася і майже побігла до будинку. Вона не відчувала ні болю в ногах, ні втоми. Тільки дику порожнечу. Вона швидко закинула в сумку документи, трохи одягу, якісь дрібниці. Вона не хотіла залишатися в цьому домі ні хвилини більше.

Коли вона виходила за ворота, її наздогнав Андрій.

— Людо, почекай! Ти куди на ніч дивлячись? Давай я тебе підвезу.

— Не треба, Андрію, я якось сама. В готель піду.

— Який готель? Подивися на себе, ти ж зараз впадеш. Сідай в машину, я просто відвезу тебе, куди скажеш.

В машині Люду прорвало. Вона плакала так, як не плакала ніколи в житті. Це була не просто образа на зраду, це була руйнація всього світу.

— Він сказав… він сказав, що Мар’яна не його, — крізь ридання видавила вона. — І що я до тебе бігала… що за нісенітниця? Ти ж тоді просто зник!

Андрій міцно стиснув кермо. Його обличчя стало білим як полотно.

— Міло… я не зник. Мене тоді забрали. Прямо з вулиці. Підставили на роботі, сказали, що я вкрав якусь техніку, якої я в очі не бачив. Я сидів кілька років. Мені дали один дзвінок, я дзвонив твоїй мамі, просив передати тобі, де я і що сталося. Вона сказала, що все передасть. Я писав листи, десятки листів. Але мені не прийшло жодної відповіді. Степан приходив до мене туди, в ізолятор. Казав, що ти вийшла за нього, що ти не хочеш про мене чути.

Люда перестала плакати. Вона дивилася на Андрія і не могла повірити.

— Мама мені сказала, що ти поїхав за кордон до іншої жінки… — прошепотіла вона. — А Степан… він казав, що бачив тебе в аеропорту.

Виявилося, що весь цей час вони жили у величезній брехні, яку так старанно вибудував Степан. Він знав правду, він сам допоміг тій «справі» про крадіжку просунутися швидше, бо мав знайомих. Він просто прибрав суперника, а потім роками вдавав із себе рятівника.

Андрій привіз Люду до своєї невеликої квартири. Він наполіг, щоб вона залишилася там, бо в готелі їй зараз не місце. Сам ліг на дивані у вітальні.

А вранці на порозі з’явився Степан. Він виглядав жахливо: пом’ятий, з червоними очима, але все такий же злий.

— А я знав! Знав, що ти до нього прибіжиш! — закричав він з порога. — Давай, збирайся і додому! Годі цирк влаштовувати!

— Стьопо, іди геть, — спокійно сказав Андрій, стаючи перед Людою. — Ти вже все вчора сказав.

— Та що ти мені зробиш? — Степан розсміявся, але це був якийсь істеричний сміх. — Думаєш, вона тебе любить? Вона просто звикла до хорошого життя, яке я їй дав! Людо, ти ж знаєш, що без мене ти — ніхто. Ти ж стара вже, кому ти потрібна, крім мене? Я просто хотів трохи розважитися, я ж чоловік! А ти зразу — речі збирати.

— Ми все знаємо, Стьопо, — тихо сказала Люда. — І про твої «підстави», і про листи, які ти перехоплював через мою матір. Вона мені перед смертю хотіла щось сказати, мабуть, про це… а я не дослухала. Йди звідси.

Степан раптом замовк. Його обличчя з червоного стало сірим. Він якось дивно схопився за груди, постояв хвилину, а потім просто розвернувся і пішов до сходів, нічого не сказавши.

Більше вони не бачилися. Через добу Люді зателефонували з лікарні. Степана знайшли на лавці в парку. Серце не витримало напруги останніх днів і всього того бруду, який він у собі носив.

Минуло півтора року.

Люда продала той великий будинок, де кожна стіна нагадувала про приниження. Купила невелику затишну оселю в передмісті з маленьким садочком. Мар’яні допомогла з житлом у місті, де та працювала. Доньці вона так і не розповіла всієї правди про ту ніч. Хай батько залишиться для неї просто людиною, яка помилялася, але любила її.

Одного вечора Люда сиділа на ганку з чашкою трав’яного чаю. Вона дивилася, як сонце сідає за горизонт, і вперше за довгі роки відчувала спокій. Біля воріт зупинилася машина.

З неї вийшов Андрій. У руках він тримав великий букет білих лілій.

— Може, вже досить нам жити порізно? — запитав він, підходячи до ганку. — Ми ж маємо право на щастя, хоч і трохи пізніше, ніж хотілося б?

Люда підвелася, відчуваючи, як на очі навертаються сльози — але цього разу це були зовсім інші сльози. Вона зрозуміла, що життя не закінчується після зради чи втрати. Воно просто змінює напрямок, якщо ти даєш собі шанс почати все спочатку.

Вона зробила крок назустріч, і в цей момент зрозуміла: те, що було зруйновано брехнею, неможливо відновити, але на порожньому місці завжди можна виростити щось справжнє.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.