Сніг за вікном падав повільно, великими лапаті, наче хтось на небі розсипав біле пір’я. Галина сиділа у своєму старенькому кріслі, обтягнутому потертим оксамитом, і дивилася на цей безкінечний, тихий рух. Вона обережно, кінчиками пальців, відгорнула край накрохмаленої фіранки. Скло було холодне, і від її подиху на ньому миттєво з’явилася туманна пляма.
У хаті пахло так, як і має пахнути у Святвечір: насиченим узваром із сушених груш та яблук, свіжоспеченим калачем, що відпочивав під рушником на столі, і головне — кутею, щедро заправленою медом, маком та горіхами. Галина готувала все за звичкою, за давнім ритуалом, хоча знала: їсти доведеться самій.
Цей запах, що колись викликав радісне передчуття родинного гомону, тепер відлунював у серці глухою порожнечею. Святвечір… Час, коли за столом збираються найрідніші, коли під скатертину кладуть сіно, а в кутку ставлять дідуха. Час для дитячого сміху, спільної молитви та теплих спогадів. Але цього року, як і кількох попередніх, свято для Галини мало присмак самотності.
Дзвінок від дочки пролунав ще в обід. Короткий, діловий, десь між купівлею подарунків і салоном краси.
— Мамо, привіт! З наступаючим, — голос Ірини звучав бадьоро, але поспіхом. — Ти ж не образишся? Ми цього року їдемо до батьків мого чоловіка. Там, знаєш, вже все організовано, купа родичів з’їжджається, стіл ломиться. Незручно відмовляти.
Галина знала. Вона уявляла той дім: великий, двоповерховий, з каміном і дорогою ялинкою. Там будуть багаті святки, шум, дорогі подарунки, яких вона ніколи не могла собі дозволити. І вона точно знала, що її там не чекають. Вона була надто простою для того товариства, надто “сільською” зі своїми напрацьованими руками та старомодними хустками.
— Та нічого, доню, — відповіла Галина, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я розумію. Головне, щоб вам добре було. Відсвяткуйте гарно.
Вона поклала слухавку старого стаціонарного телефону і довго сиділа нерухомо, дивлячись на пожовклі шпалери. “Головне, щоб вам добре було” — це речення було девізом її життя.
Все своє життя вона поклала на вівтар доччиного благополуччя. Ростила Ірину сама, в селі, де кожен день був боротьбою за виживання. Чоловік пішов, коли мала ще в колисці була, злякався відповідальності. Галина не зламалася. Вона працювала на заводі, важко, по змінах, дихаючи металевим пилом. А вечорами й у вихідні, коли інші жінки відпочивали, вона сідала за свою вірну “Зінгер”.
Шиття було її даром і її порятунком. Її руки називали золотими — це в селі знали всі. Спочатку приходили сусідки: кому спідницю підшити, кому дірку на штанях залатати. Потім потягнулися жінки з сусідніх сіл. А згодом, коли чутка пішла далі, почали приїжджати навіть пані з міста. Хтось замовляв діловий костюм, хтось — вечірню сукню, а хтось просив перешити старе, але добротне пальто так, щоб виглядало, як з паризького журналу. І Галина могла. Вона відчувала тканину, бачила фасон ще до того, як брала в руки ножиці.
Вона ніколи не брала зайвого, часто соромилася назвати реальну ціну своєї праці.
— Беріть, носіть на здоров’я, — казала вона, віддаючи готовий виріб. — Я ж знаю, як воно — коли треба виглядати, а грошей катма.
Але Ірина завжди хотіла більшого. Вона соромилася їхньої простої хати, маминих утомлених очей. Хотіла модних джинсів, яких не було ні в кого в класі, дорогої косметики, іншого життя — яскравого, не такого, як у селі. І Галина старалася, як могла, відмовляючи собі у всьому, аби тільки дочка не почувалася гіршою за інших.
Спогади накочувалися хвилями. Ось Ірина в першому класі, з величезними бантами, які Галина всю ніч прасувала. Ось вона випускниця. Та історія з сукнями досі боліла Галині.
Тоді випускалася не тільки Ірина, а й її подруга Ольга. Оля була сиротою, її виховувала старенька бабуся. Дівчина росла тихою, скромною, часто доношувала чужі речі. Галина завжди жаліла її, підгодовувала пиріжками, коли та приходила до Ірини. На випускний Галина вирішила пошити сукні обом дівчатам. Для Ірини вона купила яскраво-блакитний атлас, модний, блискучий. А для Олі знайшла у своїх запасах відріз ніжно-кремового шифону, який колись їй віддала одна клієнтка замість оплати.
Сукня для Олі вийшла напрочуд гарною — легкою, повітряною, вона підкреслювала тендітність дівчини і її ясні очі. Ірина ж у своєму блискучому атласі виглядала трохи дорослою і різкою.
— Чого в неї сукня краща, ніж у мене? — влаштувала тоді істерику дочка перед самим виходом. — Ти мою тканину зіпсувала, а їй найкраще віддала! Ти мене не любиш!
Галина тоді тільки мовчки ковтнула сльози. Вона не могла пояснити дочці, що хотіла хоч раз у житті зробити для сироти справжнє свято, бо знала, що Ользі в житті й так дісталося менше любові.
Після школи шляхи дівчат розійшлися. Ірина поїхала в місто, швидко вискочила заміж за перспективного хлопця і все рідше згадувала про матір. Ольга ж поїхала вчитися на технолога швейного виробництва, потім виграла якийсь грант і поїхала за обміном у Чехію. Там і залишилася.
…Стрілки годинника наближалися до шостої вечора. На небі зійшла перша зірка. Галина зітхнула, підвелася з крісла і пішла накривати на стіл. Вона поставила найкращу миску з кутею, поклала поруч ложку. Запалила воскову свічку, яку берегла з минулого Стрітення. Стіл був накритий скромно, але по-людськи, з дотриманням усіх традицій. Дванадцять пісних страв, хоч і в маленьких порціях, були готові.
Вона саме збиралася прочитати “Отче наш”, коли раптом у вхідні двері хтось постукав. Не гучно, не вимогливо, а якось несміливо, делікатно.
Галина здригнулася. Серце закалатало. Хто б це міг бути у такий час? Сусіди всі по своїх хатах, святкують. Може, хтось заблукав у снігопаді?
Вона накинула на плечі вовняну хустку і пішла відчиняти. Сіни зустріли її холодом. Вона відсунула засув і штовхнула важкі двері.
На порозі, обсипана снігом, наче казкова героїня, стояла молода жінка. У світлі вуличного ліхтаря Галина бачила дороге кашемірове пальто, шкіряні рукавички і великі паперові пакунки в руках. Обличчя жінки було приховане капюшоном.
— Добрий вечір… пані Галино, — голос пролунав м’яко, з ледь помітним іноземним акцентом. Жінка відкинула капюшон і усміхнулася.
Ясні, трохи сумні очі. Ті самі очі.
— Олю? — Галина не вірила своїм очам. — Оленька, це ти?
Перед нею стояла та сама сирітка Оля, тільки тепер це була впевнена в собі, вишукана панянка.
— Я, пані Галино. Впізнали, — вона полегшено видихнула. — Я… я приїхала продавати бабусину хату. Документи оформити. Бабусі вже давно нема, ви ж знаєте… Ходила сьогодні на цвинтар, потім до хати. А тоді побачила світло у ваших вікнах. Дай, думаю, зайду, привітаю.
Вона трохи зам’ялася, переступаючи з ноги на ногу на холодному снігу.
— Та що ж ми на порозі! Заходь, дитино, заходь у хату, змерзла ж зовсім! — схаменулася Галина, пропускаючи гостю всередину.
У теплій кімнаті Ольга поклала пакунки на лаву і почала роздягатися. Під пальтом у неї була проста, але дуже елегантна в’язана сукня. Вона роззирнулася по кімнаті, і її погляд зупинився на накритому столі з однією тарілкою.
— Ви сьогодні сама? — тихо запитала вона.
Галина кивнула, відчуваючи, як до горла підступає клубок:
— Сама, Олю. Іра не змогла приїхати, у них там… свої справи.
Ольга якусь мить мовчала, а потім рішуче сказала:
— Якщо хочете… я теж сама. Бабусі нема, а в Чехії мої вже відсвяткували своє Різдво у грудні. Може, я побуду з вами? Я тут гостинців привезла.
Вона почала діставати з пакунків небачені делікатеси: чеські різдвяні пряники, коробку вишуканих цукерок, баночку якоїсь цікавої ікри, пляшку доброго вина.
— Боже мій, Олю, навіщо ж стільки… — сплеснула руками Галина.
— Нічого не навіщо. Це свято.
Так вони й провели той Святий вечір разом. Галина дістала другу тарілку. Вони помолилися, першою скуштували кутю. Спочатку розмова йшла важко, але тепло від свічки та щирість Ольги швидко розтопили кригу років.
Ольга розповідала про своє життя в Чехії, у місті Брно. Про свого чоловіка Марека, про двох чудових діток — хлопчика і дівчинку. Показувала фотографії в телефоні. А потім заговорила про роботу.
— Я шию, пані Галино, — усміхнулася вона, і її очі засяяли. — У мене своє маленьке ательє. Невеличке, але затишне. Ми шиємо авторський одяг, з натуральних тканин.
Галина слухала, затамувавши подих.
— Знаєте, — продовжувала Ольга, дивлячись на вогник свічки, — я завжди пам’ятаю, у кого вчилася. Я ж малою часто дивилася, як ви працюєте. Як ви гладите тканину, як розмовляєте з нею. Ви вкладали душу в кожен стібок. Та випускна сукня… вона змінила моє життя. Я тоді вперше відчула себе красивою, вартою чогось. Я зрозуміла, що одяг може бути не просто захистом від холоду, а чимось більшим — проявом любові. Ви тоді подарували мені цю любов.
На очах у Галини виступили сльози. Вона й подумати не могла, що її проста допомога мала таке значення.
Вечір пролетів непомітно. Коли Ольга вже збиралася йти до готелю в райцентрі, де зупинилася, вона раптом зупинилася біля дверей і серйозно подивилася на Галину:
— Пані Галино, я маю до вас пропозицію. Може, вона здасться вам божевільною, але… Поїдьте зі мною. До Чехії.
Галина аж сіла на лаву від несподіванки.
— Та що ви, доню… куди мені? Я ж стара, мови не знаю. Що я там робитиму? Та й хата тут, город…
— А що вам тут втрачати? — тихо, але твердо відповіла Ольга. — Хата? Вона стоятиме. Город? Ви вже здоров’я на ньому лишили. Іра? Вона приїжджає раз на рік, якщо пощастить. Ви ж і так завжди самі. А там… Мені дуже потрібна допомога в ательє. Таких майстрів, як ви, які відчувають тканину руками, а не комп’ютером, зараз не знайти. Ви б могли робити складні замовлення, навчати молодих дівчат. І з дітьми… вони б мали справжню бабусю. Вони будуть вас любити, обіцяю.
Галина мовчала. В голові роїлися думки. Страх перед невідомим боровся з відчайдушним бажанням бути комусь потрібною по-справжньому, не як функція, а як людина.
— Подумайте, — сказала Ольга, обіймаючи її на прощання. — Я їду через три дні.
Наступні три дні Галина майже не спала. Вона ходила по своїй хаті, торкалася речей, які все життя були її світом. Але цей світ ставав дедалі меншим і холоднішим. І вона зважилася.
…Минув рік.
У великій, світлій кімнаті з величезними вікнами, що виходили на старовинну бруківку міста Брно, кипіла робота. Гули сучасні швейні машини, молоді дівчата схилялися над викрійками.
У найзатишнішому кутку, біля великого столу для розкрою, сиділа Галина. Вона змінилася. Зморшки нікуди не ділися, але з очей зникла вічна туга. Вона була одягнена в стильну, зручну блузу, яку пошила собі сама з купленого Ольгою льону. На носі сиділи нові окуляри в модній оправі.
Вона працювала над складним замовленням — реставрувала старовинне мереживо для весільної сукні. Її руки, ті самі золоті руки, рухалися впевнено і ніжно. Тут, в ательє Ольги, її майстерність оцінили гідно. До неї ставилися з повагою, молоді швачки називали її “пані майстриня” і бігали за порадами.
Ввечері вона поверталася в просторий будинок Ольги та Марека. Там її зустрічали галасливі діти, які вже непогано розуміли українські слова і обожнювали її пиріжки з капустою. Вона відчувала себе частиною родини. В неї з’явилися власні гроші, впевненість у завтрашньому дні, а головне — спокій у душі.
І ось одного такого вечора, коли вони всі разом вечеряли, у Галини задзвонив телефон. Це була Ірина.
— Мамо, привіт! Як ти там? — голос дочки був стривоженим, без звичної зверхності. — Слухай, тут така справа… Нам терміново треба гроші. Сергій розбив машину, ремонт шалений, а ми якраз вклалися в путівки на море. Ти ж там тепер заробляєш, в тій Чехії. Можеш вислати? Ми віддамо… колись.
Галина мовчала. Вона чула цей тон сотні разів. Тон, який вимагав, не просячи. Тон, який вважав її допомогу чимось само собою зрозумілим, як повітря. Раніше вона б уже бігла позичати по сусідах, аби тільки догодити.
Вона підвела очі. Ольга, яка сиділа навпроти, уважно дивилася на неї. Вона все зрозуміла без слів.
Ольга накрила руку Галини своєю долонею і тихо сказала:
— Це ваша дочка. Ви її любите. Але подумайте і про себе, пані Галино. Ви все життя віддавали. Відривали від себе шматки. Може, тепер час пожити? Ви не зобов’язані рятувати їх від наслідків їхніх же рішень.
Галина глибоко вдихнула. Вона подивилася на свою руку під рукою Ольги — руку, яка нарешті відпочила від важкої праці на городі, руку, яка творила красу.
— Іро, — сказала вона твердо в слухавку. — Вибач, але я не можу. У мене зараз немає вільних грошей. Я відкладаю собі на… на відпустку. Розбирайтеся самі, ви дорослі люди.
В слухавці запала шокована тиша. Потім Ірина щось обурено вигукнула, але Галина вже натиснула кнопку відбою.
Серце калатало, як тоді, у Святвечір, коли постукала Ольга. Але це було інше калатання — не від страху, а від звільнення.
Того вечора Галина вперше не вислала гроші, які дочка звикла вважати своїми. Пізніше, коли всі поснули, вона запалила свічку, сіла біля великого чеського вікна і дивилася на чуже, але вже рідне місто. Вона відчула не сором за свою відмову, не провину, яка гризла її все життя, а дивовижне, легке полегшення. Бо нарешті зрозуміла істину, до якої йшла так довго: іноді, щоб по-справжньому знайти себе і свою гідність, треба навчитися говорити тверде “ні”. Навіть найріднішим. І це теж — велика і складна наука життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
